Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

でも、きいたことにはこたえず、その子はこういっただけだった。

— Вода буває потрібна й серцю…

「水は、心にもいいんだよ……」

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

ぼくは、どういうことかわからなかったけど、なにもいわなかった……きかないほうがいいんだと、よくわかっていた。

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

その子はへとへとだった。すわりこむ。ぼくもその子のそばにすわりこむ。しーんとしたあと、その子はこうもいった。

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

「星がきれいなのは、見えない花があるから……」

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

ぼくは〈そうだね〉とへんじをして、月のもと、だんまり、すなのでこぼこをながめる。

— Пустеля гарна…— додав він.

「さばくは、うつくしい。」と、その子はことばをつづけた……

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

まさに、そのとおりだった。ぼくはいつでも、さばくがこいしかった。なにも見えない。なにもきこえない。それでも、なにかが、しんとするなかにも、かがやいている……

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

王子くんはいった。「さばくがうつくしいのは、どこかに井戸をかくしてるから……」

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

ぼくは、どきっとした。ふいに、なぜ、すながかがやいてるのか、そのなぞがとけたんだ。ぼくが、ちいさなおとこの子だったころ、古いやしきにすんでいた。そのやしきのいいつたえでは、たからものがどこかにかくされているらしい。もちろん、だれひとりとして、それを見つけてないし、きっと、さがすひとさえいなかった。でも、そのいいつたえのおかげで、その家まるごと、まほうにかかったんだ。その家に、かくされたひみつがある。どこか、おくそこに……

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

「そうか。」と、ぼくは王子くんにいった。「あの家とか、あの星とか、あのさばくが気になるのは、そう、なにかをうつくしくするものは、目に見えないんだ！」

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

「うれしいよ。」と、その子はいった。「きみも、ぼくのキツネとおなじこといってる。」

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

王子くんがねつくと、ぼくはすぐさま、その子をだっこして、またあるきはじめた。ぼくは、むねがいっぱいだった。なんだか、こわれやすいたからものを、はこんでるみたいだ。きっと、これだけこわれやすいものは、ちきゅうのどこにもない、とさえかんじる。

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

ぼくは、月あかりのもと、じっと見た。その子の青白いおでこ、つむった目、風にゆれるふさふさのかみの毛。ぼくはこうおもう。ここで見ているのは、ただの〈から〉。いちばんだいじなものは、目に見えない……

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

ちょっとくちびるがあいて、その子がほほえみそうになった。そのとき、ぼくはつづけて、こうかんがえていた。『ねむってる王子くんに、こんなにもぐっとくるのは、この子が花にまっすぐだから。花のすがたが、この子のなかで、ねむってても、ランプのほのおみたく、きらきらしてるから……』そのとき、これこそ、もっともっとこわれやすいものなんだ、って気がついた。この火を、しっかりまもらなくちゃいけない。風がびゅんとふけば、それだけできえてしまう……

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

そうして、そんなふうにあるくうち、ぼくは井戸を見つけた。夜あけのことだった。

РОЗДІЛ XXV

25

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

王子くんはいった。「ひとって、はやいきかんしゃにむちゅうだけど、じぶんのさがしものはわかってない。ということは、そわそわして、ぐるぐるまわってるだけ。」

I додав:

さらにつづける。

— I це все даремно…

「そんなことしなくていいのに……」

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

ぼくたちが行きあたった井戸は、どうもサハラさばくの井戸っぽくはなかった。さばくの井戸っていうのは、さばくのなかで、かんたんな穴がぽこっとあいてるだけ。ここにあるのは、どうも村の井戸っぽい。でも、村なんてどこにもないし、ぼくは、ゆめかとおもった。

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

「おかしい。」と、ぼくは王子くんにいった。「みんなそろってる。くるくる、おけ、ロープ……」

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

その子はわらって、ロープを手にとり、くるくるをまわした。するときぃきぃと音がした。風にごぶさたしてる、かざみどりみたいな音だった。

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

「きこえるよね。」と王子くんはいった。「ぼくらのおかげで、この井戸がめざめて、うたをうたってる……」

Я боявся, що він утомиться.

ぼくは、その子にむりをさせたくなかった。

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

「かして。」と、ぼくはいった。「きみには、きつすぎる。」

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

そろりそろり、ぼくは、おけをふちのところまでひっぱり上げて、たおれないよう、しっかりおいた。ぼくの耳では、くるくるがうたいつづけていて、まだゆらゆらしてる水の上では、お日さまがふるえて見えた。

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

「この水がほしい。」と王子くんがいった。「のませてちょうだい……」

I я зрозумів, чого він шукав.

