— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу, — хто буде винен: він чи я?

— Keby som prikázal niektorému generálovi, aby lietal z kvetiny na kvetinu ako motýľ, alebo aby napísal tragédiu, či aby sa premenil na morského vtáka, a ten generál by rozkaz nevykonal, kto by to zavinil, on, alebo ja?

— Ви, ваша величносте, — не вагаючись, відповів маленький принц.

— Boli by ste to vy, — pevne odpovedal Malý princ.

— Цілком слушно, — відповів король.— Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

— Správne. Od každého treba žiadať len to, čo môže dať, — pokračoval kráľ. — Autorita sa zakladá predovšetkým na rozume. Ak prikážeš svojmu ľudu, aby sa šiel hodiť do mora, urobí revolúciu. Ja mám právo vyžadovať poslušnosť, pretože moje rozkazy sú rozumné.

— А як же мій захід соня? — нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— A čo ten môj západ slnka? — pripomenul mu Malý princ, ktorý nikdy nezabúdal na otázku, keď ju už raz položil.

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

— Budeš mať ten svoj západ slnka. Vyžiadam si ho. Ale vo svojej vladárskej múdrosti počkám, kým budú priaznivé podmienky.

— А коли це буде? — спитав маленький принц.

— A kedy to bude? — zaujímal sa Malý princ.

— Гм… Гм…— відповів король, гортаючи грубого календаря.— Це буде… гм, гм…— сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

— Hm, hm! — zamumlal kráľ a najprv nazrel do hrubé ho kalendára. — Hm, hm, bude to asi… asi… bude to dnes večer asi o tri štvrte na osem. A uvidíš, ako presne sa plnia moje príkazy.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

Malý princ zívol. Ľutoval, že prišiel o západ slnka. A už sa aj trochu nudil.

— Мені пора, — сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

— Nemám tu už čo robiť, — povedal kráľovi. — Idem za sa ďalej!

— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.—Зостанься, я призначу тебе міністром.

— Neodchádzaj, — povedal kráľ, veď bol taký pyšný, že má poddaného. — Neodchádzaj, vymenúvam ťa za ministra!

— Міністром чого?

— Za ministra čoho?

— Ну, міністром… міністром юстиції.

— Za ministra… za ministra spravodlivosti!

— Але ж тут нема кого судити.

— Ale tu niet koho súdiť!

— Хтозна, — мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

— To sa nevie, — odpovedal mu kráľ. — Ešte som nevy konal cestu okolo svojho kráľovstva. Som už veľmi starý, nemám tu miesto pre koč, a chôdza ma unavuje.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

— Och! Ale ja som ho už celé videl, — povedal Malý princ a naklonil sa, aby sa ešte raz pozrel na druhú stranu planéty. — Ani tam na druhej strane nikto nie je…

— То суди сам себе, — відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

— Budeš teda súdiť sám seba, — odpovedal mu kráľ. — To je najťažšie. Je oveľa ťažšie súdiť samého seba ako svojho blížneho. Ak sa ti podarí samého seba dobre súdiť, bude to znamenať, že si ozajstný mudrc.

— Сам себе я можу судити де завгодно, — сказав маленький принц.— Для цього мені нема чого тут жити.

— Súdiť samého seba môžem hocikde, — vravel Malý princ. — Nemusím bývať práve tu.

— Гм… Гм…— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

— Hm, hm! — zamumlal kráľ. — Myslím, že na mojej planéte musí byť niekde stará myš. Počujem ju v noci. Môžeš súdiť tú starú myš. Z času na čas ju odsúdiš na smrť. Tak bude jej život závisieť od tvojej spravodlivosti. Ale ty jej za každým udelíš milosť, aby ti ostala. Je tu len jedna jediná.

— Не люблю смертних вироків, — мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

— Ja nemám rád, keď sa odsudzuje na smrť, — odpove— dal Malý princ, — a naozaj si myslím, že odídem.

— Ні, не пора, — заперечив король.

— Nie, — povedal kráľ.

Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

Ale Malý princ bol už pripravený, a pretože nechcel starého vládcu zarmútiť, povedal:

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…

— Ak si vaše veličenstvo želá, aby ho presne poslúchali, mohlo by mi dať rozumný rozkaz. Mohlo by mi, napríklad, prikázať, aby som odišiel skôr ako o minútu. Zdá sa mi, že podmienky sú priaznivé…

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

Pretože kráľ neodpovedal, Malý princ najprv váhal, potom so vzdychom odchádzal.

