— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся…

「ぼうや、ぼくはもっと、きみのわらいごえがききたいよ……」

Але він сказав:

でも、その子はいった。

— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому…

「夜がくれば、１年になる。ぼくの星が、ちょうど、１年まえにおっこちたところの上にくるんだ……」

— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?

「ぼうや、これはわるいゆめなんだろ？　ヘビのことも、会うことも、星のことも……」

Але він не відповів.

でも、その子は、ぼくのきいたことにこたえず、こういった。

Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима…

「だいじなものっていうのは、見えないんだ……」

[Bilinguator: — Авжеж.]

「そうだね……」

— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.

「それは花もおんなじ。きみがどこかの星にある花をすきになったら、夜、空を見るのがここちよくなる。どの星にもみんな、花がさいてるんだ……」

— Авжеж.

「そうだね……」

— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика… а все та корба й вірьовка… пам’ятаєш?.. вода була чудова.

「それは水もおんなじ。きみがぼくにのませてくれた水は、まるで音楽おんがくみたいだった。くるくるとロープのおかげ……そうでしょ……よかったよね……」

[Bilinguator: — Авжеж.]

「そうだね……」

— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую…

「きみは、夜になると、星空をながめる。ぼくんちはちいさすぎるから、どれだかおしえてあげられないんだけど、かえって、そのほうがいいんだ。ぼくの星っていうのは、きみにとっては、あのたくさんのうちのひとつ。だから、どんな星だって、きみは見るのがすきになる……みんなみんな、きみの友だちになる。そうして、ぼくはきみに、おくりものをするんだよ……」

I він засміявся.

その子は、からからとわらった。

— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

「ねぇ、ぼうや、ぼうや。ぼくは、そのわらいごえが大すきなんだ！」

— Оце й буде мій подарунок… це буде, як із тою водою…

「うん、それがぼくのおくりもの……水とおんなじ……」

— Що ти хочеш сказати?

「どういうこと？」

— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає…

「ひとには、みんなそれぞれにとっての星があるんだ。たびびとには、星は目じるし。ほかのひとにとっては、ほんのちいさなあかりにすぎない。あたまのいいひとにとっては、しらべるものだし、あのしごとにんげんにとっては、お金のもと。でも、そういう星だけど、どの星もみんな、なんにもいわない。で、きみにも、だれともちがう星があるんだよ……」

— Як це розуміти?

「どういう、こと？」

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

「夜、空をながめたとき、そのどれかにぼくがすんでるんだから、そのどれかでぼくがわらってるんだから、きみにとっては、まるで星みんながわらってるみたいになる。きみには、わらってくれる星空があるってこと！」

I він сам засміявся.

その子は、からからとわらった。

— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно…

「だから、きみの心がいえたら（ひとの心はいつかはいえるものだから）、きみは、ぼくとであえてよかったっておもうよ。きみは、いつでもぼくの友だち。きみは、ぼくといっしょにわらいたくてたまらない。だから、きみはときどき、まどをあける、こんなふうに、たのしくなりたくて……

I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…

だから、きみの友だちはびっくりするだろうね、じぶんのまえで、きみが空を見ながらわらってるんだもん。そうしたら、きみはこんなふうにいう。『そうだ、星空は、いつだってぼくをわらわせてくれる！』だから、そのひとたちは、きみのあたまがおかしくなったとおもう。ぼくはきみに、とってもたちのわるいいたずらをするってわけ……」

I він знову засміявся.

そして、からからとわらった。

— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися…

「星空のかわりに、からからわらう、ちいさなすずを、たくさんあげたみたいなもんだね……」

I він знову засміявся. Потім знову споважнів:

からからとわらった。それからまた、ちゃんとしたこえで。

— Знаєш… сьогодні вночі… краще не приходь.

「夜には……だから……来ないで。」

— Я тебе не залишу.

「きみを、ひとりにはしない。」

— Я матиму такий вигляд, наче мені зле… Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив…

「ぼく、ぼろぼろに見えるけど……ちょっと死にそうに見えるけど、そういうものなんだ。見に来ないで。そんなことしなくていいから……」

— Я не залишу тебе.

「きみを、ひとりにはしない。」

Однак він був заклопотаний.

でも、その子は気になるようだった。

— Я кажу тобі це… і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила… Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.

「あのね……ヘビがいるんだよ。きみにかみつくといけないから……ヘビっていうのは、すぐおそいかかるから、ほしいままに、かみつくかもしれない……」

— Я тебе не залишу.

「きみを、ひとりにはしない。」

Щось його заспокоїло.

でも、ふっと、その子はおちついて、

— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.

「そっか、どくは、またかみつくときには、もうなくなってるんだ……」

Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.

あの夜、ぼくは、あの子がまたあるきはじめたことに気がつかなかった。あの子は、音もなくぬけだしていた。ぼくがなんとかおいつくと、あの子は、わき目もふらず、はや足であるいていた。あの子はただ、こういった。

— А, це ти…— тільки й сказав він мені.

「あっ、来たんだ……」

I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.

それから、あの子はぼくの手をとったんだけど、またなやみだした。

— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так…

「だめだよ。きみがきずつくだけだよ。ぼくは死んだみたいに見えるけど、ほんとうはそうじゃない……」

Я мовчав.

ぼくは、なにもいわない。

— Бачиш… Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.

「わかるよね。とおすぎるんだ。ぼくは、このからだをもっていけないんだ。おもすぎるんだ。」

Я мовчав.

