Маленький принц аж поблід із гніву:

Malý princ bol teraz celý bledý od hnevu.

— Мільйони років у квітів ростуть колючки. I мільйони років баранці все ж їдять квіти. То хіба це не поважна річ — зрозуміти, чому вони так стараються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливіше і не поважніше, ніж рахунки червонопикого гладуна?

— Už milióny rokov si kvetiny vytvárajú tŕne. Napriek tomu ovečky už milióny rokov žerú kvetiny. A to nie je vážna vec, keď sa usilujeme pochopiť, prečo sa tak namáhajú, aby si vytvorili tŕne, ktoré sú im celkom nanič? Vari nie je dôležitý boj ovečiek a kvetín? Nie je to oveľa vážnejšie a dôležitejšie ako zratúvanie toho tučného červenolíceho pána?

I коли я знаю квітку, яка є єдина на світі і росте лише на моїй планеті, а якийсь баранець одного ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, це теж, по-твоєму, байдуже?

A čo ak ja poznám kvetinu, jedinú na svete, ktorá rastie iba na mojej planéte a ktorú môže ovečka zničiť jediným zahryznutím, len tak, niekedy ráno, ani si neuvedomí, čo robí? A to vraj nie je dôležité!

Він зашарівся, потім озвався знову:

Očervenel, potom pokračoval:

— Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі і лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: милуєшся на зорі і чуєшся щасливий. Кажеш собі: «Десь там і моя квітка…» Але коли баранець її з’їсть, це все одно, мовби всі зорі раптово згасли! I це, по-твоєму, байдуже!

— Ak má niekto rád kvetinu, jedinú svojho druhu, aká nerastie na ostatných miliónoch a miliónoch hviezd, postačí mu, aby bol šťastný, keď sa na tie hviezdy zadíva. Povie si: „Moja kvetina je niekde tam…“ Ale ak ovečka tú kvetinu zožerie, bude to preňho, akoby odrazu všetky hviezdy zhasli! A to vraj nieje dôležité!

Він більше не міг нічого сказати. Він раптом заридав. Споночіло. Я відклав інструмент. Смішно було думати про молоток, про шуруп, про спрагу й смерть. На цій зірці, на планеті — на моїй планеті Земля — плакав маленький принц, і його треба було втішити! Я взяв його на руки і почав люляти. Я казав йому:

Nemohol už ďalej hovoriť. Odrazu sa rozvzlykal. Nastala noc. Odhodil som nástroje. Bolo mi všetko jedno, čo tam po kladive, svorníku, smäde a smrti. Na jednej hviezde, na planéte, na tej mojej, na Zemi, bolo treba utešiť Malého princa! Vzal som ho do náručia. Kolísal som ho. Vravel som mu:

— Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека… Я намалюю твоєму баранцеві обротьку… Намалюю для твоєї квітки броню… Я…

„Kvetine, ktorú máš rád, nehrozí nebezpečenstvo… Nakreslím tvojej ovečke náhubok… Nakreslím pre tvoju kvetinu ohrádku… Nakreslím…“

Я вже й не тямив, що кажу. Я здавався собі страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як прихилити його до себе… Вона така загадкова, ота країна сліз.

Nevedel som, čo by som mal ešte povedať. Nevedel som, ako sa mu priblížiť, ako sa mu prihovoriť. Svet sĺz je taký záhadný.

РОЗДІЛ VIII

VIII

Незабаром я навчився краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завше росли звичайні прості квіти — вони мали нерясно пелюсток, місця займали мало й нікого не турбували. Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли.

Čoskoro som tú kvetinu poznal lepšie. Na planéte Malého princa rástli odjakživa jednoduché kvetiny, ozdobené iba jediným radom korunných lupienkov, ktoré zaberali málo miesta a nikoho nerušili. Ráno sa zjavovali v tráve a večer vädli.

А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагінчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась одміна баобаба?

Ale táto vyklíčila jedného dňa zo semienka, priviateho ktovie odkiaľ, a Malý princ starostlivo strážil výhonok, čo sa nepodobal na ostatné. Mohol to byť nový druh baobabu. No kríček odrazu prestal rásť a chystal

Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп’янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп’янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася.

sa kvitnúť. Malý princ sledoval, ako sa vytvára velikánsky puk. Tušil, že z neho vyrazí niečo zázračné, ale kvetina, ukrytá vo svojej zelenej izbičke, sa akosi nekonečne dlho pripravovala, aby bola pekná.

Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті. Авжеж, вона була така чепурушка!

Starostlivo si vyberala farby. Obliekala sa pomaly, upravovala si jeden po druhom korunné lupienky. Nechcela sa ukázať taká skrkvaná ako vlčie maky. Chcela sa zjaviť až v celej svojej žiarivej kráse. Ach áno. Veľmi sa chcela páčiť!

Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась.

Atak jej tajuplná úprava trvala premnoho dní. A potom raz ráno, práve pri východe slnka, sa ukázala.

Як дбайливо вона готувалася, стільки поралася, а нині, позіхаючи, сказала:

Hoci sa predtým dôkladne pripravovala, povedala zívajúc:

— Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте мені… Я ще зовсім не зачесана…

— Ach, horko-ťažko som sa zobudila. Prepáčte, prosím… Som ešte celá rozstrapatená…

Маленький принц не тямився од захвату:

Malý princ v tej chvíli nemohol skryť svoj obdiv:

— Яка ви гарна!

— Aká ste krásna!

— Правда? — тихо озвалася квітка.— I народилась я разом із сонцем…

— Však? — odpovedala tíško kvetina. — A prišla som na svet v tej istej chvíli ako slnko…

Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна, зате вона була така прегарна!

Malý princ dobre vytušil, že nie je veľmi skromná, ale bola taká dojímavá!

— Здається, пора снідати, — додала вона по хвилі.— Прошу, потурбуйтесь про мене…

— Myslím, že je čas na raňajky, — dodala hneď nato, — buďte taký dobrý a nezabudnite na mňa…

Збентежений маленький принц розшукав поливальницю й полив квітку.

A Malý princ, celý zmätený, šiel po kanvu s čerstvou vodou a kvetinu obslúžil.

Скоро з’ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

Takto ho veľmi skoro potrápila svojou trochu nedotklivou namyslenosťou. Napríklad, keď jedného dňa hovorila o svojich štyroch tŕňoch, povedala Malému princovi:

— Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно!

— Nech len prídu tie tigre so svojimi pazúrmi!

— На моїй планеті тигри не водяться, — відказав маленький принц, — а потім тигри не їдять трави.

— Na mojej planéte tigre nie sú, — ohradil sa Malý princ, — a tigre byliny nežerú.

— Я не трава, — стиха кинула квітка.

— Ja nie som bylina, — odpovedala nežným hlás kom kvetina.

— О, пробачте…

— Prepáčte…

— Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми?

— Ja sa tigrov ani trochu nebojím, ale mám veľký strach z prievanu. Nemali by ste nejakú zástenu?

«Не може терпіти протягів… для рослини кепсько, — подумав маленький принц.— З цією квіткою морока та й годі…»

„Veľký strach z prievanu… to nie je najlepšia vyhliadka pre rastlinu,“ povedal si Malý princ. „Táto kvetina je naozaj zložitá povaha.“

— Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула…

— Večer ma dáte pod sklený zvon. U vás je veľmi chlad no. Máte zlú polohu. Tam, odkiaľ pochádzam…

I затнулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий — хай маленький принц відчує свою провину.

No zarazila sa. Prišla sem ako semienko. Nemohla poznať nič z iných svetov. Zahanbená, že sa nechala pristihnúť pri pokuse o takú naivnú lož, dva či tri razy zakašlala, aby zvalila vinu na Malého princa.

— То де ж та ширма?

— A čo bude s tou zástenou…?

— Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене!

— Chcel som ísť po ňu, ale vy ste sa so mnou rozprávali!

Тоді вона закахикала дужче — вирішила покарати його гризотами сумління.

Tu ešte silnejšie zakašlala, aby v ňom predsa len vzbudila výčitky svedomia.

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов’язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.

A tak Malý princ, hoci naozaj chcel mať kvetinu rád, čoskoro o nej zapochyboval. Bral vážne jej bezvýznamné slová a cítil sa veľmi nešťastný.

— Не треба було слухати її, — довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі… вони б мали зворушити мене, а я розгнівався…

„Nemal som ju počúvať,“ zdôveril sa mi jedného dňa, „kvetiny netreba nikdy počúvať. Treba sa na ne dívať a vdychovať ich vôňu. Tá moja napĺňala vôňou celú planétu, ale ja som sa z toho nevedel tešiť. Tá historka s pazúrmi, čo ma tak podráždila, mala ma skôr dojať…“

А ще він признавався:

A ešte sa mi zveril:

— Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати? Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити.

„Vtedy som nevedel nič pochopiť! Mal som ju posudzovať podľa skutkov, a nie podľa slov. Zaplavovala ma vôňou a jasom. Nemal som nikdy utiecť! Mal som za jej priehľadnými úskokmi vytušiť, aká je nežná. Kvetiny si tak protirečia! Ale bol som primladý, aby som ju vedel mať rád.“

РОЗДІЛ IX

IX

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два вулкани в нього діяли. На них було дуже зручно розігрівати сніданок.

Myslím, že na svoj útek využil sťahovanie divých vtákov. Ráno pred odchodom dal planétu pekne do poriadku. Svedomito vymietol svoje činné sopky. Mal dve sopky, čo boli ešte v činnosti. Bolo to veľmi pohodlné, keď si ráno zohrieval raňajky.

