でも、きいたことにはこたえず、その子はこういっただけだった。

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

「水は、心にもいいんだよ……」

— Вода буває потрібна й серцю…

ぼくは、どういうことかわからなかったけど、なにもいわなかった……きかないほうがいいんだと、よくわかっていた。

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

その子はへとへとだった。すわりこむ。ぼくもその子のそばにすわりこむ。しーんとしたあと、その子はこうもいった。

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

「星がきれいなのは、見えない花があるから……」

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

ぼくは〈そうだね〉とへんじをして、月のもと、だんまり、すなのでこぼこをながめる。

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

「さばくは、うつくしい。」と、その子はことばをつづけた……

— Пустеля гарна…— додав він.

まさに、そのとおりだった。ぼくはいつでも、さばくがこいしかった。なにも見えない。なにもきこえない。それでも、なにかが、しんとするなかにも、かがやいている……

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

王子くんはいった。「さばくがうつくしいのは、どこかに井戸をかくしてるから……」

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

ぼくは、どきっとした。ふいに、なぜ、すながかがやいてるのか、そのなぞがとけたんだ。ぼくが、ちいさなおとこの子だったころ、古いやしきにすんでいた。そのやしきのいいつたえでは、たからものがどこかにかくされているらしい。もちろん、だれひとりとして、それを見つけてないし、きっと、さがすひとさえいなかった。でも、そのいいつたえのおかげで、その家まるごと、まほうにかかったんだ。その家に、かくされたひみつがある。どこか、おくそこに……

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

「そうか。」と、ぼくは王子くんにいった。「あの家とか、あの星とか、あのさばくが気になるのは、そう、なにかをうつくしくするものは、目に見えないんだ！」

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

「うれしいよ。」と、その子はいった。「きみも、ぼくのキツネとおなじこといってる。」

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

王子くんがねつくと、ぼくはすぐさま、その子をだっこして、またあるきはじめた。ぼくは、むねがいっぱいだった。なんだか、こわれやすいたからものを、はこんでるみたいだ。きっと、これだけこわれやすいものは、ちきゅうのどこにもない、とさえかんじる。

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

ぼくは、月あかりのもと、じっと見た。その子の青白いおでこ、つむった目、風にゆれるふさふさのかみの毛。ぼくはこうおもう。ここで見ているのは、ただの〈から〉。いちばんだいじなものは、目に見えない……

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

ちょっとくちびるがあいて、その子がほほえみそうになった。そのとき、ぼくはつづけて、こうかんがえていた。『ねむってる王子くんに、こんなにもぐっとくるのは、この子が花にまっすぐだから。花のすがたが、この子のなかで、ねむってても、ランプのほのおみたく、きらきらしてるから……』そのとき、これこそ、もっともっとこわれやすいものなんだ、って気がついた。この火を、しっかりまもらなくちゃいけない。風がびゅんとふけば、それだけできえてしまう……

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

そうして、そんなふうにあるくうち、ぼくは井戸を見つけた。夜あけのことだった。

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

25

РОЗДІЛ XXV

王子くんはいった。「ひとって、はやいきかんしゃにむちゅうだけど、じぶんのさがしものはわかってない。ということは、そわそわして、ぐるぐるまわってるだけ。」

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

さらにつづける。

I додав:

「そんなことしなくていいのに……」

— I це все даремно…

ぼくたちが行きあたった井戸は、どうもサハラさばくの井戸っぽくはなかった。さばくの井戸っていうのは、さばくのなかで、かんたんな穴がぽこっとあいてるだけ。ここにあるのは、どうも村の井戸っぽい。でも、村なんてどこにもないし、ぼくは、ゆめかとおもった。

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

「おかしい。」と、ぼくは王子くんにいった。「みんなそろってる。くるくる、おけ、ロープ……」

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

その子はわらって、ロープを手にとり、くるくるをまわした。するときぃきぃと音がした。風にごぶさたしてる、かざみどりみたいな音だった。

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

「きこえるよね。」と王子くんはいった。「ぼくらのおかげで、この井戸がめざめて、うたをうたってる……」

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

ぼくは、その子にむりをさせたくなかった。

Я боявся, що він утомиться.

「かして。」と、ぼくはいった。「きみには、きつすぎる。」

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

そろりそろり、ぼくは、おけをふちのところまでひっぱり上げて、たおれないよう、しっかりおいた。ぼくの耳では、くるくるがうたいつづけていて、まだゆらゆらしてる水の上では、お日さまがふるえて見えた。

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

「この水がほしい。」と王子くんがいった。「のませてちょうだい……」

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

そのとき、ぼくはわかった。その子のさがしものが！

I я зрозумів, чого він шукав.

