— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу, — хто буде винен: він чи я?

「もし、しょうぐんに花から花へチョウチョみたいにとべ、であるとか、かなしい話を書け、であるとか、海鳥になれ、であるとかいいつけて、しょうぐんが、いわれたことをできなかったとしよう。なら、そいつか、この王か、どちらがまちがってると、そちはおもう？」

— Ви, ваша величносте, — не вагаючись, відповів маленький принц.

「王さまのほうです。」と王子くんはきっぱりいった。

— Цілком слушно, — відповів король.— Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

「そのとおり。それぞれには、それぞれのできることをまかせねばならぬ。ものごとがわかって、はじめて力がある。もし、こくみんに海へとびこめといいつけようものなら、国がひっくりかえる。そのようにせよ、といってもいいのは、そもそも、ものごとをわきまえて、いいつけるからである。」

— А як же мій захід соня? — нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

「じゃあ、ぼくの夕ぐれは？」と王子くんはせまった。なぜなら王子くん、いちどきいたことは、ぜったいにわすれない。

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

「そちの夕ぐれなら、見られるぞ。いいつけよう。だが、まとう。うまくおさめるためにも、いいころあいになるまでは。」

— А коли це буде? — спитав маленький принц.

「それはいつ？」と王子くんはたずねる。

— Гм… Гм…— відповів король, гортаючи грубого календаря.— Це буде… гм, гм…— сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

「むむむ！」と王さまはいって、ぶあつい〈こよみ〉をしらべた。「むむむ！　そうだな……だい……たい……ごご７じ40ぷんくらいである！　さすれば、いうとおりになるのがわかるだろう。」

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

王子くんはあくびをした。夕ぐれにあえなくて、ざんねんだった。それに、ちょっともううんざりだった。

— Мені пора, — сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

「ここですることは、もうないから。」と王子くんは王さまにいった。「そろそろ行くよ！」

— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.—Зостанься, я призначу тебе міністром.

「行ってはならん。」と王さまはいった。けらいができて、それだけうれしかったんだ。「行ってはならん、そちを、だいじんにしてやるぞ！」

— Міністром чого?

「それで、なにをするの？」

— Ну, міністром… міністром юстиції.

「む……ひとをさばくであるぞ！」

— Але ж тут нема кого судити.

「でも、さばくにしても、ひとがいないよ！」

— Хтозна, — мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

「それはわからん。まだこの王国をぐるりとまわってみたことがない。年をとったし、大きな馬車ばしゃをおくばしょもない。あるいてまわるのは、くたびれるんでな。」

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

「ふうん！　でもぼくはもう見たよ。」と、王子くんはかがんで、もういちど、ちらっと星のむこうがわを見た。「あっちには、ひとっこひとりいない……」

— То суди сам себе, — відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

「なら、じぶんをさばくである。」と王さまはこたえた。「もっとむずかしいぞ。じぶんをさばくほうが、ひとをさばくよりも、はるかにむずかしい。うまくじぶんをさばくことができたなら、それは、しょうしんしょうめい、けんじゃのあかしだ。」

— Сам себе я можу судити де завгодно, — сказав маленький принц.— Для цього мені нема чого тут жити.

すると王子くんはいった。「ぼく、どこにいたって、じぶんをさばけます。ここにすむひつようはありません。」

— Гм… Гм…— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

「むむむ！　たしか、この星のどこかに、よぼよぼのネズミが１ぴきおる。夜、もの音がするからな。そのよぼよぼのネズミをさばけばよい。ときどき、死けいにするんである。そうすれば、そのいのちは、そちのさばきしだいである。だが、いつもゆるしてやることだ、だいじにせねば。１ぴきしかおらんのだ。」

— Не люблю смертних вироків, — мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

また王子くんはへんじをする。「ぼく、死けいにするのきらいだし、もうさっさと行きたいんです。」

— Ні, не пора, — заперечив король.

「ならん。」と王さまはいう。

Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

もう、王子くんはいつでも行けたんだけど、年よりの王さまをしょんぼりさせたくなかった。

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…

「もし、へいかが、いうとおりになるのをおのぞみなら、ものわかりのいいことを、いいつけられるはずです。いいつける、ほら、１ぷんいないにしゅっぱつせよ、とか。ぼくには、もう、いいころあいなんだとおもいます……」

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

王さまはなにもいわなかった。王子くんはとりあえず、どうしようかとおもったけど、ためいきをついて、ついに星をあとにした……

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

「そちを、ほかの星へつかわせるぞ！」そのとき、王さまはあわてて、こういった。

I виглядав він дуже владно.