ぼくは、なにもいわない。

— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.

「でもそれは、ぬぎすてた、ぬけがらとおんなじ。ぬけがらなら、せつなくはない……」

Я мовчав.

ぼくは、なにもいわない。

Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:

あの子は、ちょっとしずんだ。でもまた、こえをふりしぼった。

— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися…

「すてきなこと、だよね。ぼくも、星をながめるよ。星はみんな、さびたくるくるのついた井戸なんだ。星はみんな、ぼくに、のむものをそそいでくれる……」

Я мовчав.

ぼくは、なにもいわない。

— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, а я п’ятсот мільйонів струмків…

「すっごくたのしい！　きみには５おくのすずがあって、ぼくには５おくの水くみ場がある……」

I тут він теж замовк, бо заплакав…

そしてその子も、なにもいわない。だって、ないていたんだから……

— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

「ここだよ。ひとりで、あるかせて。」

I він сів на піску, бо йому стало страшно.

そういって、あの子はすわりこんだ。こわかったんだ。

Потім він сказав:

あの子は、こうつづけた。

— Знаєш… моя рожа… я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками…

「わかるよね……ぼくの花に……ぼくは、かえさなきゃいけないんだ！　それに、あの子はすっごくかよわい！　それに、すっごくむじゃき！　まわりからみをまもるのは、つまらない、よっつのトゲ……」

Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:

ぼくもすわりこんだ。もう立ってはいられなかった。あの子はいった。

— Ну от. Це все…

「ただ……それだけ……」

Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.

あの子はちょっとためらって、そのあと立ち上がった。１ぽだけ、まえにすすむ。ぼくはうごけなかった。

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.

なにかが、きいろくひかっただけだった。くるぶしのちかく。あの子のうごきが、いっしゅんだけとまった。こえもなかった。あの子は、そうっとたおれた。木がたおれるようだった。音さえもしなかった。すなのせいだった。

РОЗДІЛ XXVII

27

I от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома…

いまとなっては、あれももう、６年まえのこと。……ぼくは、このできごとを、いままでだれにもはなさなかった。ひこうきなかまは、ぼくのかおをみて、ぶじにかえってきたことをよろこんでくれた。ぼくは、せつなかったけど、あいつらには、こういった。「いやあ、こりごりだよ……」

I все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…

もういまでは、ぼくの心も、ちょっといえている。その、つまり……まったくってわけじゃない。でも、ぼくにはよくわかっている。あの子は、じぶんの星にかえったんだ。だって、夜があけても、あの子のからだは、どこにも見あたらなかったから。からだは、そんなにおもくなかったんだろう……。そして、ぼくは夜、星に耳をかたむけるのがすきになった。５おくのすずとおんなじなんだ……

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв рожу?

でも、ほんとに、とんでもないこともおこってしまった。くちわをあの王子くんにかいてあげたんだけど、ぼくはそれに、かわのひもをかきたすのをわすれていたんだ！　そんなんじゃどうやっても、ヒツジをつなぐことはできない。なので、ぼくは、かんがえこんでしまう。『あの子の星では、どういうことになってるんだろう？　ひょっとして、ヒツジが花をたべてやしないか……』

Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі тихенько сміються.

こうもかんがえる。『あるわけない！　あの王子くんは、じぶんの花をひとばんじゅうガラスおおいのなかにかくして、ヒツジから目をはなさないはずだ……』そうすると、ぼくはしあわせになる。そして、星がみんな、そっとわらってくれる。

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався баранець на волю…» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть…

また、こうもかんがえる。『ひとっていうのは、１どや２ど、気がゆるむけど、それがあぶないんだ！　あの王子くんが夜、ガラスのおおいをわすれてしまったりとか、ヒツジが夜のうちに、こっそりぬけでたりとか……』そうすると、すずは、すっかりなみだにかわってしまう……

Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з’їв рожу…

すごく、ものすごく、ふしぎなことだ。あの王子くんが大すきなきみたちにも、そしてぼくにとっても、うちゅうってものが、ただそのどこかで、どこかしらないところで、ぼくたちのしらないヒツジが、ひとつバラをたべるか、たべないかってだけで、まったくべつのものになってしまうんだ……

Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?» I ви побачите, як усе змінюється…

空を見てみよう。心でかんがえてみよう。『あのヒツジは、あの花をたべたのかな？』そうしたら、きみたちは、まったくべつのものが見えるはずだ……

I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!

そして、おとなのひとは、ぜったい、ひとりもわからない。それがすっごくだいじなんだってことを！

Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.

これは、ぼくにとって、せかいでいちばんきれいで、いちばんせつないけしきです。さっきのページのものと、おなじけしきなんですが、きみたちによく見てもらいたいから、もういちどかきます。あのときの王子くんが、ちじょうにあらわれたのは、ここ。それからきえたのも、ここ。

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою!

しっかり、このけしきを見てください。もし、いつかきみたちが、アフリカのさばくをたびしたとき、ここがちゃんとわかるように。それと、もし、ここをとおることがあったら、おねがいですから、たちどまって、星のしたで、ちょっとまってほしいんです！

I якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

もし、そのとき、ひとりの子どもがきみたちのところへ来て、からからとわらって、こがね色のかみで、しつもんしてもこたえてくれなかったら、それがだれだか、わかるはずです。そんなことがあったら、どうか！　ぼくの、ひどくせつないきもちを、どうにかしてください。すぐに、ぼくへ、てがみを書いてください。あの子がかえってきたよ、って……

1943

1943