ぼくは、その子の口もとまで、おけをもちあげた。その子は、目をつむりながら、ごくっとのんだ。おいわいの日みたいに、気もちよかった。その水は、ただののみものとは、まったくべつのものだった。この水があるのは、星空のしたをあるいて、くるくるのうたがあって、ぼくがうでをふりしぼったからこそなんだ。この水は、心にいい。

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

プレゼントみたいだ。ぼくが、ちいさなおとこの子だったころ。クリスマスツリーがきらきらしてて、夜ミサのおんがくがあって、みんな気もちよくにこにこしてたからこそ、ぼくのもらった、あのクリスマスプレゼントは、あんなふうに、きらきらかがやいていたんだ。

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

王子くんがいった。「きみんとこのひとは、5000本ものバラをひとつの庭でそだててる……で、さがしものは見つからない……」

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

「見つからないね。」と、ぼくはうなずく……

— Не знаходять, — погодився я.

「それなのに、さがしものは、なにか１りんのバラとか、ちょっとの水とかのなかに見つかったりする……」

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

「そのとおり。」と、ぼくはうなずく。

— Авжеж, — погодився я.

王子くんはつづける。

I маленький принц додав:

「でも、目じゃまっくらだ。心でさがさなくちゃいけない。」

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

ぼくは水をのんだ。しんこきゅうする。さばくは、夜あけで、はちみつ色だった。ぼくもうれしかった、はちみつ色だったから。もう、むりをしなくてもいいんだ……

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

「ねぇ、やくそくをまもってよ。」と、王子くんはぽつりといって、もういちど、ぼくのそばにすわった。

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

「なんのやくそく？」

— Яку обіцянку?

「ほら……ヒツジのくちわ……ぼくは、花におかえししなくちゃなんないんだ！」

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

ぼくはポケットから、ためしにかいた絵をとりだした。王子くんはそれを見ると、わらいながら、こういった。

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

「きみのバオバブ、ちょっとキャベツっぽい……」

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

「えっ！」
バオバブはいいできだとおもっていたのに！

— О! А я так пишався своїми баобабами!

「きみのキツネ……この耳……ちょっとツノっぽい……ながすぎるよ！」

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

その子は、からからとわらった。

I він знову засміявся.

「そんなこといわないでよ、ぼうや。ぼくは、なかの見えないボアと、なかの見えるボアしか、絵ってものをしらないんだ。」

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

「ううん、それでいいの。子どもはわかってる。」

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

そんなわけで、ぼくは、えんぴつでくちわをかいた。それで、その子にあげたんだけど、そのとき、なぜだか心がくるしくなった。

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

「ねぇ、ぼくにかくれて、なにかしようとしてる……？」

— Ти щось надумав, а я не знаю…

でも、その子はそれにこたえず、こう、ぼくにいった。

Але він не відповів.

「ほら、ぼく、ちきゅうにおっこちて……あしたで１年になるんだ……」

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

そのあと、だんまりしてから、

I замовк. Потім додав:

「ここのちかくにおっこちたんだ……」

— Я упав зовсім близько звідси…

といって、かおをまっ赤にした。

I зашарівся.

そのとき、また、なぜだかわからないけど、へんにかなしい気もちになった。

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

それなのに、ぼくはきいてみたくなったんだ。
「じゃあ、１しゅうかんまえ、ぼくときみがであったあのあさ、きみがあんなふうに、ひとのすむところのはるかかなた、ひとりっきりであるいていたのは、たまたまじゃないってこと※(感嘆符疑問符、1-8-78)　きみは、おっこちたところに、もどってるんだね？」

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

王子くんは、もっと赤くなった。

Маленький принц зашарівся ще дужче.

ぼくは、ためらいつつもつづけた。

А я додав нерішуче:

「もしかして、１年たったら……？」

— Може, тому, що минає рік?..

王子くんは、またまたまっ赤になった。しつもんにはこたえなかったけど、でも、赤くなるってことは、〈うん〉っていってるのとおんなじってことだから、だから。

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

「ねぇ！」と、ぼくはいった。「だいじょうぶ……？」

— О! — мовив я.— Я боюсь…

それでも、その子はこたえなかった。

Але він перейняв мене:

「きみは、もう、やることをやらなくちゃいけない。じぶんのからくりのところへかえらなきゃいけない。ぼくは、ここでまってる。あしたの夜、かえってきてよ……」

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

どうしても、ぼくはおちつけなかった。キツネをおもいだしたんだ。だれであっても、なつけられたら、ちょっとないてしまうものなのかもしれない……

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

26

РОЗДІЛ XXVI

井戸のそばに、こわれた古い石のかべがあった。つぎの日の夕がた、ぼくがやることをやってもどってくると、とおくのほうに、王子くんがそのかべの上にすわって、足をぶらんとさせているのが見えた。その子のはなしごえもきこえてくる。

