Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

Ale neodpovedal na moju otázku. Povedal mi iba:

— Вода буває потрібна й серцю…

— Voda môže byť dobrá aj pre srdce…

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Nepochopil som jeho odpoveď, ale mlčal som… Dobre som vedel, že sa ho nesmiem pýtať.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

Bol unavený. Sadol si. Ja som si sadol vedľa neho. A po chvíli ticha ešte povedal:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

— Hviezdy sú krásne vďaka ruži, ktorú nie je vidieť…

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

Odpovedal som „prirodzene“ a mlčky som sa vo svetle mesiaca zadíval na vlny piesku.

— Пустеля гарна…— додав він.

— Púšť je krásna, — dodal.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

A bola to pravda. Vždy som mal rád púšť. Človek si sadne na pieskový presyp. Nič nevidí. Nič nepočuje. A predsa čosi v tichu žiari…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

— Púšť robí krásnou to, že niekde skrýva studňu… — povedal Malý princ.

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

Bol som prekvapený, že som zrazu pochopil to tajomné žiarenie piesku. Keď som bol malým chlapcom, býval som v starobylom dome a podľa povesti mal v ňom byť zakopaný poklad. Prirodzene, nikdy ho nikto nevedel nájsť, ba ani ho možno nikto nehľadal. Ale pridával čaro celému domu. Môj dom skrýval vo svojom vnútri tajomstvo…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Áno, — povedal som Malému princovi, — či už ide o dom, o hviezdy alebo o púšť, to, čo ich robí krásny mi, je neviditeľné!

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

— Som rád, — povedal, — že súhlasíš s mojou líškou. Pretože Malý princ zaspával, vzal som ho do náručia

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

a vydal som sa znova na cestu. Bol som dojatý. Zdalo sa mi, že nesiem krehký poklad. Ba dokonca sa mi zdalo, že na Zemi nie je nič krehkejšie.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

V mesačnom svetle som hľadel na to bledé čelo, na tie zatvorené oči, na tie kučery čo sa chveli vo vetre, a vravel som si: „To, čo tu vidím, je iba škrupina. To najdôležitejšie je neviditeľné…“

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

A pretože jeho pootvorené ústa sa nesmelo pokúšali usmiať, vravel som si ešte: „Na tomto spiacom Malom princovi ma tak veľmi dojíma jeho oddanosť jednej kvetine, jeho obraz ruže, ktorý v ňom žiari ako plamienok lampy, aj keď spí…“ A tušil som, že je ešte krehkejší. Lampy musíme dobre chrániť: jeden náraz vetra ich môže zahasiť…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

A ako som tak kráčal, objavil som na úsvite studňu.

РОЗДІЛ XXV

XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

— Ľudia sa napchajú do rýchlikov, — povedal Malý princ, — ale potom už nevedia, za čím idú. Tak sa v nich natriasajú a vozia sa stále dookola…

I додав:

A dodal:

— I це все даремно…

— Nestojí to za to…

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

Studňa, ku ktorej sme sa dostali, nevyzerala ako saharské studne. Saharské studne sú iba jamy vyhĺbené v piesku. Táto sa podobala na dedinskú studňu. Ale nebola tam nijaká dedina a ja som si pomyslel, že sa mi to sníva.

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

— To je čudné, — povedal som Malému princovi, — všet — ko je prichystané: hriadeľ, vedro i povraz…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

Zasmial sa, chytil povraz, rozkrútil hriadeľ. A hriadeľ škrípal, ako škrípe starý veterníček, keď vietor dlho spal.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

— Počuješ, — povedal Malý princ, — zobúdzame túto studňu a ona spieva…

Я боявся, що він утомиться.

Nechcel som, aby sa namáhal.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

— Nechaj, ja to urobím, — povedal som mu, — pre teba je to priťažké.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

Pomaly som vyťahoval vedro až na okraj studne. Pekne rovno som ho ta postavil. V ušiach mi stále znel spev hriadeľa; a vo vode, čo sa ešte vlnila, som videl chvejúce sa slnko.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

— Žíznim po tejto vode, — povedal Malý princ, — daj sa mi napiť…

I я зрозумів, чого він шукав.

