Маленький принц / Маленький принц — czytaj online

Ukraińsko-rosyjska dwujęzyczna książka

Антуан де Сент-Екзюпері

Маленький принц

Антуан де Сент-Экзюпери

Маленький принц

Переклад: Анатолій Жаловський

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ

ЛЕОНУ ВЕРТУ

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий — мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. I нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив.

Прошу детей простить меня за то, что я посвятил эту книжку взрослому. Скажу в оправдание: этот взрослый — мой самый лучший друг. И ещё: он понимает всё на свете, даже детские книжки. И, наконец, он живёт во Франции, а там сейчас голодно и холодно. И он очень нуждается в утешении.

Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає. Отож я виправлю присвяту:

Если же всё это меня не оправдывает, я посвящу эту книжку тому мальчику, каким был когда-то мой взрослый друг. Ведь все взрослые сначала были детьми, только мало кто из них об этом помнит. Итак, я исправляю посвящение:

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ, КОЛИ ВІН БУВ МАЛЕНЬКИМ

ЛЕОНУ ВЕРТУ, КОГДА ОН БЫЛ МАЛЕНЬКИМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ГЛАВА ПЕРВАЯ

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

Когда мне было шесть лет, в книге под названием «Правдивые истории», где рассказывалось про девственные леса, я увидел однажды удивительную картинку. На картинке огромная змея — удав — глотала хищного зверя. Вот как это было нарисовано:

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».

В книге говорилось: «Удав заглатывает свою жертву целиком, не жуя. После этого он уже не может шевельнуться и спит полгода подряд, пока не переварит пищу».

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

Я много раздумывал о полной приключений жизни джунглей и тоже нарисовал цветным карандашом свою первую картинку. Это был мой рисунок №1. Вот что я нарисовал:

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

Я показал моё творение взрослым и спросил, не страшно ли им.

А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?

— Разве шляпа страшная? — возразили мне.

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.

А это была совсем не шляпа. Это был удав, который проглотил слона. Тогда я нарисовал удава изнутри, чтобы взрослым было понятнее. Им ведь всегда нужно всё объяснять. Это мой рисунок №2:

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’єри.

Взрослые посоветовали мне не рисовать змей ни снаружи, ни изнутри, а побольше интересоваться географией, историей, арифметикой и правописанием. Вот как случилось, что шести лет я отказался от блестящей карьеры художника.

Зазнавши провалу з малюнками №1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.

Потерпев неудачу с рисунками №1 и №2, я утратил веру в себя. Взрослые никогда ничего не понимают сами, а для детей очень утомительно без конца им всё объяснять и растолковывать.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.

Итак, мне пришлось выбирать другую профессию, и я выучился на лётчика. Облетел я чуть ли не весь свет. И география, по правде сказать, мне очень пригодилась.

Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’єшся.

Я умел с первого взгляда отличить Китай от Аризоны. Это очень полезно, если ночью собьёшься с пути.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки. Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. I від того моя думка про них не покращала.

На своём веку я много встречал разных серьёзных людей. Я долго жил среди взрослых. Я видел их совсем близко. И от этого, признаться, не стал думать о них лучше.

Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати.

Когда я встречал взрослого, который казался мне разумней и понятливей других, я показывал ему свой рисунок №1 — я его сохранил и всегда носил с собою. Я хотел знать, вправду ли этот человек что-то понимает.

Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це капелюх».

Но все они отвечали мне: «Это шляпа».

Тоді я вже не говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. I дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

И я уже не говорил с ними ни об удавах, ни о джунглях, ни о звёздах. Я применялся к их понятиям. Я говорил с ними об игре в бридж и гольф, о политике и о галстуках. И взрослые были очень довольны, что познакомились с таким здравомыслящим человеком.

РОЗДІЛ II

ГЛАВА II

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі.