А ще він мав один погаслий вулкан. Але, сказав він собі, мало що може статися! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять тихо й рівно, без виверження. Виверження вулкана — все одно що пожежа в комині, як там загориться сажа.

Mal aj jednu vyhasnutú sopku. Ale, ako vravieval: „Človek nikdy nevie!“ A tak rovnako svedomito vymietol i tú vyhasnutú sopku. Ak sú sopky dobre vymetené, horí v nich pomaly a pravidelne, nevybuchujú. Sopečná činnosť je ako oheň v kozube.

Земляни, звісно, вулканів не прочистять: для цього ми замалі. Тим-то вони й завдають нам стільки лиха.

Prirodzene, my sme na našej zemi príliš maličkí, aby sme mohli vymetať naše sopky. A preto nám spôsobujú toľko starostí.

Зажурений маленький принц вирвав також останні пагінці баобабів. Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою.

Malý princ vytrhal aj posledné výhonky baobabov a bol trošku skľúčený. Myslel si, že sa už možno nikdy nevráti. Ale všetky tieto zvyčajné práce sa mu v to ráno zdali neobyčajne milé.

А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

A keď' posledný raz polial kvetinu a chystal sa ju prikryť skleným zvonom, pocítil, že je mu do plaču.

— Прощавайте, — мовив він квітці.

— Zbohom, — povedal kvetine.

Красуня не відповіла.

Ale kvetina mu neodpovedala.

— Прощавайте, — сказав він ще раз.

— Zbohom, — zopakoval.

Вона кахикнула. Не від застуди.

Kvetina zakašlala. Ale nie preto, že by mala zápal priedušiek.

— Я була нерозумна, — озвалася нарешті квітка.— Даруй мені. I спробуй бути щасливим.

— Bola som hlúpa, — povedala napokon. — Odpusť mi. Usiluj sa byť šťastný.

I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

Bol prekvapený, že mu nič nevyčíta. Stál tam celý zmätený, so zvonom vo vystretej ruke. Nechápal tú pokojnú láskavosť.

— Авжеж, я люблю тебе, — почув він.— Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю… Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний.

— Ale áno, mám ťa rada, — povedala mu kvetina. — Ty si o tom mojou vinou nevedel. Teraz to nie je dôležité. No ty si bol práve taký hlúpy ako ja. Usiluj sa byť šťastný… Nechaj tak ten zvon. Už ho nechcem.

— А вітер…

—Ale vietor…

— Не так я вже й застуджена… Нічна прохолода піде мені на користь. Я ж квітка.

— Nie som až taká prechladnutá… Čerstvý nočný vzduch mi urobí dobre. Som predsa kvetina.

— А звірята…

— Ale zvieratá…

— Слід перетерпіти, коли заведеться дві-три гусениці: я ж хочу познайомитися з метеликами. Здається, вони прегарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А великих звірів я не боюся. Я теж пазуриста.

— Musím predsa strpieť dve či tri húsenice, ak chcem poznať motýle. Je to vraj veľmi krásne. Kto by ma inak navštívil? Ty budeš ďaleko. A veľkých zvierat sa vôbec nebojím. Aj ja mám pazúry.

I простодушно показала свої чотири шпичаки. Потім додала:

A prostomyseľne ukázala svoje štyri tŕne. Potom dodala:

— Та не барися, це мене дратує. Намислив іти, то йди.

— Nepreťahuj to toľko, rozčuľuje ma to. Rozhodol si sa odísť. Tak choď.

Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже гонориста квітка…

Nechcela, aby ju videl plakať. Bola to veľmi pyšná kvetina…

РОЗДІЛ X

X

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

Žil v oblasti asteroidov 325, 326, 327, 328, 329 a 330. Najprv sa teda vybral na ne, aby tam hľadal nejaké zamestnanie a poučenie.

На першім астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі — дуже простому, а все ж величному.

Na prvom prebýval kráľ. Oblečený do purpuru a hermelínu sedel na veľmi jednoduchom, a predsa majestátnom tróne.

— А ось і підданець! — гукнув король, угледівши маленького принца.

— Ach! Tu máme poddaného, — vykríkol kráľ, keď zazrel Malého princa.

«Звідки він може мене знати, — подумав собі маленький принц.— Він же мене зроду не бачив!»

A Malý princ sa v duchu spýtal: „Ako ma mohol spoznať, keď ma ešte nikdy nevidel?“

Він не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди — підданці.

Nevedel, že pre kráľov je svet veľmi zjednodušený. Všetci ľudia sú poddaní.

— Підійди, щоб я тебе краще роздивився, — мовив король, пишаючись, що може нарешті над кимось королювати.