A ja som pochopil, čo hľadal!

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

Zodvihol som vedro až k jeho perám. Pil so zatvorenými očami. Bolo to pôvabné ako nejaká slávnosť. Táto voda bola naozaj čosi iné ako obyčajná živina. Zrodila sa z chôdze pod hviezdami, zo spevu hriadeľa, z námahy mojich rúk. Bola srdcu taká milá ako nejaký dar.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

Keď som bol malým chlapcom, svetlo vianočného stromčeka, hudba na polnočnej omši a nežnosť úsmevov mi takto obostreli najväčším leskom vianočný darček, čo som dostal.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— Ľudia u vás pestujú päťtisíc ruží v jedinej záhrade… a nenachádzajú v nej to, čo hľadajú… — povedal Malý princ.

— Не знаходять, — погодився я.

— Nenachádzajú to, — odpovedal som.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— A predsa to, čo hľadajú, by sa mohlo nájsť v jedinej ruži alebo v troške vody…

— Авжеж, — погодився я.

— Pravdaže, — odpovedal som.

I маленький принц додав:

A Malý princ dodal:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

— Ale oči sú slepé. Treba hľadať srdcom.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

Napil som sa. Dobre sa mi dýchalo. Piesok má na svitaní farbu medu. Tešil som sa aj z tej medovej farby. Prečo som len pocítil úzkosť…

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

Zasmial sa, chytil povraz, rozkrútil hriadeľ.
— Musíš dodržať svoj sľub, — povedal mi tichučko Malý princ, ktorý už zase sedel pri mne.

— Яку обіцянку?

— Aký sľub?

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

— Vieš… ten náhubok pre moju ovečku… som zodpovedný za tú ružu!

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

Vytiahol som z vrecka svoje maliarske pokusy. Malý princ ich zazrel, zasmial sa a povedal:

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

— Tie tvoje baobaby sa trochu podobajú hlávkam kapusty…

— О! А я так пишався своїми баобабами!

—Och! A ja som bol na baobaby taký pyšný!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

— Tá tvoja líška… jej uši… tie sa trošku podobajú rohom… a sú priveľmi dlhé!

I він знову засміявся.

A znova sa zasmial.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Si nespravodlivý, chlapček môj, ja som nevedel kresliť nič iné, iba zatvorené a otvorené veľhady.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

— Och, bude to dobré, — povedal, — deti vedia ľahko pochopiť.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

Nakreslil som mu teda náhubok. A srdce sa mi zvieralo, keď som mu ho podával.

— Ти щось надумав, а я не знаю…

— Ty máš nejaké plány, o ktorých ja neviem…

Але він не відповів.

Ale neodpovedal mi na to.

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

Vravel:
— Vieš, môj pád na Zem… zajtra bude jeho výročie.

I замовк. Потім додав:

Chvíľu mlčal, potom ešte dodal:

— Я упав зовсім близько звідси…

— Spadol som celkom blízko odtiaľto…

I зашарівся.

A začervenal sa.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

A hoci som nechápal prečo, opäť som pocítil čudný žiaľ.

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

Predsa mi prišlo na um spýtať sa ho:
— Teda to nebola náhoda, že si sa v to ráno, keď som ťa pred ôsmimi dňami spoznal, prechádzal len tak sám, na tisíc míľ od všetkých obývaných krajov? Vracal si sa na miesto, kam si spadol?

Маленький принц зашарівся ще дужче.

Malý princ sa znova začervenal.

А я додав нерішуче:

A ja som váhavo dodal:

— Може, тому, що минає рік?..

— Možno pre to výročie… ?

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

Malý princ sa opäť začervenal. Nikdy neodpovedal na otázky, no ak sa niekto červená, znamená to „áno“, nemám pravdu?

