— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся…

— Малыш, я хочу ещё послушать, как ты смеёшься…

Але він сказав:

Но он сказал:

— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому…

— Сегодня ночью исполнится год. Моя звезда станет как раз над тем местом, где я упал год назад…

— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?

— Послушай, малыш, ведь всё это — и змея, и свиданье со звездой — просто дурной сон, правда?

Але він не відповів.

Но он не ответил.

Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима…

— Самое главное — то, чего не увидишь глазами… — сказал он.

[Bilinguator: — Авжеж.]

— Да, конечно…

— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.

— Это как с цветком. Если любишь цветок, что растёт где-то на далёкой звезде, хорошо ночью глядеть в небо. Все звёзды расцветают.

— Авжеж.

— Да, конечно…

— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика… а все та корба й вірьовка… пам’ятаєш?.. вода була чудова.

— Это как с водой. Когда ты дал мне напиться, та вода была как музыка, а всё из-за ворота и верёвки… Помнишь? Она была очень хорошая.

[Bilinguator: — Авжеж.]

— Да, конечно…

— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую…

— Ночью ты посмотришь на звёзды. Моя звезда очень маленькая, я не могу её тебе показать. Так лучше. Она будет для тебя просто — одна из звёзд. И ты полюбишь смотреть на звёзды… Все они станут тебе друзьями. И потом, я тебе кое-что подарю…

I він засміявся.

И он засмеялся.

— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

— Ах, малыш, малыш, как я люблю, когда ты смеёшься!

— Оце й буде мій подарунок… це буде, як із тою водою…

— Вот это и есть мой подарок… это будет, как с водой…

— Що ти хочеш сказати?

— Как так?

— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає…

— У каждого человека свои звёзды. Одним — тем, кто странствует, — они указывают путь. Для других это просто маленькие огоньки. Для учёных они — как задача, которую надо решить. Для моего дельца они — золото. Но для всех этих людей звёзды — немые. А у тебя будут совсем особенные звёзды…

— Як це розуміти?

— Как так?

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

— Ты посмотришь ночью на небо, а ведь там будет такая звезда, где я живу, где я смеюсь, — и ты услышишь, что все звёзды смеются. У тебя будут звёзды, которые умеют смеяться!

I він сам засміявся.

И он сам засмеялся.

— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно…

— И когда ты утешишься (в конце концов всегда утешаешься), ты будешь рад, что знал меня когда-то. Ты всегда будешь мне другом. Тебе захочется посмеяться со мною. Иной раз ты вот так распахнёшь окно, и тебе будет приятно…

I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…

И твои друзья станут удивляться, что ты смеёшься, глядя на небо. А ты им скажешь: «Да, да, я всегда смеюсь, глядя на звёзды!» И они подумают, что ты сошёл с ума. Вот какую злую шутку я с тобой сыграю.

I він знову засміявся.

И он опять засмеялся.

— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися…

— Как будто вместо звёзд я подарил тебе целую кучу смеющихся бубенцов…

I він знову засміявся. Потім знову споважнів:

Он опять засмеялся. Потом снова стал серьёзен:

— Знаєш… сьогодні вночі… краще не приходь.

— Знаешь… сегодня ночью… лучше не приходи.

— Я тебе не залишу.

— Я тебя не оставлю.

— Я матиму такий вигляд, наче мені зле… Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив…

— Тебе покажется, что мне больно… покажется даже, что я умираю. Так уж оно бывает. Не приходи, не надо.

— Я не залишу тебе.

— Я тебя не оставлю.

Однак він був заклопотаний.

Но он был чем-то озабочен.

— Я кажу тобі це… і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила… Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.

— Видишь ли… это ещё из-за змеи. Вдруг она тебя ужалит… Змеи ведь злые. Кого-нибудь ужалить для них удовольствие.

— Я тебе не залишу.

— Я тебя не оставлю.

Щось його заспокоїло.

Он вдруг успокоился:

— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.

— Правда, на двоих у неё не хватит яда…

Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.

В эту ночь я не заметил, как он ушёл. Он ускользнул неслышно. Когда я наконец нагнал его, он шёл быстрым, решительным шагом.

— А, це ти…— тільки й сказав він мені.

— А, это ты… — сказал он только.

I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.

И взял меня за руку. Но что-то его тревожило.

— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так…

— Напрасно ты идёшь со мной. Тебе будет больно на меня смотреть. Тебе покажется, будто я умираю, но это неправда…

Я мовчав.

Я молчал.

— Бачиш… Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.

— Видишь ли… это очень далеко. Моё тело слишком тяжёлое. Мне его не унести.

