あのときの王子くん / Маленькi прынц — w językach japońskim i białoruskim. Strona 9

Japońsko-białoruska dwujęzyczna książka

アントワーヌ・ド・サン=テグジュペリ

あのときの王子くん

Антуан дэ Сэнт-Экзюпэры

Маленькi прынц

「ぼうや、ぼくはもっと、きみのわらいごえがききたいよ……」

— Хлапчанятка маё, я хачу яшчэ паслухаць, як ты смяешся…

でも、その子はいった。

Але ён адказаў:

「夜がくれば、1年になる。ぼくの星が、ちょうど、1年まえにおっこちたところの上にくるんだ……」

— Сёння ноччу спаўняецца роўна год. Сёння мая зорка будзе якраз над той мясцiнай, дзе я прызямлiўся летась…

「ぼうや、これはわるいゆめなんだろ? ヘビのことも、会うことも、星のことも……」

— Хлапчанятка маё, скажы, гэта ўсё проста нядобры сон — i змяя, i спатканне, i зорка — проста нядобры сон, праўда?

でも、その子は、ぼくのきいたことにこたえず、こういった。

Але ён не адказаў на маё пытанне.

「だいじなものっていうのは、見えないんだ……」

— Сама галоўнае — тое, чаго не ўбачыш вачыма… — прамовiў ён.

「そうだね……」

— Гэта праўда, канечне…

「それは花もおんなじ。きみがどこかの星にある花をすきになったら、夜、空を見るのがここちよくなる。どの星にもみんな、花がさいてるんだ……」

— Гэта як з кветкай. Калi любiш кветку, што расце недзе на зорцы, так прыемна ноччу глядзець на неба. Здаецца, усе-усе зоркi цвiтуць.

「そうだね……」

— Гэта праўда, канечне…

「それは水もおんなじ。きみがぼくにのませてくれた水は、まるで音楽おんがくみたいだった。くるくるとロープのおかげ……そうでしょ……よかったよね……」

— Гэта як з вадой. Тая вада, што ты даў мне напiцца, была як музыка. Музыка калаўрота i вяроўкi… Памятаеш… Як жа гэта было цудоўна…

「そうだね……」

— Гэта праўда, канечне…

「きみは、夜になると、星空をながめる。ぼくんちはちいさすぎるから、どれだかおしえてあげられないんだけど、かえって、そのほうがいいんだ。ぼくの星っていうのは、きみにとっては、あのたくさんのうちのひとつ。だから、どんな星だって、きみは見るのがすきになる……みんなみんな、きみの友だちになる。そうして、ぼくはきみに、おくりものをするんだよ……」

— Начамi ты будзеш глядзець на зоркi. Мая зорка вельмi маленькая, я не магу паказаць табе, дзе яна. Але гэтак нават лепей. Яна будзе табе проста адной з зорак. I ты палюбiш глядзець на ўсе зоркi… Усе яны стануць тваiмi сябрамi. А яшчэ я зраблю табе сякi-такi падарунак…

その子は、からからとわらった。

Ён зноў засмяяўся.

「ねぇ、ぼうや、ぼうや。ぼくは、そのわらいごえが大すきなんだ!」

— Ах, малыш, малыш, як я люблю, калi ты смяешся!

「うん、それがぼくのおくりもの……水とおんなじ……」

— Вось гэта i будзе маiм падарункам… Гэта будзе, як з вадой…

「どういうこと?」

— Як гэта?

「ひとには、みんなそれぞれにとっての星があるんだ。たびびとには、星は目じるし。ほかのひとにとっては、ほんのちいさなあかりにすぎない。あたまのいいひとにとっては、しらべるものだし、あのしごとにんげんにとっては、お金のもと。でも、そういう星だけど、どの星もみんな、なんにもいわない。で、きみにも、だれともちがう星があるんだよ……」

— У кожнага чалавека — свае зоркi. Адным людзям — тым, хто любiць падарожнiчаць, — зоркi паказваюць дарогу. Для iншых гэта проста маленькiя светлячкi. Вучоным яны — задачы, якiя трэба рашыць. Майму дзялку яны — золата. Але ва ўсiх людзей зоркi — нямыя. У цябе ж будуць зоркi, якiх не будзе анi ў каго на свеце…

「どういう、こと?」

— Як гэта?

「夜、空をながめたとき、そのどれかにぼくがすんでるんだから、そのどれかでぼくがわらってるんだから、きみにとっては、まるで星みんながわらってるみたいになる。きみには、わらってくれる星空があるってこと!」

— Ноччу ты глянеш на неба, а там будзе ж i тая зорка, дзе я жыву, дзе я смяюся. Ты не будзеш ведаць, дзе яна, мая зорка, таму табе будзе здавацца, што смяюцца ўсе-усе зоркi. Вось i выходзiць, што ў цябе будуць зоркi, якiя ўмеюць смяяцца!