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

— Menujem ťa svojím vyslancom, — poponáhľal sa vtom zakričať kráľ.

I виглядав він дуже владно.

Tváril sa veľmi vznešene.

«Та й диваки оці дорослі», — помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

„Dospelí sú veľmi čudní,“ vravel si Malý princ počas svojej cesty.

РОЗДІЛ XI

XI

На другій планеті жив шанолюб.

Na druhej planéte býval márnivec.

— Ага, ось і шанувальник з’явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

— Ach, ach! Prišiel ma navštíviť obdivovateľ! — vykríkol, len čo v diaľke zazrel Malého princa.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

Pretože márnivci vidia v ostatných ľuďoch svojich obdivovateľov.

— Добридень, — мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

— Dobrý deň, — povedal Malý princ. — Máte čudný klobúk.

— Це для вітання, — відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

— Mám ho preto, aby som mohol pozdravovať, — odpovedal mu márnivec. — Aby som mohol pozdravovať, keď ma s jasotom vítajú. Bohužiaľ, tadiaľto nikdy nikto nejde.

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

— Ach, naozaj? — povedal Malý princ, ktorý mu neporozumel.

— Поплещи у долоні, — порадив йому шанолюб.

— Zatlieskaj, — poradil mu teda márnivec.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

Malý princ zatlieskal. Márnivec nadvihol klobúk a skromne pozdravil.

«Тут веселіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

„Toto je zábavnejšie ako návšteva u kráľa,“ vravel si v duchu Malý princ. A opäť zatlieskal. Márnivec znova dvíhal klobúk z hlavy a pozdravoval.

За п’ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

Jednotvárnosť takejto hry Malého princa po piatich minútach unavila.

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

— Čo treba urobiť, aby klobúk spadol? — spýtal sa.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

Ale márnivec ho nepočul. Márnivci počujú iba chválu.

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

— Naozaj ma veľmi obdivuješ? — spýtal sa Malého princa.

— А що то — шанувати?

— Čo znamená obdivovať?

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

— Obdivovať znamená uznať, že som najkrajší, najlepšie oblečený, najbohatší a najinteligentnejší človek na planéte.

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

— Ale veď si na svojej planéte sám!

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

— Urob mi tú radosť. Aj tak ma obdivuj!

— Я шаную, — мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з цього радість?

— Obdivujem ťa, — povedal Malý princ, pokrčiac trochu plecami, — no ako ťa to len môže zaujímať?

I він утік від шанолюба.

A Malý princ odišiel.

«Ці дорослі — дивакуваті люди», — простодушно думав він дорогою.

„Dospelí sú rozhodne veľmi čudní,“ vravel si v duchu počas cesty.

РОЗДІЛ XII

XII

На дальшій планеті жив п’яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба.

Na ďalšej planéte býval pijan. Táto návšteva bola veľmi krátka, ale Malý princ bol po nej veľmi skľúčený.

П’яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.
— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц.

— Čo tu robíš? — spýtal sa pijana, ktoré ho našiel, ako mlčky sedí pred radom prázdnych a radom plných fliaš.

— П’ю, — похмуро буркнув п’яничка.

— Pijem, — odpovedal pijan s pochmúrnymvýrazom.

— Навіщо ти п’єш? — спитав маленький принц.

— Prečo piješ? — pýtal sa ho Malý princ.

— Щоб забути, — відповів п’яничка.

— Aby som zabudol, — odpovedal pijan.

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п’янички.

— Aby si zabudol? A na čo? — vyzvedal Malý princ, lebo ho už ľutoval.

— Забути, що мені соромно, — признався п’яничка і похнюпив голову.

— Aby som zabudol, že sa hanbím, — priznal pijan a ovesil hlavu.

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

— Za čo sa hanbíš? — vypytoval sa Malý princ, lebo mu chcel pomôcť.

— Соромно, що п’ю! — додав п’яничка й замовк остаточно.

— Hanbím sa, že pijem! — dodal pijan a načisto sa od mlčal.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

A Malý princ celý zmätený odišiel.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні», — думав він дорогою.

„Dospelí sú rozhodne veľmi, veľmi čudní,“ vravel si v duchu počas cesty.