Я мовчав.

Я молчал.

— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.

— Но это всё равно, что сбросить старую оболочку. Тут нет ничего печального…

Я мовчав.

Я молчал.

Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:

Он немного пал духом. Но всё-таки сделал ещё одно усилие:

— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися…

— Знаешь, будет очень славно. Я тоже стану смотреть на звёзды. И все звёзды будут точно старые колодцы со скрипучим воротом. И каждая даст мне напиться…

Я мовчав.

Я молчал.

— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, а я п’ятсот мільйонів струмків…

— Подумай, как забавно! У тебя будет пятьсот миллионов бубенцов, а у меня — пятьсот миллионов родников…

I тут він теж замовк, бо заплакав…

И тут он тоже замолчал, потому что заплакал…

— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

— Вот мы и пришли. Дай мне сделать ещё шаг одному.

I він сів на піску, бо йому стало страшно.

И он сел на песок, потому что ему стало страшно.

Потім він сказав:

Потом он сказал:

— Знаєш… моя рожа… я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками…

— Знаешь… моя роза… я за неё в ответе. А она такая слабая! И такая простодушная. У неё только и есть что четыре жалких шипа, больше ей нечем защищаться от мира…

Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:

Я тоже сел, потому что у меня подкосились ноги. Он сказал:

— Ну от. Це все…

— Ну… вот и всё…

Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.

Помедлил ещё минуту и встал. И сделал один только шаг. А я не мог шевельнуться.

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.

Точно жёлтая молния мелькнула у его ног. Мгновение он оставался недвижим. Не вскрикнул. Потом упал — медленно, как падает дерево. Медленно и неслышно, ведь песок приглушает все звуки.

РОЗДІЛ XXVII

ГЛАВА XXVII

I от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома…

И вот прошло уже шесть лет… Я ещё ни разу никому об этом не рассказывал. Когда я вернулся, товарищи рады были вновь увидеть меня живым и невредимым. Грустно мне было, но я говорил им:
— Это я просто устал…

I все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…

И всё же понемногу я утешился. То есть… Не совсем. Но я знаю, он возвратился на свою планетку, ведь, когда рассвело, я не нашёл на песке его тела. Не такое уж оно было тяжёлое. А по ночам я люблю слушать звёзды. Словно пятьсот миллионов бубенцов…

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв рожу?

Но вот что поразительно. Когда я рисовал намордник для барашка, я забыл про ремешок! Маленький принц не сможет надеть его на барашка. И я спрашиваю себя: что-то делается там, на его планете? Вдруг барашек съел розу?

Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі тихенько сміються.

Иногда я говорю себе: «Нет, конечно, нет! Маленький принц на ночь всегда накрывает розу стеклянным колпаком, и он очень следит за барашком…» Тогда я счастлив. И все звёзды тихонько смеются.

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався баранець на волю…» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть…

А иногда я говорю себе: «Бываешь же порой рассеянным… тогда всё может случиться! Вдруг он как-нибудь вечером забыл про стеклянный колпак или барашек ночью втихомолку выбрался на волю…» И тогда все бубенцы плачут…

Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з’їв рожу…

Всё это загадочно и непостижимо. Вам, кто тоже полюбил Маленького принца, как и мне, это совсем, совсем не всё равно: весь мир становится для нас иным оттого, что где-то в безвестном уголке вселенной барашек, которого мы никогда не видели, быть может, съел не знакомую нам розу.

Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?» I ви побачите, як усе змінюється…

Взгляните на небо. И спросите себя: «Жива ли та роза или её уже нет? Вдруг барашек её съел?» И вы увидите: всё станет по-другому…

I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!

И никогда ни один взрослый не поймёт, как это важно!

Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.

Это, по-моему, самое красивое и самое печальное место на свете. Этот же уголок пустыни нарисован и на предыдущей странице, но я нарисовал ещё раз, чтобы вы получше его разглядели. Здесь Маленький принц впервые появился на Земле, а потом исчез.

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою!

Всмотритесь внимательней, чтобы непременно узнать это место, если когда-нибудь вы попадёте в Африку, в пустыню. Если вам случится тут проезжать, заклинаю вас, не спешите, помедлите немного под этой звездой!

I якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

И если к вам подойдёт маленький мальчик с золотыми волосами, если он будет звонко смеяться и ничего не ответит на ваши вопросы, вы, уж конечно, догадаетесь, кто он такой. Тогда — очень прошу вас! — не забудьте утешить меня в моей печали, скорей напишите мне, что он вернулся…

1943

1943