そのとき、ぼくはわかった。その子のさがしものが！

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

ぼくは、その子の口もとまで、おけをもちあげた。その子は、目をつむりながら、ごくっとのんだ。おいわいの日みたいに、気もちよかった。その水は、ただののみものとは、まったくべつのものだった。この水があるのは、星空のしたをあるいて、くるくるのうたがあって、ぼくがうでをふりしぼったからこそなんだ。この水は、心にいい。

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

プレゼントみたいだ。ぼくが、ちいさなおとこの子だったころ。クリスマスツリーがきらきらしてて、夜ミサのおんがくがあって、みんな気もちよくにこにこしてたからこそ、ぼくのもらった、あのクリスマスプレゼントは、あんなふうに、きらきらかがやいていたんだ。

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

王子くんがいった。「きみんとこのひとは、5000本ものバラをひとつの庭でそだててる……で、さがしものは見つからない……」

— Не знаходять, — погодився я.

「見つからないね。」と、ぼくはうなずく……

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

「それなのに、さがしものは、なにか１りんのバラとか、ちょっとの水とかのなかに見つかったりする……」

— Авжеж, — погодився я.

「そのとおり。」と、ぼくはうなずく。

I маленький принц додав:

王子くんはつづける。

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

「でも、目じゃまっくらだ。心でさがさなくちゃいけない。」

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

ぼくは水をのんだ。しんこきゅうする。さばくは、夜あけで、はちみつ色だった。ぼくもうれしかった、はちみつ色だったから。もう、むりをしなくてもいいんだ……

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

「ねぇ、やくそくをまもってよ。」と、王子くんはぽつりといって、もういちど、ぼくのそばにすわった。

— Яку обіцянку?

「なんのやくそく？」

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

「ほら……ヒツジのくちわ……ぼくは、花におかえししなくちゃなんないんだ！」

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

ぼくはポケットから、ためしにかいた絵をとりだした。王子くんはそれを見ると、わらいながら、こういった。

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

「きみのバオバブ、ちょっとキャベツっぽい……」

— О! А я так пишався своїми баобабами!

「えっ！」
バオバブはいいできだとおもっていたのに！

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

「きみのキツネ……この耳……ちょっとツノっぽい……ながすぎるよ！」

I він знову засміявся.

その子は、からからとわらった。

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

「そんなこといわないでよ、ぼうや。ぼくは、なかの見えないボアと、なかの見えるボアしか、絵ってものをしらないんだ。」

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

「ううん、それでいいの。子どもはわかってる。」

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

そんなわけで、ぼくは、えんぴつでくちわをかいた。それで、その子にあげたんだけど、そのとき、なぜだか心がくるしくなった。

— Ти щось надумав, а я не знаю…

「ねぇ、ぼくにかくれて、なにかしようとしてる……？」

Але він не відповів.

でも、その子はそれにこたえず、こう、ぼくにいった。

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

「ほら、ぼく、ちきゅうにおっこちて……あしたで１年になるんだ……」

I замовк. Потім додав:

そのあと、だんまりしてから、

— Я упав зовсім близько звідси…

「ここのちかくにおっこちたんだ……」

I зашарівся.

といって、かおをまっ赤にした。

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

そのとき、また、なぜだかわからないけど、へんにかなしい気もちになった。

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

それなのに、ぼくはきいてみたくなったんだ。
「じゃあ、１しゅうかんまえ、ぼくときみがであったあのあさ、きみがあんなふうに、ひとのすむところのはるかかなた、ひとりっきりであるいていたのは、たまたまじゃないってこと※(感嘆符疑問符、1-8-78)　きみは、おっこちたところに、もどってるんだね？」

Маленький принц зашарівся ще дужче.

王子くんは、もっと赤くなった。

А я додав нерішуче:

ぼくは、ためらいつつもつづけた。

— Може, тому, що минає рік?..

「もしかして、１年たったら……？」

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

王子くんは、またまたまっ赤になった。しつもんにはこたえなかったけど、でも、赤くなるってことは、〈うん〉っていってるのとおんなじってことだから、だから。

— О! — мовив я.— Я боюсь…

「ねぇ！」と、ぼくはいった。「だいじょうぶ……？」

Але він перейняв мене:

それでも、その子はこたえなかった。

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

「きみは、もう、やることをやらなくちゃいけない。じぶんのからくりのところへかえらなきゃいけない。ぼくは、ここでまってる。あしたの夜、かえってきてよ……」

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

どうしても、ぼくはおちつけなかった。キツネをおもいだしたんだ。だれであっても、なつけられたら、ちょっとないてしまうものなのかもしれない……

РОЗДІЛ XXVI

26

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

井戸のそばに、こわれた古い石のかべがあった。つぎの日の夕がた、ぼくがやることをやってもどってくると、とおくのほうに、王子くんがそのかべの上にすわって、足をぶらんとさせているのが見えた。その子のはなしごえもきこえてくる。