РОЗДІЛ XIII

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

Štvrtá planéta patrila biznismenovi. Ten človek bol taký zaujatý, že pri príchode Malého princa ani hlavu nezdvihol.

— Добридень, — сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

— Dobrý deň, — povedal mu Malý princ. — Vyhasla vám cigareta.

— Три та два — п’ять. П’ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п’ятнадцять. Добридень. П’ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’ять — тридцять один. Ху! А всього виходить п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

— Tri a dva je päť. Päť a sedem dvanásť. Dvanásť a tri pätnásť. Dobrý deň. Pätnásť a sedem dvadsaťdva. Dvadsať dva a šesť dvadsaťosem. Nemám čas znova ju zapáliť. Dvadsaťšesť a päť tridsaťjeden. Uf! Robí to teda päťstojeden miliónov šesťstodvadsaťdvatisíc sedemstotridsaťjeden.

— П’ятсот мільйонів чого?

— Päťsto miliónov čoho?

— Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… уже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п’ять — сім…

— Čože? Ty si ešte tu? Päťstojeden miliónov… už ne viem čoho… Mám toľko práce! Ja som vážny človek, ne zabávam sa táraním hlúpostí! Dva a päť sedem…

— П’ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— Päťstojeden miliónov čoho? — opakoval Malý princ, pretože sa nikdy v živote nevzdal otázky, ktorú už raz položil.

Ділок звів голову:

Biznismen zodvihol hlavu:

— За п’ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках.

— Za päťdesiatštyri rokov, čo bývam na tejto planéte, ma vyrušili len tri razy. Po prvý raz to bolo pred dvadsiatimi dvoma rokmi, keď sem spadol bohvieodkiaľ chrúst. Hrozne bzučal a ja som urobil štyri chyby pri spočítaní.

Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна. Утретє… оце тепер. Отож, виходить, п’ятсот мільйонів…

Po druhý raz to bolo pred jedenástimi rokmi, keď som mal reumatický záchvat. Chýba mi pohyb. Nemám čas na prechádzky. Ja som vážny človek. A po tretí raz… práve teraz! Vravel som teda päťstojeden miliónov…

— Чого?

— Miliónov čoho?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

Biznismen pochopil, že nemá nijakú nádej na pokoj.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

— Miliónov tých malých vecí, ktoré niekedy vidíme na oblohe.

— Це що ж, мухи?

— Múch?

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

— Ale nie, tým malých vecí, čo sa trblietajú.

— Бджоли?

— Včiel?

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

— Ale nie. Tých malých zlatých vecí, o ktorých plano rojčia povaľači. No ja som vážny človek! Ja nemám čas na rojčenie.

— А-а! Це зорі!

— Ach! Hviezd?

— От-от, зорі.

— To je ono. Hviezd.

— П’ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?

— A čo robíš s tými päťsto miliónmi hviezd?

— П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

— S päťstojeden miliónmi šesťstodvadsaťdvatisíc sedemstotridsaťjeden hviezdami. Ja som vážny človek, ja som presný.

— То що ж ти робиш із тими зірками?

— A čo robíš s tými hviezdami?

— Що роблю?

— Čo s nimi robím?

— Так.

— Áno.

— Нічого. Я ними володію.

— Nič. Vlastním ich.

— Володієш зірками?

— Ty vlastníš hviezdy?

— Так.

— Áno.

— Але я вже бачив короля, який…

— Ale ja som už videl kráľa, ktorý…

— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

— Králi nevlastnia. Oni vládnu nad. To je veľký rozdiel.

— А нащо тобі володіти зірками?

— A čo z toho máš, že vlastníš hviezdy?

— Щоб багатим бути.

— Robí to zo mňa boháča.

— А нащо бути багатим?

— A čo z toho máš, že si boháčom?

— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

— Môžem si kúpiť iné hviezdy, ak niekto nejaké objaví.

«Цей, — сказав собі маленький принц, — міркує майже так, як той п’яничка».

„Tento človek,“ vravel si v duchu Malý princ, „mudruje skoro ako ten môj opilec.“

Однак розпитував далі:

Aj tak mu ešte položil ďalšie otázky:

— А як можна володіти зірками?

— Ako môžeme vlastniť hviezdy?

— Зірки, вони чиї? — буркотливо спитав ділок.

— A komu patria? — odsekol nevrlo biznismen.

— Не знаю. Нічиї.

— Neviem. Nikomu.