— О! — мовив я.— Я боюсь…

— Ach, — povedal som mu, — bojím sa…

Але він перейняв мене:

Ale on mi povedal:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

— Teraz musíš pracovať. Musíš sa vrátiť k svojmu stroju. Budem ťa tu čakať. Vráť sa zajtra večer…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

No ja som sa neuspokojil. Spomenul som si na líšku. Človek sa vystavuje nebezpečenstvu, že bude trošku plakať, keď sa nechal skrotiť…

РОЗДІЛ XXVI

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

Neďaleko studne bola zrúcanina starého kamenného múru. Keď som sa sem na druhý deň večer vracal od svojej práce, zazrel som zďaleka svojho Malého princa, ako sedí so spustenými nohami hore na múre. A počul som, že hovorí.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

— Tak ty sa na to nepamätáš? — vravel. — To nebolo presne tu!

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

Nejaký hlas mu bezpochyby niečo povedal, lebo Malý princ odpovedal:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

— Áno! Je to naozaj ten deň, ale nie na tomto mieste…

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

Kráčal som ďalej k múru. Ešte vždy som nikoho nevidel, ani nepočul. A predsa Malý princ opäť komusi odpovedal:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

— Pravdaže. Uvidíš, kde sa začína moja stopa v piesku. Teda tam na mňa čakaj. Budem tam dnes v noci.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

Bol som asi dvadsať metrov od múru a ešte vždy som nič nevidel.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

Malý princ chvíľu mlčal, potom povedal:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

— Máš dobrý jed? Si pevne presvedčený, že ma nenecháš dlho trpieť?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

Zastal som, srdce sa mi zovrelo, ale ešte som to nechápal.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

— Teraz choď preč! — povedal. — Chcem zostúpiť.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Tak som aj ja pozrel dolu k päte múru, a odskočil som! K Malému princovi sa vzpínal jeden z tých žltých hadov, ktoré vás za tridsať sekúnd zavraždia.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Rozbehol som sa, hmatajúc po vrecku, aby som odtiaľ vytiahol revolver, ale na lomoz, čo som narobil, had sa tichučko spustil do piesku ako vodomet, keď opadáva, a nenáhlivo, s ľahkým kovovým šuchotom vkĺzol medzi kamene.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

Dorazil som k múru práve včas, aby som zachytil do náručia svojho chlapčeka-princa, bledého ako sneh.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

— To je pekný poriadok! Ty sa teraz dávaš do reči s hadmi!

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

Rozviazal som mu zlatožltú šatku, čo ustavične nosil na krku. Navlhčil som mu na sluchy a dal som sa mu napiť. Ale teraz som sa ho už neodvážil na nič pýtať. Vážne na mňa hľadel a objal ma okolo krku. Cítil som, že srdce mu bije ako umierajúcemu, postrelenému vtáčikovi. Povedal mi:

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Som rád, že si prišiel na to, čo tvojmu stroju chýba. Budeš sa môcť vrátiť domov…

— Звідки ти знаєш?

— Ako to vieš?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Práve som mu prišiel oznámiť, že napriek všetkému očakávaniu sa mi práca podarila!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

Na moju otázku neodpovedal, ale pokračoval:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

— Aj ja sa dnes vrátim domov…

Потім додав журно:

Potom smutne doložil:

— Це куди далі… це багато важче…

— Je to oveľa ďalej… je to oveľa ťažšie…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

Dobre som vycítil, že sa odohráva čosi neobyčajné. Zovrel som ho do náručia ako malé dieťa, a predsa sa mi zdalo, že sa kíže strmhlav do priepasti, a ja nemôžem nič urobiť, aby som ho zadržal…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

Hľadel vážne kamsi do diaľky.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

— Mám tvoju ovečku. A mám debničku pre ovečku. A mám náhubok…

I він сумно всміхнувся.

A smutne sa usmial.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

Dlho som čakal. Cítil som, že pomaly prichádza k sebe.

— Ти трохи злякався, хлопче…

— Chlapček môj, ty si sa bál…

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

Bál sa, pravdaže! Ale tichučko sa zasmial:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

— Dnes v noci sa budem báť ešte oveľa väčšmi…

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

Opäť som zmeravel, keď som si uvedomil, že sa robí čosi nenapraviteľné. A pochopil som, že by som nezniesol myšlienku nepočuť nikdy viac ten smiech. Bol pre mňa ako studnička v púšti.