まったくもってえらそうないいかただった。

«Та й диваки оці дорослі», — помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

おとなのひとって、そうとうかわってるな、と王子くんは心のなかでおもいつつ、たびはつづく。

РОЗДІЛ XI

11

На другій планеті жив шанолюб.

ふたつめの星は、みえっぱりのすまいだった。

— Ага, ось і шанувальник з’явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

「ふふん！　ファンのおでましか！」王子くんが見えるなり、みえっぱりはとおくから大ごえをあげた。

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

というのも、みえっぱりにかかれば、だれもかれもみんなファンなんだ。

— Добридень, — мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

「こんにちは。」と王子くんはいった。「へんなぼうしだね。」

— Це для вітання, — відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

「あいさつできる。」と、みえっぱりはいう。「はくしゅされたら、これであいさつする。あいにく、ここをとおりすぎるひとなんていないわけだが。」

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

「うん？」王子くんは、なんのことかわからなかった。

— Поплещи у долоні, — порадив йому шанолюб.

「りょう手で、ぱちぱちとやってみな。」と、みえっぱりはその子にすすめた。

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

王子くんは、りょう手でぱちぱちとやった。みえっぱりは、ぼうしをちょっともち上げて、そっとあいさつをした。

«Тут веселіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

「王さまのところよりもたのしいな。」と王子くんは心のなかでおもった。だからもういちど、りょう手でぽちぱちとやった。みえっぱりも、ぼうしをちょっともち上げて、もういちどあいさつをした。

За п’ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

５ふんつづけてみたけど、おなじことばかりなので、王子くんはこのあそびにもあきてしまった。

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

「じゃあ、そのぼうしを下ろすには、どうしたらいいの？」と、その子はきいた。

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

でも、みえっぱりはきいてなかった。みえっぱりは、ほめことばにしか、ぜったい耳をかさない。

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

「おまえは、おれさまを心のそこから、たたえているか？」と、その男は王子くんにきいた。

— А що то — шанувати?

「たたえるって、どういうこと？」

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

「たたえるっていうのは、このおれさまが、この星でいちばんかっこよくて、いちばんおしゃれで、いちばん金もちで、いちばんかしこいんだって、みとめることだ。」

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

「でも、星にはきみしかいないよ！」

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

「おねがいだ、とにかくおれさまをたたえてくれ！」

— Я шаную, — мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з цього радість?

「たたえるよ。」といって、王子くんは、かたをちょっとあげた。「でも、きみ、そんなことのどこがだいじなの？」

I він утік від шанолюба.

そして王子くんは、そこをあとにした。

«Ці дорослі — дивакуваті люди», — простодушно думав він дорогою.

おとなのひとって、やっぱりそうとうおかしいよ、とだけ、その子は心のなかで思いつつ、たびはつづく。

РОЗДІЛ XII

12

На дальшій планеті жив п’яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба.

つぎの星は、のんだくれのすまいだった。ほんのちょっとよっただけなのに、王子くんは、ずいぶん気もちがおちこんでしまった。

П’яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.
— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц.

「ここでなにしてるの？」王子くんは、のんだくれにいった。その子が見ると、その男は、からのビンひとそろい、なかみのはいったビンひとそろいをまえにして、だんまりすわっていた。

— П’ю, — похмуро буркнув п’яничка.

「のんでんだ。」と、のんだくれは、しょんぼりとこたえた。

— Навіщо ти п’єш? — спитав маленький принц.

「なんで、のむの？」と王子くんはたずねた。

— Щоб забути, — відповів п’яничка.

「わすれたいんだ。」と、のんだくれはこたえた。

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п’янички.

「なにをわすれたいの？」と、王子くんは気のどくになってきて、さらにきいた。

— Забути, що мені соромно, — признався п’яничка і похнюпив голову.

「はずかしいのをわすれたい。」と、のんだくれはうつむきながら、うちあけた。

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

「なにがはずかしいの？」と、王子くんはたすけになりたくて、たずねてみた。

— Соромно, що п’ю! — додав п’яничка й замовк остаточно.