Так я жил в одиночестве, и не с кем было мне поговорить по душам. И вот шесть лет тому назад пришлось мне сделать вынужденную посадку в Сахаре.

Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний.

Что-то сломалось в моторе моего самолёта. Со мной не было ни механика, ни пассажиров, и я решил, что попробую сам всё починить, хоть это и очень трудно.

Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

Я должен был исправить мотор или погибнуть. Воды у меня едва хватило бы на неделю.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану.

Итак, в первый вечер я уснул на песке в пустыне, где на тысячи миль вокруг не было никакого жилья. Человек, потерпевший кораблекрушение и затерянный на плоту посреди океана, — и тот был бы не так одинок.

Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок. Він сказав:

Вообразите же моё удивление, когда на рассвете меня разбудил чей-то тоненький голосок. Он сказал:

— Прошу… намалюй мені баранця.

— Пожалуйста… нарисуй мне барашка!

— Га?

— А?..

— Намалюй мені баранця…

— Нарисуй мне барашка…

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав.

Я вскочил, точно надо мною грянул гром. Протёр глаза. Стал осматриваться. И увидел забавного маленького человечка, который серьёзно меня разглядывал.

Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати.

Вот самый лучший его портрет, какой мне после удалось нарисовать.

Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.

Но на моём рисунке он, конечно, далеко не так хорош, как был на самом деле. Это не моя вина. Когда мне было шесть лет, взрослые убедили меня, что художник из меня не выйдет, и я ничего не научился рисовать, кроме удавов — снаружи и изнутри.

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху.

Итак, я во все глаза смотрел на это необычайное явление. Не забудьте, я находился за тысячи миль от человеческого жилья. А между тем ничуть не похоже было, чтобы этот малыш заблудился, или до смерти устал и напуган, или умирает от голода и жажды.

На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

По его виду никак нельзя было сказать, что это ребёнок, потерявшийся в необитаемой пустыне, вдалеке от всякого жилья. Наконец ко мне вернулся дар речи, и я спросил:

— А… що ти тут робиш?

— Но… что ты здесь делаешь?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

И он опять попросил тихо и очень серьёзно:

— Прошу… намалюй мені баранця…

— Пожалуйста… нарисуй барашка…

Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. I хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев’ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку.

Всё это было так таинственно и непостижимо, что я не посмел отказаться. Как ни нелепо это было здесь, в пустыне, на волосок от смерти, я всё-таки достал из кармана лист бумаги и вечное перо.

Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:

Но тут же вспомнил, что учился-то я больше географии, истории, арифметике и правописанию, и сказал малышу (немножко даже сердито сказал), что не умею рисовать. Он ответил:

— Байдуже. Намалюй мені баранця.

— Всё равно. Нарисуй барашка.

Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I здивувався непомалу, коли хлоп’я одмовило:

Так как я никогда в жизни не рисовал баранов, я повторил для него одну из двух старых картинок, которые я только и умею рисовать — удава снаружи. И очень изумился, когда малыш воскликнул:

— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.

— Нет, нет! Мне не надо слона в удаве! Удав слишком опасен, а слон слишком большой. У меня дома всё очень маленькое. Мне нужен барашек. Нарисуй барашка.

I я намалював.

И я нарисовал.

Він глянув пильно та й каже:

Он внимательно посмотрел на мой рисунок и сказал:

— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.

— Нет, этот барашек уже совсем хилый. Нарисуй другого.

Я намалював.

Я нарисовал.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:

Мой новый друг мягко, снисходительно улыбнулся.

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий…

— Ты же сам видишь, — сказал он, — это не барашек. Это большой баран. У него рога…

Тоді я зобразив ще одного.

Я опять нарисовал по-другому.

Та він забракував і цей малюнок:

Но он и от этого рисунка отказался:

— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

— Этот слишком старый. Мне нужен такой барашек, чтобы жил долго.

I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.