その子は、からからとわらった。

I ён зноў засмяяўся.

「だから、きみの心がいえたら(ひとの心はいつかはいえるものだから)、きみは、ぼくとであえてよかったっておもうよ。きみは、いつでもぼくの友だち。きみは、ぼくといっしょにわらいたくてたまらない。だから、きみはときどき、まどをあける、こんなふうに、たのしくなりたくて……

— I калi ты ўцешышся, — а рана цi позна заўсёды прыходзiць суцяшэнне, табе будзе прыемна, што калiсьцi ты ведаў мяне. Ты назаўсёды застанешся маiм сябрам. Табе захочацца пасмяяцца разам са мной. I аднойчы ты адчынiш акно, проста так, ад радасцi…

だから、きみの友だちはびっくりするだろうね、じぶんのまえで、きみが空を見ながらわらってるんだもん。そうしたら、きみはこんなふうにいう。『そうだ、星空は、いつだってぼくをわらわせてくれる!』だから、そのひとたちは、きみのあたまがおかしくなったとおもう。ぼくはきみに、とってもたちのわるいいたずらをするってわけ……」

I твае сябры будуць вельмi здзiўлены, чаго гэта ты смяешся, калi глядзiш на неба. А ты iм скажаш: «Так, так я заўсёды смяюся, калi гляджу на зоркi». I яны падумаюць, што ты звар’яцеў. Бачыш, як кепска я абышоўся з табою…

そして、からからとわらった。

I ён зноў засмяяўся.

「星空のかわりに、からからわらう、ちいさなすずを、たくさんあげたみたいなもんだね……」

— Нiбыта замест зорак я падарыў табе мноства званочкаў, якiя ўмеюць смяяцца…

からからとわらった。それからまた、ちゃんとしたこえで。

I ён зноў засмяяўся. Потым твар яго пасур’ёзнеў:

「夜には……だから……来ないで。」

— Ты… вось што… сёння ноччу… ты… не прыходзь…

「きみを、ひとりにはしない。」

— Я не пакiну цябе аднаго.

「ぼく、ぼろぼろに見えるけど……ちょっと死にそうに見えるけど、そういうものなんだ。見に来ないで。そんなことしなくていいから……」

— Табе памроiцца, што мне нядобра… Памроiцца нават, быццам я памiраю. Што зробiш, так трэба. Але я не хачу, каб ты бачыў гэта. Не прыходзь, не трэба…

「きみを、ひとりにはしない。」

— Я не пакiну цябе аднаго.

でも、その子は気になるようだった。

Але ён ўсё непакоiўся.

「あのね……ヘビがいるんだよ。きみにかみつくといけないから……ヘビっていうのは、すぐおそいかかるから、ほしいままに、かみつくかもしれない……」

— Разумееш… гэта яшчэ i праз змяю. А раптам яна цябе ўкусiць… Змеi злыя. Iм адно задавальненне — уджалiць каго-небудзь.

「きみを、ひとりにはしない。」

— Я не пакiну цябе аднаго.

でも、ふっと、その子はおちついて、

Нечакана ён трошкi падбадзёрыўся:

「そっか、どくは、またかみつくときには、もうなくなってるんだ……」

— Але ж праўда, на двух у яе не хопiць атруты…

あの夜、ぼくは、あの子がまたあるきはじめたことに気がつかなかった。あの子は、音もなくぬけだしていた。ぼくがなんとかおいつくと、あの子は、わき目もふらず、はや足であるいていた。あの子はただ、こういった。

Вечарам я i не заўважыў, калi Маленькi прынц сабраўся ў дарогу. Ён знiк цiшком. I калi мне ўсё-такi ўдалося дагнаць яго, ён крочыў хутка i рашуча.

「あっ、来たんだ……」

— А! Гэта ты… — толькi i сказаў ён.

それから、あの子はぼくの手をとったんだけど、またなやみだした。

Ён узяў мяне за руку. Але нешта ўсё яшчэ трывожыла яго.

「だめだよ。きみがきずつくだけだよ。ぼくは死んだみたいに見えるけど、ほんとうはそうじゃない……」

— Дарма ты iдзеш са мной. Табе будзе балюча. Табе здасца, што я памiраю, але я не памру…

ぼくは、なにもいわない。

Я маўчаў.

「わかるよね。とおすぎるんだ。ぼくは、このからだをもっていけないんだ。おもすぎるんだ。」

— Разумееш, гэта надта далёка. Маё цела надта цяжкае. Мне не ўзнесцi яго.

ぼくは、なにもいわない。

Я маўчаў.

「でもそれは、ぬぎすてた、ぬけがらとおんなじ。ぬけがらなら、せつなくはない……」

— Але гэта ўсё роўна нiбы скiнуць старую абалонку. Тут няма чаго журыцца… :

ぼくは、なにもいわない。

Я маўчаў.