「のむのがはずかしい！」のんだくれは、そういったきり、とうとうだんまりをきめこんだ。

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

どうしていいかわからず、王子くんは、そこをあとにした。

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні», — думав він дорогою.

おとなのひとって、やっぱりめちゃくちゃおかしい、とその子は心のなかで思いつつ、たびはつづく。

РОЗДІЛ XIII

13

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

よっつめの星は、しごとにんげんのものだった。このひとは、とってもいそがしいので、王子くんが来たときも、かおを上げなかった。

— Добридень, — сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

「こんにちは。」と、その子はいった。「たばこの火、きえてるよ。」

— Три та два — п’ять. П’ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п’ятнадцять. Добридень. П’ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’ять — тридцять один. Ху! А всього виходить п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

「３＋２＝５。５＋７＝12。12＋３＝15。こんにちは。15＋７＝22。22＋６＝28。火をつけなおすひまなんてない。26＋５＝31。ふう。ごうけいが、５おく162まん2731。」

— П’ятсот мільйонів чого?

「なに、その５おくって。」

— Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… уже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п’ять — сім…

「ん？　まだいたのか。５おく……もうわからん……やらなきゃいけないことがたくさんあるんだ！　ちゃんとしてるんだ、わたしは。むだ口たたいてるひまはない！　２＋５＝７……」

— П’ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

「なんなの、その５おく100まんっていうのは。」また王子くんはいった。なにがあっても、いちどしつもんをはじめたら、ぜったいにやめない。

Ділок звів голову:

しごとにんげんは、かおを上げた。

— За п’ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках.

「54年この星にすんでいるが、気がちったのは、３どだけだ。さいしょは、あれだ、22年まえのこと、コガネムシがどこからともなく、とびこんできたせいだ。ぶんぶんとうるさくしたから、たし算を４回まちがえた。

Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна. Утретє… оце тепер. Отож, виходить, п’ятсот мільйонів…

２どめは、あれだ、11年まえ、リウマチのほっさがおきたせいだ。うんどうぶそくで、あるくひまもない。ちゃんとしてるんだ、わたしは。３どめは……まさにいまだ！　さてと、５おく100……」

— Чого?

「……も、なにがあるの？」

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

しごとにんげんは、ほっといてはもらえないんだと、あきらめた。

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

「……も、あのちいさいやつがあるんだ。ときどき空に見えるだろ。」

— Це що ж, мухи?

「ハエ？」

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

「いいや、そのちいさいのは、ひかる。」

— Бджоли?

「ミツバチ？」

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

「いいや。そのちいさいのは、こがね色で、なまけものをうっとりさせる。だが、ちゃんとしてるからな、わたしは！　うっとりしてるひまはない。」

— А-а! Це зорі!

「あっ！　星？」

— От-от, зорі.

「そうだ、星だ。」

— П’ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?

「じゃあ、５おく100まんの星をどうするの？」

— П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

「５おく162まん2731。ちゃんとしてるんだ、わたしは。こまかいんだ。」

— То що ж ти робиш із тими зірками?

「それで、星をどうするの？」

— Що роблю?

「どうするかって？」

— Так.

「うん。」

— Нічого. Я ними володію.

「なにも。じぶんのものにする。」

— Володієш зірками?

「星が、きみのもの？」

— Так.

「そうだ。」

— Але я вже бачив короля, який…

「でも、さっきあった王さまは……」

— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

「王さまは、じぶんのものにしない、〈おさめる〉んだ。ぜんぜんちがう。」

— А нащо тобі володіти зірками?

「じゃあ、星がじぶんのものだと、なんのためになるの？」

— Щоб багатим бути.

「ああ、お金もちになれるね。」

— А нащо бути багатим?

「じゃあ、お金もちだと、なんのためになるの？」

— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

「またべつの星が買える、あたらしいのが見つかったら。」

«Цей, — сказав собі маленький принц, — міркує майже так, як той п’яничка».

王子くんは心のなかでおもった。『このひと、ちょっとへりくつこねてる。さっきのよっぱらいといっしょだ。』

Однак розпитував далі:

でもとりあえず、しつもんをつづけた。

— А як можна володіти зірками?

「どうやったら、星がじぶんのものになるの？」

— Зірки, вони чиї? — буркотливо спитав ділок.

「そいつは、だれのものだ？」と、しごとにんげんは、ぶっきらぼうにへんじをした。

— Не знаю. Нічиї.

「わかんない。だれのものでもない。」