Тут я потерял терпение — ведь мне надо было поскорей разобрать мотор — и нацарапал ящик.

I заявив:

И сказал малышу:

— Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

— Вот тебе ящик. А в нём сидит такой барашек, какого тебе хочется.

Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:

Но как же я удивился, когда мой строгий судья вдруг просиял:

— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?

— Вот это хорошо! Как ты думаешь, много этому барашку надо травы?

— А хіба що?

— А что?

— Таж у мене вдома все маленьке.

— Ведь у меня дома всего очень мало…

— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

— Ему хватит. Я тебе даю совсем маленького барашка.

Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно, він заснув…

— Не такой уж он маленький… — сказал он, наклонив голову и разглядывая рисунок. — Смотри-ка! Он уснул…

Так я познайомився з маленьким принцом.

Так я познакомился с Маленьким принцем.

РОЗДІЛ III

ГЛАВА III

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув.

Не скоро я понял, откуда он явился. Маленький принц засыпал меня вопросами, но когда я спрашивал о чём-нибудь, он словно и не слышал.

Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:

Лишь понемногу, из случайных, мимоходом оброненных слов мне всё открылось. Так, когда он впервые увидел мой самолёт (самолёт я рисовать не стану, мне всё равно не справиться), он спросил:

— Що то за штуковина?

— Что это за штука?

— То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

— Это не штука. Это самолёт. Мой самолёт. Он летает.

I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

И я с гордостью объяснил ему, что умею летать. Тогда он воскликнул:

— Як? Ти упав з неба?

— Как! Ты упал с неба?

— Авжеж, — відказав я скромно.

— Да, — скромно ответил я.

— От дивина!

— Вот забавно!..

I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

И Маленький принц звонко засмеялся, так что меня взяла досада: я люблю, чтобы к моим злоключениям относились серьёзно. Потом он прибавил:

— Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

— Значит, ты тоже явился с неба. А с какой планеты?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

«Так вот разгадка его таинственного появления здесь, в пустыне!» — подумал я и спросил напрямик:

— То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.

— Стало быть, ты попал сюда с другой планеты?

Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:

Но он не ответил. Он тихо покачал головой, разглядывая мой самолёт:

— Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку…

— Ну, на этом ты не мог прилететь издалека…

I надовго поринув у роздуми. Потім дістав з кишені мого баранця і почав роздивлятися цей скарб.

И надолго задумался о чём-то. Потом вынул из кармана моего барашка и погрузился в созерцание этого сокровища.

Уявляєте, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота загадка про інші планети. Я спробував дізнатися більше.

Можете себе представить, как разгорелось моё любопытство от этого полупризнания о «других планетах». И я попытался разузнать побольше:

— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

— Откуда же ты прилетел, малыш? Где твой дом? Куда ты хочешь унести моего барашка?

На хвилю він замислився, потім промовив:

Он помолчал в раздумье, потом сказал:

— Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.

— Очень хорошо, что ты дал мне ящик: барашек будет там спать по ночам.

— Атож. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. I пакіл.

— Ну конечно. И если ты будешь умницей, я дам тебе верёвку, чтобы днём его привязывать. И колышек.

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

Маленький принц нахмурился:

— Припинати? Яке безглуздя!

— Привязывать? Для чего это?

— Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

— Но ведь если ты его не привяжешь, он забредёт неведомо куда и потеряется.

Мій приятель знову засміявся:

Тут мой друг опять весело рассмеялся:

— А куди ж, по-твоєму, йому тікати?

— Да куда же он пойдёт?

— Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

— Мало ли куда? Всё прямо, прямо, куда глаза глядят.

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

Тогда Маленький принц сказал серьёзно:

— Пусте, у мене там усе дуже маленьке.

— Это не страшно, ведь у меня там очень мало места.

I дещо журливо додав:

И прибавил не без грусти:

— Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то далеко не зайдеш.

— Если идти всё прямо да прямо, далеко не уйдёшь…