あの子は、ちょっとしずんだ。でもまた、こえをふりしぼった。

Ён трошкi ўпаў духам. Але ўсё-такi зрабiў яшчэ адно намаганне:

「すてきなこと、だよね。ぼくも、星をながめるよ。星はみんな、さびたくるくるのついた井戸なんだ。星はみんな、ぼくに、のむものをそそいでくれる……」

— А ведаеш, будзе дужа мiла! Я таксама буду глядзець на зоркi. Усе зоркi будуць, як калодзеж з заржавелым калаўротам. I кожная падасць мне напiцца…

ぼくは、なにもいわない。

Я маўчаў.

「すっごくたのしい! きみには5おくのすずがあって、ぼくには5おくの水くみ場がある……」

— Падумай, як забаўна! У цябе будзе пяцьсот мiльёнаў званочкаў, а ў мяне пяцьсот мiльёнаў крынiчак…

そしてその子も、なにもいわない。だって、ないていたんだから……

I Маленькi прынц змоўк. Ён плакаў…

「ここだよ。ひとりで、あるかせて。」

— Ну, вось i прыйшлi. Застанься тут, я зраблю яшчэ крок.

そういって、あの子はすわりこんだ。こわかったんだ。

Але ён апусцiўся на пясок, бо яму стала страшна.

あの子は、こうつづけた。


「わかるよね……ぼくの花に……ぼくは、かえさなきゃいけないんだ! それに、あの子はすっごくかよわい! それに、すっごくむじゃき! まわりからみをまもるのは、つまらない、よっつのトゲ……」

— Ведаеш, — сказаў ён, — мая кветка… Я ў адказе за яе! Яна такая кволая! I такая наiўная… У яе ўсяго i ёсць, што чатыры недалужныя калючкi, каб уберагчы сябе ў гэтым свеце…

ぼくもすわりこんだ。もう立ってはいられなかった。あの子はいった。

Я таксама сеў, ногi не трымалi мяне болей. Ён сказаў:

「ただ……それだけ……」

— Ну… Вось i ўсё…

あの子はちょっとためらって、そのあと立ち上がった。1ぽだけ、まえにすすむ。ぼくはうごけなかった。

Павагаўся яшчэ з хвiлiну i ўстаў. I зрабiў адзiн-адзiны крок. А я не мог варухнуцца.

なにかが、きいろくひかっただけだった。くるぶしのちかく。あの子のうごきが、いっしゅんだけとまった。こえもなかった。あの子は、そうっとたおれた。木がたおれるようだった。音さえもしなかった。すなのせいだった。

Нешта, як жоўтая маланка, блiснула каля яго косткi. Нейкi мiг ён стаяў нерухома. Нават не ўскрыкнуў. Потым паволi, як падае ссечанае дрэўца, бясшумна ўпаў на пясок.

27

РАЗДЗЕЛ ХХVII

いまとなっては、あれももう、6年まえのこと。……ぼくは、このできごとを、いままでだれにもはなさなかった。ひこうきなかまは、ぼくのかおをみて、ぶじにかえってきたことをよろこんでくれた。ぼくは、せつなかったけど、あいつらには、こういった。「いやあ、こりごりだよ……」

I вось шэсць гадоў мiнула з тае пары… Яшчэ нiколi i нiкому я не расказваў пра гэта. Мае таварышы былi вельмi радыя зноў убачыць мяне жывога i здаровага. На роспыты ж, чаму я такi засмучаны, я адказаў: «Проста знямогся…»

もういまでは、ぼくの心も、ちょっといえている。その、つまり……まったくってわけじゃない。でも、ぼくにはよくわかっている。あの子は、じぶんの星にかえったんだ。だって、夜があけても、あの子のからだは、どこにも見あたらなかったから。からだは、そんなにおもくなかったんだろう……。そして、ぼくは夜、星に耳をかたむけるのがすきになった。5おくのすずとおんなじなんだ……

Цяпер я трохi суцешыўся. Праўда… не зусiм. Але я ведаю, што Маленькi прынц вярнуўся на сваю планету, таму што на досвiтку я не знайшоў яго цела. Яно было не такое ўжо i цяжкае. А начамi я так люблю слухаць зоркi. Яны — нiбы пяцьсот мiльёнаў званочкаў…

でも、ほんとに、とんでもないこともおこってしまった。くちわをあの王子くんにかいてあげたんだけど、ぼくはそれに、かわのひもをかきたすのをわすれていたんだ! そんなんじゃどうやっても、ヒツジをつなぐことはできない。なので、ぼくは、かんがえこんでしまう。『あの子の星では、どういうことになってるんだろう? ひょっとして、ヒツジが花をたべてやしないか……』

Але iншы раз са мною творыцца нешта незвычайнае. Справа ў тым, што да напыснiчка, якi я намаляваў для Маленькага прынца, я забыў дадаць скураны аброжак. Маленькi прынц нiколi не здолее прывязаць свайго баранчыка. I я проста месца сабе не знаходжу. «Што адбылося на яго планеце? — пытаюся я ў сябе. — Няўжо баранчык з’еў ружу?»