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

「じゃあ、きみはおぼえてないの？」と、その子はいった。「ちがうって、ここは！」

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

その子のことばに、なにかがへんじをしているみたいだった。

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

「そうだけど！　そう、きょうなんだけど、ちがうんだって、ここじゃないんだ……」

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

ぼくは、かべのほうへあるいていった。けれど、なにも見えないし、なにもきこえない。それでも、王子くんはまたことばをかえしていた。

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

「……そうだよ。さばくについた、ぼくの足あとが、どこからはじまってるかわかるでしょ。きみはまつだけでいいの。ぼくは、きょうの夜、そこにいるから。」

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

ぼくは、かべから20メートルのところまできたけど、まだなにも見えない。

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

王子くんは、だんまりしたあと、もういちどいった。

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

「きみのどくは、だいじょうぶなの？　ほんとに、じわじわくるしまなくてもいいんだよね？」

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

ぼくは心がくるしくなって、たちどまったけれど、どうしてなのか、やっぱりわからなかった。

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

「とにかく、もう行ってよ。」と、その子はいった。「……ぼくは下りたいんだ！」

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

そのとき、ぼくは気になって、かべの下のあたりをのぞきこんでみた。ぼくは、とびあがった。なんと、そこにいたのは、王子くんのほうへシャーっとかまえている、きいろいヘビが１ぴき。ひとを30びょうでころしてしまうやつだ。

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

ぼくはピストルをうとうと、けんめいにポケットのなかをさぐりながら、かけ足でむかった。だけど、ぼくのたてた音に気づいて、ヘビはすなのなかへ、ふんすいがやむみたいに、しゅるしゅるとひっこんでしまった。それからは、いそぐようでもなく、石のあいだをカシャカシャとかるい音をたてながら、すりぬけていった。

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

ぼくは、なんとかかべまでいって、かろうじてその子をうけとめた。ぼくのぼうや、ぼくの王子くん。かおが、雪のように青白い。

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

「いったいどういうこと！　さっき、きみ、ヘビとしゃべってたよね！」

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

ぼくは、その子のいつもつけているマフラーをほどいた。こめかみをしめらせ、水をのませた。とにかく、ぼくはもうなにもきけなかった。その子は、おもいつめたようすで、ぼくのことをじっと見て、ぼくのくびにすがりついた。その子のしんぞうのどきどきがつたわってくる。てっぽうにうたれて死んでゆく鳥みたいに、よわよわしい。その子はいう。

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

「うれしいよ、きみは、じぶんのからくりにたりないものを見つけたんだね。もう、きみんちにかえってゆけるね……」

— Звідки ти знаєш?

「どうして、わかるの？」

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

ぼくは、ちょうど知らせにくるところだった。かんがえてたよりも、やるべきことがうまくいったんだ、って。

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

その子は、ぼくのきいたことにはこたえなかったけど、こうつづけたんだ。

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

「ぼくもね、きょう、ぼくんちにかえるんだ……」

Потім додав журно:

それから、さみしそうに、

— Це куди далі… це багато важче…

「はるかにずっととおいところ……はるかにずっとむずかしいけど……」

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

ぼくは、ひしひしとかんじた。なにか、とんでもないことがおころうとしている。ぼくは、その子をぎゅっとだきしめた。ちいさな子どもにするみたいに。なのに、それなのに、ぼくには、その子がするっとぬけでて、穴におちてしまうような気がした。ぼくには、それをとめる力もない……

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

その子は、とおい目で、なにかをちゃんと見ていた。

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

「きみのヒツジがあるし、ヒツジのためのはこもあるし、くちわもある……」

I він сумно всміхнувся.

そういって、その子は、さみしそうにほほえんだ。

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

ぼくは、ただじっとしていた。その子のからだが、ちょっとずつほてっていくのがわかった。

— Ти трохи злякався, хлопче…

「ぼうや、こわいんだね……」

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

こわいのは、あたりまえなのに！　でも、その子は、そっとわらって、

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

「夜になれば、はるかにずっとこわくなる……」

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

もうどうしようもないんだっておもうと、ぼくはまた、ぞっとした。ぼくは、このわらいごえが、もうぜったいにきけないなんて、どうしても、うけいれることができなかった。このわらいごえが、ぼくにとって、さばくのなかの水くみ場のようなものだったんだ。