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

「じゃあ、きみはおぼえてないの？」と、その子はいった。「ちがうって、ここは！」

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

その子のことばに、なにかがへんじをしているみたいだった。

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

「そうだけど！　そう、きょうなんだけど、ちがうんだって、ここじゃないんだ……」

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

ぼくは、かべのほうへあるいていった。けれど、なにも見えないし、なにもきこえない。それでも、王子くんはまたことばをかえしていた。

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

「……そうだよ。さばくについた、ぼくの足あとが、どこからはじまってるかわかるでしょ。きみはまつだけでいいの。ぼくは、きょうの夜、そこにいるから。」

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

ぼくは、かべから20メートルのところまできたけど、まだなにも見えない。

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

王子くんは、だんまりしたあと、もういちどいった。

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

「きみのどくは、だいじょうぶなの？　ほんとに、じわじわくるしまなくてもいいんだよね？」

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

ぼくは心がくるしくなって、たちどまったけれど、どうしてなのか、やっぱりわからなかった。

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

「とにかく、もう行ってよ。」と、その子はいった。「……ぼくは下りたいんだ！」

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

そのとき、ぼくは気になって、かべの下のあたりをのぞきこんでみた。ぼくは、とびあがった。なんと、そこにいたのは、王子くんのほうへシャーっとかまえている、きいろいヘビが１ぴき。ひとを30びょうでころしてしまうやつだ。

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

ぼくはピストルをうとうと、けんめいにポケットのなかをさぐりながら、かけ足でむかった。だけど、ぼくのたてた音に気づいて、ヘビはすなのなかへ、ふんすいがやむみたいに、しゅるしゅるとひっこんでしまった。それからは、いそぐようでもなく、石のあいだをカシャカシャとかるい音をたてながら、すりぬけていった。

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

ぼくは、なんとかかべまでいって、かろうじてその子をうけとめた。ぼくのぼうや、ぼくの王子くん。かおが、雪のように青白い。

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

「いったいどういうこと！　さっき、きみ、ヘビとしゃべってたよね！」

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

ぼくは、その子のいつもつけているマフラーをほどいた。こめかみをしめらせ、水をのませた。とにかく、ぼくはもうなにもきけなかった。その子は、おもいつめたようすで、ぼくのことをじっと見て、ぼくのくびにすがりついた。その子のしんぞうのどきどきがつたわってくる。てっぽうにうたれて死んでゆく鳥みたいに、よわよわしい。その子はいう。

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

「うれしいよ、きみは、じぶんのからくりにたりないものを見つけたんだね。もう、きみんちにかえってゆけるね……」

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

「どうして、わかるの？」

— Звідки ти знаєш?

ぼくは、ちょうど知らせにくるところだった。かんがえてたよりも、やるべきことがうまくいったんだ、って。

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

その子は、ぼくのきいたことにはこたえなかったけど、こうつづけたんだ。

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

「ぼくもね、きょう、ぼくんちにかえるんだ……」

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

それから、さみしそうに、

Потім додав журно:

「はるかにずっととおいところ……はるかにずっとむずかしいけど……」

— Це куди далі… це багато важче…

ぼくは、ひしひしとかんじた。なにか、とんでもないことがおころうとしている。ぼくは、その子をぎゅっとだきしめた。ちいさな子どもにするみたいに。なのに、それなのに、ぼくには、その子がするっとぬけでて、穴におちてしまうような気がした。ぼくには、それをとめる力もない……

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

その子は、とおい目で、なにかをちゃんと見ていた。

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

「きみのヒツジがあるし、ヒツジのためのはこもあるし、くちわもある……」

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

そういって、その子は、さみしそうにほほえんだ。

I він сумно всміхнувся.

ぼくは、ただじっとしていた。その子のからだが、ちょっとずつほてっていくのがわかった。

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

「ぼうや、こわいんだね……」

— Ти трохи злякався, хлопче…

こわいのは、あたりまえなのに！　でも、その子は、そっとわらって、

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

「夜になれば、はるかにずっとこわくなる……」

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

もうどうしようもないんだっておもうと、ぼくはまた、ぞっとした。ぼくは、このわらいごえが、もうぜったいにきけないなんて、どうしても、うけいれることができなかった。このわらいごえが、ぼくにとって、さばくのなかの水くみ場のようなものだったんだ。

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.