こうもかんがえる。『あるわけない! あの王子くんは、じぶんの花をひとばんじゅうガラスおおいのなかにかくして、ヒツジから目をはなさないはずだ……』そうすると、ぼくはしあわせになる。そして、星がみんな、そっとわらってくれる。

То я кажу сабе: «Ды, безумоўна, не! Маленькi прынц штовечар накрывае сваю ружу шкляным каўпаком, ды i за баранчыкам ён добра наглядае…» Тады я шчаслiвы. I ўсе зоркi цiха смяюцца.

また、こうもかんがえる。『ひとっていうのは、1どや2ど、気がゆるむけど、それがあぶないんだ! あの王子くんが夜、ガラスのおおいをわすれてしまったりとか、ヒツジが夜のうちに、こっそりぬけでたりとか……』そうすると、すずは、すっかりなみだにかわってしまう……

А то я кажу сабе: «Хiба не здараецца, што мы бываем няўважлiвыя? На бяду шмат не трэба! А што, калi аднойчы ён забыўся пра шкляны каўпак, альбо баранчык ноччу ўпотай выбраўся на волю i…» I тады ўсе званочкi горка-горка плачуць…

すごく、ものすごく、ふしぎなことだ。あの王子くんが大すきなきみたちにも、そしてぼくにとっても、うちゅうってものが、ただそのどこかで、どこかしらないところで、ぼくたちのしらないヒツジが、ひとつバラをたべるか、たべないかってだけで、まったくべつのものになってしまうんだ……

Усё гэта так загадкава, незразумела-дзiўна. Вам, хто таксама палюбiў Маленькага прынца, як i мне, гэта зусiм, зусiм не ўсё роўна: увесь свет робiцца для нас iнакшым ад таго, што дзесьцi ў невядомым куточку Сусвету баранчык, якога мы нiколi не бачылi, можа, ужо з’еў незнаёмую нам ружу…

空を見てみよう。心でかんがえてみよう。『あのヒツジは、あの花をたべたのかな?』そうしたら、きみたちは、まったくべつのものが見えるはずだ……

Гляньце на неба. I спытайцеся ў сябе: красуецца яшчэ тая ружа цi не? А раптам баранчык з’еў яе? Убачыце, як усё пераменiцца…

そして、おとなのひとは、ぜったい、ひとりもわからない。それがすっごくだいじなんだってことを!

I нiколi нiводны дарослы не зразумее, як гэта важна!

これは、ぼくにとって、せかいでいちばんきれいで、いちばんせつないけしきです。さっきのページのものと、おなじけしきなんですが、きみたちによく見てもらいたいから、もういちどかきます。あのときの王子くんが、ちじょうにあらわれたのは、ここ。それからきえたのも、ここ。

Гэта для мяне сама прыгожая i сумная мясцiна на свеце. Гэта той самы куточак пустынi, што намаляваны i на папярэдняй старонцы, але я намаляваў яго яшчэ раз, каб вы лепей разглядзелi яго. Менавiта тут Маленькi прынц з’явiўся на Зямлi, а потым знiк.

しっかり、このけしきを見てください。もし、いつかきみたちが、アフリカのさばくをたびしたとき、ここがちゃんとわかるように。それと、もし、ここをとおることがあったら、おねがいですから、たちどまって、星のしたで、ちょっとまってほしいんです!

Уважлiва прыгледзьцеся да малюнка, запомнiце гэты куточак да драбнiцы, каб маглi пазнаць яго ў пустынi, калi вам некалi, можа, давядзецца падарожнiчаць па Афрыцы. I калi вам надарыцца праходзiць гэтымi мясцiнамi, малю вас, не спяшайцеся, супынiцеся на хвiлiнку пад гэтай зоркай!

もし、そのとき、ひとりの子どもがきみたちのところへ来て、からからとわらって、こがね色のかみで、しつもんしてもこたえてくれなかったら、それがだれだか、わかるはずです。そんなことがあったら、どうか! ぼくの、ひどくせつないきもちを、どうにかしてください。すぐに、ぼくへ、てがみを書いてください。あの子がかえってきたよ、って……

I калi да вас падыдзе невялiчкi золатавалосы хлапчук, калi ён будзе звонка смяяцца i не будзе адказваць на вашы роспыты, — вы ўжо, несумненна, здагадаецеся, хто гэта такi. То майце ласку! Здымiце з сэрца майго гэтую журбу: хутчэй напiшыце мне, што ён вярнуўся…

1943

1943