Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

Но он не ответил. Он сказал просто:

— Вода буває потрібна й серцю…

— Вода бывает нужна и сердцу…

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Я не понял, но промолчал. Я знал, что не следует его расспрашивать.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

Он устал. Опустился на песок. Я сел рядом. Помолчали. Потом он сказал:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

— Звёзды очень красивые, потому что где-то там есть цветок, хоть его и не видно…

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

— Да, конечно, — сказал я только, глядя на волнистый песок, освещённый луною.

— Пустеля гарна…— додав він.

— И пустыня красивая… — прибавил Маленький принц.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

Это правда. Мне всегда нравилось в пустыне. Сидишь на песчаной дюне. Ничего не видно. Ничего не слышно. И всё же в тишине что-то светится…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

— Знаешь, отчего хороша пустыня? — сказал он. — Где-то в ней скрываются родники…

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

Я был поражён, вдруг я понял, что означает таинственный свет, исходящий от песков. Когда-то, маленьким мальчиком, я жил в старом-престаром доме — рассказывали, будто в нём запрятан клад. Разумеется, никто его так и не открыл, а может быть, никто никогда его и не искал. Но из-за него дом был словно заколдован: в сердце своём он скрывал тайну…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Да, — сказал я. — Будь то дом, звёзды или пустыня — самое прекрасное в них то, чего не увидишь глазами.

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

— Я очень рад, что ты согласен с моим другом Лисом, — отозвался Маленький принц.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

Потом он уснул, я взял его на руки и пошёл дальше. Я был взволнован. Мне казалось — я несу хрупкое сокровище. Мне казалось даже, что ничего более хрупкого нет на нашей Земле.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

При свете луны я смотрел на его бледный лоб, на сомкнутые ресницы, на золотые пряди волос, которые перебирал ветер, и говорил себе: всё это лишь оболочка. Самое главное — то, чего не увидишь глазами…

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

Его полуоткрытые губы дрогнули в улыбке, и я сказал себе ещё: трогательней всего в этом спящем Маленьком принце его верность цветку, образ розы, который сияет в нём, словно пламя светильника, даже когда он спит… И я понял, что он ещё более хрупок, чем кажется. Светильники надо беречь: порыв ветра может погасить их…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

Так я шёл — и на рассвете дошёл до колодца.

РОЗДІЛ XXV

ГЛАВА XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

— Люди забираются в скорые поезда, но они уже сами не понимают, чего ищут, — сказал Маленький принц. — Поэтому они не знают покоя и бросаются то в одну сторону, то в другую…

I додав:

Потом прибавил:

— I це все даремно…

— И всё напрасно…

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

Колодец, к которому мы пришли, был не такой, как все колодцы в Сахаре. Обычно здесь колодец — просто яма в песке. А это был самый настоящий деревенский колодец. Но поблизости не было никакой деревни, и я подумал, что это сон.

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

— Как странно, — сказал я Маленькому принцу, — тут всё приготовлено: и ворот, и ведро, и верёвка…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

Он засмеялся, тронул верёвку, стал раскручивать ворот. И ворот заскрипел, точно старый флюгер, долго ржавевший в безветрии.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

— Слышишь? — сказал Маленький принц. — Мы разбудили колодец, и он запел…

Я боявся, що він утомиться.

Я боялся, что он устанет.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

— Я сам зачерпну воды, — сказал я, — тебе это не под силу.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

Медленно вытащил я полное ведро и надёжно поставил его на каменный край колодца. В ушах у меня ещё отдавалось пенье скрипучего ворота, вода в ведре ещё дрожала, и в ней дрожали солнечные зайчики.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

— Мне хочется глотнуть этой воды, — промолвил Маленький принц. — Дай мне напиться…

I я зрозумів, чого він шукав.

И я понял, что он искал!

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

Я поднёс ведро к его губам. Он пил, закрыв глаза. Это было как самый прекрасный пир. Вода эта была не простая. Она родилась из долгого пути под звёздами, из скрипа ворота, из усилий моих рук. Она была, как подарок сердцу.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

Когда я был маленький, так светились для меня рождественские подарки: сияньем свеч на ёлке, пеньем органа в час полночной мессы, ласковыми улыбками.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— На твоей планете, — сказал Маленький принц, — люди выращивают в одном саду пять тысяч роз… и не находят того, что ищут…

— Не знаходять, — погодився я.

— Не находят, — согласился я.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— А ведь то, чего они ищут, можно найти в одной-единственной розе, в глотке воды…

— Авжеж, — погодився я.

— Да, конечно, — согласился я.

I маленький принц додав:

И Маленький принц сказал:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

— Но глаза слепы. Искать надо сердцем.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

Я выпил воды. Дышалось легко. На рассвете песок становится золотой, как мёд. И от этого тоже я был счастлив. С чего бы мне грустить?..

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— Ты должен сдержать слово, — мягко сказал Маленький принц, снова садясь рядом со мною.

— Яку обіцянку?

— Какое слово?

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

— Помнишь, ты обещал… намордник для моего барашка… Я ведь в ответе за тот цветок.

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

Я достал из кармана свои рисунки. Маленький принц поглядел на них и засмеялся:

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

— Баобабы у тебя похожи на капусту…

— О! А я так пишався своїми баобабами!