— Pristúp bližšie, nech ťa lepšie vidím, — povedal mu kráľ, ktorý bol veľmi pyšný, že je pre niekoho kráľom.

Маленький принц роззирнувся, шукаючи, куди б сісти, але пишна горностаєва керея окривала цілу планету. Отож він зостався стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.

Malý princ sa obzeral, kam by si sadol, ale planéta bola celá zatarasená nádherným hermelínovým plášťom. Ostal teda stáť, a pretože bol unavený, zívol.

— Етикет не дозволяє позіхати перед монархом, — вирік король.— Я забороняю тобі позіхати.

— Je proti pravidlám etikety zívať v prítomnosti kráľa, — povedal mu vládca. — Zakazujem ti to.

— Не можу стриматися, — відказав маленький принц, страшенно знічений.— Я здорожився і зовсім не спав.

— Nemôžem sa ubrániť, — odpovedal Malý princ celý zahanbený. — Prekonal som dlhú cestu a nespal som…

— Ну, тоді наказую тобі позіхати, — сказав йому король.— Я багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть цікаво. Тож позіхай ще. Це моє повеління.

— Prikazujem ti teda, — povedal mu kráľ, — aby si zíval. Už celé roky som nevidel nikoho zívať. Zívanie je pre mňa zvláštnosťou. No tak, zívaj ešte raz! Je to rozkaz.

— Це мене лякає… більше не можу…— відповів маленький принц і весь зашарівся.

— Zastrašuje ma to… už nemôžem… — povedal Malý princ a veľmi sa začervenal.

— Гм… гм… Тоді…— озвався король, — тоді я велю тобі то позіхати, то…

— Hm, hm, — odpovedal kráľ. — Teda… teda ti rozkazu jem chvíľku zívať a chvíľku…

Король аж запинався і, здається, навіть розсердився.

Zamotal sa a zdal sa akýsi urazený.

Бо для короля найважливіше, щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав тільки розумні накази.

Ako kráľ trval totiž predovšetkým na tom, aby sa uznávala jeho autorita. Nestrpel neposlušnosť. Bol to neobmedzený vládca. Ale bol aj veľmi dobrosrdečný, a tak dával rozumné rozkazy.

«Якби я, — любив казати він, — якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я».

„Keby som prikázal,“ vravieval zvyčajne, „keby som prikázal niektorému generálovi, aby sa premenil na morského vtáka, a keby ten generál neposlúchol, nebola by to generálova vina, ale moja.“

— Можна сісти мені? — несміливо спитав маленький принц.

— Môžem si sadnúť? — nesmelo sa spýtal Malý princ.

— Велю тобі: сідай! — одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.

— Prikazujem ti, aby si si sadol, — odpovedal mu kráľ a majestátnym pohybom potiahol polu svojho hermelínového plášťa.

Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?

Malý princ sa začudoval. Planéta bola maličká. Nad čím vlastne mohol kráľ vládnuť?

— Ваша величносте, — мовив він, — можна вас запитати…

— Vaše veličenstvo, — oslovil ho, — prosím o prepáčenie, že sa vás pýtam…

— Велю тобі: запитуй! — квапливо сказав король.

— Prikazujem ti, aby si sa ma pýtal, — poponáhľal sa povedať kráľ.

— Ваша величносте… чим ви правите?

— Vaše veličenstvo… nad čím vládnete?

— Усім, — дуже просто одказав король.

— Nad všetkým, — odpovedal veľmi prostodušne kráľ.

— Усім?

— Nad všetkým?

Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.

Kráľ zdržanlivým posunkom ukázal na svoju planétu, na ostatné planéty a na hviezdy.

— I всім цим ви правите? — перепитав маленький принц.

— Nad tým všetkým? — žasol Malý princ.

— Усім, — одрік король.

— Nad tým všetkým… — odpovedal kráľ.

Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній.

Nebol to teda iba neobmedzený vládca, ale aj svetovládny.

— I зірки скоряються вам?

— A hviezdy vás poslúchajú?

— Авжеж, — притакнув король.— Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.

— Prirodzene, — povedal mu kráľ. — Poslúchnu okamžite. Nestrpím nedisciplinovanosť.

Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи!

Taká veľká moc Malého princa naplnila obdivom. Keby ju mal on, nebol by videl štyridsaťštyri, ale sedemdesiatdva alebo dokonca sto, ba aj dvesto západov slnka v ten istý deň, a nebol by musel ani posunúť stoličku!

Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:

A pretože mu bolo trošku smutno, keď si spomenul na svoju malú opustenú planétu, osmelil sa a požiadal kráľa o jednu láskavosť:

— Я б хотів подивитись, як сідає сонце… Зробіть мені ласку… Звеліть сонцеві зайти…

— Chcel by som vidieť západ slnka… Urobte mi tú radosť… Prikážte slnku, aby zapadlo…