А я-то так гордился своими баобабами!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

— А у лисицы твоей уши… точно рога! И какие длинные!

I він знову засміявся.

И он опять засмеялся.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Ты несправедлив, дружок. Я ведь никогда и не умел рисовать — разве только удавов снаружи и изнутри.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

— Ну ничего, — успокоил он меня. — Дети и так поймут.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

И я нарисовал намордник для барашка. Я отдал рисунок Маленькому принцу, и сердце у меня сжалось.

— Ти щось надумав, а я не знаю…

— Ты что-то задумал и не говоришь мне…

Але він не відповів.

Но он не ответил.

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

— Знаешь, — сказал он, — завтра исполнится год, как я попал к вам на Землю…

I замовк. Потім додав:

И умолк. Потом прибавил:

— Я упав зовсім близько звідси…

— Я упал совсем близко отсюда…

I зашарівся.

И покраснел.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

И опять, бог весть почему, тяжело стало у меня на душе.

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

Всё-таки я спросил:
— Значит, неделю назад, в то утро, когда мы познакомились, ты не случайно бродил тут совсем один, за тысячу миль от человеческого жилья? Ты возвращался к тому месту, где тогда упал?

Маленький принц зашарівся ще дужче.

Маленький принц покраснел ещё сильнее.

А я додав нерішуче:

А я прибавил нерешительно:

— Може, тому, що минає рік?..

— Может быть, это потому, что исполняется год?..

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

И снова он покраснел. Он не ответил ни на один мой вопрос, но ведь когда краснеешь, это значит «да», не так ли?

— О! — мовив я.— Я боюсь…

— Мне страшно… — со вздохом начал я.

Але він перейняв мене:

Но он сказал:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

— Пора тебе приниматься за работу. Иди к своей машине. Я буду ждать тебя здесь. Возвращайся завтра вечером…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

Однако мне не стало спокойнее. Я вспомнил о Лисе. Когда даёшь себя приручить, потом случается и плакать.

РОЗДІЛ XXVI

ГЛАВА XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

Неподалёку от колодца сохранились развалины древней каменной стены. На другой вечер, покончив с работой, я вернулся туда и ещё издали увидел, что Маленький принц сидит на краю стены, свесив ноги. И услышал его голос:

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

— Разве ты не помнишь? — говорил он. — Это было совсем не здесь.

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

Наверно, кто-то ему отвечал, потому что он возразил:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

— Ну да, это было ровно год назад, день в день, но только в другом месте…

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

Я зашагал быстрей. Но нигде у стены я больше никого не видел и не слышал. А между тем Маленький принц снова ответил кому-то:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

— Ну, конечно. Ты найдёшь мои следы на песке. И тогда жди. Сегодня ночью я туда приду.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

До стены оставалось двадцать метров, а я всё ещё ничего не видел.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

После недолгого молчания Маленький принц спросил:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

— А у тебя хороший яд? Ты не заставишь меня долго мучиться?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

Я остановился, и сердце моё сжалось, но я всё ещё не понимал.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

— Теперь уходи, — сказал Маленький принц. — Я хочу спрыгнуть вниз.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Тогда я опустил глаза, да так и подскочил! У подножья стены, подняв голову к Маленькому принцу, свернулась жёлтая змейка, из тех, чей укус убивает в полминуты.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Нащупывая в кармане револьвер, я бегом бросился к ней, но при звуке шагов змейка тихо заструилась по песку, словно умирающий ручеёк, и с еле слышным металлически звоном неторопливо скрылась меж камней.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

Я подбежал к стене как раз вовремя, чтобы подхватить моего Маленького принца. Он был белее снега.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

— Что это тебе вздумалось, малыш! — воскликнул я. — Чего ради ты заводишь разговоры со змеями?

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

Я развязал его неизменный золотой шарф. Смочил ему виски и заставил выпить воды. Но я не смел больше ни о чём спрашивать. Он серьёзно посмотрел на меня и обвил мою шею руками. Я услышал, как бьётся его сердце, словно у подстреленной птицы. Он сказал:

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Я рад, что ты нашёл, в чём там была беда с твоей машиной. Теперь ты можешь вернуться домой…

— Звідки ти знаєш?

— Откуда ты знаешь?!

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Я как раз собирался сказать ему, что, вопреки всем ожиданиям, мне удалось исправить самолёт!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

Он не ответил, он только сказал:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

— И я тоже сегодня вернусь домой.

Потім додав журно:

Потом прибавил печально:

— Це куди далі… це багато важче…

— Это гораздо дальше… и гораздо труднее…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

Всё было как-то странно. Я крепко обнимал его, точно малого ребёнка, и, однако, мне казалось, будто он ускользает, проваливается в бездну, и я не в силах его удержать…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

Он задумчиво смотрел куда-то вдаль.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

— У меня останется твой барашек. И ящик для барашка. И намордник…

I він сумно всміхнувся.

И он печально улыбнулся.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

Я долго ждал. Он словно бы приходил в себя.

— Ти трохи злякався, хлопче…

— Ты напугался, малыш…

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

Ну ещё бы не напугаться! Но он тихонько засмеялся:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

— Сегодня вечером мне будет куда страшнее…

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

И снова меня оледенило предчувствие непоправимой беды. Неужели, неужели я никогда больше не услышу, как он смеётся? Этот смех для меня — точно родник в пустыне.