Ale neodpovedal na moju otázku. Povedal mi iba:

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

— Voda môže byť dobrá aj pre srdce…

— Вода буває потрібна й серцю…

Nepochopil som jeho odpoveď, ale mlčal som… Dobre som vedel, že sa ho nesmiem pýtať.

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Bol unavený. Sadol si. Ja som si sadol vedľa neho. A po chvíli ticha ešte povedal:

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

— Hviezdy sú krásne vďaka ruži, ktorú nie je vidieť…

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

Odpovedal som „prirodzene“ a mlčky som sa vo svetle mesiaca zadíval na vlny piesku.

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

— Púšť je krásna, — dodal.

— Пустеля гарна…— додав він.

A bola to pravda. Vždy som mal rád púšť. Človek si sadne na pieskový presyp. Nič nevidí. Nič nepočuje. A predsa čosi v tichu žiari…

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

— Púšť robí krásnou to, že niekde skrýva studňu… — povedal Malý princ.

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

Bol som prekvapený, že som zrazu pochopil to tajomné žiarenie piesku. Keď som bol malým chlapcom, býval som v starobylom dome a podľa povesti mal v ňom byť zakopaný poklad. Prirodzene, nikdy ho nikto nevedel nájsť, ba ani ho možno nikto nehľadal. Ale pridával čaro celému domu. Môj dom skrýval vo svojom vnútri tajomstvo…

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

— Áno, — povedal som Malému princovi, — či už ide o dom, o hviezdy alebo o púšť, to, čo ich robí krásny mi, je neviditeľné!

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Som rád, — povedal, — že súhlasíš s mojou líškou. Pretože Malý princ zaspával, vzal som ho do náručia

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

a vydal som sa znova na cestu. Bol som dojatý. Zdalo sa mi, že nesiem krehký poklad. Ba dokonca sa mi zdalo, že na Zemi nie je nič krehkejšie.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

V mesačnom svetle som hľadel na to bledé čelo, na tie zatvorené oči, na tie kučery čo sa chveli vo vetre, a vravel som si: „To, čo tu vidím, je iba škrupina. To najdôležitejšie je neviditeľné…“

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

A pretože jeho pootvorené ústa sa nesmelo pokúšali usmiať, vravel som si ešte: „Na tomto spiacom Malom princovi ma tak veľmi dojíma jeho oddanosť jednej kvetine, jeho obraz ruže, ktorý v ňom žiari ako plamienok lampy, aj keď spí…“ A tušil som, že je ešte krehkejší. Lampy musíme dobre chrániť: jeden náraz vetra ich môže zahasiť…

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

A ako som tak kráčal, objavil som na úsvite studňu.

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

XXV

РОЗДІЛ XXV

— Ľudia sa napchajú do rýchlikov, — povedal Malý princ, — ale potom už nevedia, za čím idú. Tak sa v nich natriasajú a vozia sa stále dookola…

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

A dodal:

I додав:

— Nestojí to za to…

— I це все даремно…

Studňa, ku ktorej sme sa dostali, nevyzerala ako saharské studne. Saharské studne sú iba jamy vyhĺbené v piesku. Táto sa podobala na dedinskú studňu. Ale nebola tam nijaká dedina a ja som si pomyslel, že sa mi to sníva.

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

— To je čudné, — povedal som Malému princovi, — všet — ko je prichystané: hriadeľ, vedro i povraz…

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

Zasmial sa, chytil povraz, rozkrútil hriadeľ. A hriadeľ škrípal, ako škrípe starý veterníček, keď vietor dlho spal.

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

— Počuješ, — povedal Malý princ, — zobúdzame túto studňu a ona spieva…

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

Nechcel som, aby sa namáhal.

Я боявся, що він утомиться.

— Nechaj, ja to urobím, — povedal som mu, — pre teba je to priťažké.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

Pomaly som vyťahoval vedro až na okraj studne. Pekne rovno som ho ta postavil. V ušiach mi stále znel spev hriadeľa; a vo vode, čo sa ešte vlnila, som videl chvejúce sa slnko.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

— Žíznim po tejto vode, — povedal Malý princ, — daj sa mi napiť…

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

A ja som pochopil, čo hľadal!

I я зрозумів, чого він шукав.

Zodvihol som vedro až k jeho perám. Pil so zatvorenými očami. Bolo to pôvabné ako nejaká slávnosť. Táto voda bola naozaj čosi iné ako obyčajná živina. Zrodila sa z chôdze pod hviezdami, zo spevu hriadeľa, z námahy mojich rúk. Bola srdcu taká milá ako nejaký dar.

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

Keď som bol malým chlapcom, svetlo vianočného stromčeka, hudba na polnočnej omši a nežnosť úsmevov mi takto obostreli najväčším leskom vianočný darček, čo som dostal.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

— Ľudia u vás pestujú päťtisíc ruží v jedinej záhrade… a nenachádzajú v nej to, čo hľadajú… — povedal Malý princ.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— Nenachádzajú to, — odpovedal som.

— Не знаходять, — погодився я.

— A predsa to, čo hľadajú, by sa mohlo nájsť v jedinej ruži alebo v troške vody…

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— Pravdaže, — odpovedal som.

— Авжеж, — погодився я.

A Malý princ dodal:

I маленький принц додав:

— Ale oči sú slepé. Treba hľadať srdcom.

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

Napil som sa. Dobre sa mi dýchalo. Piesok má na svitaní farbu medu. Tešil som sa aj z tej medovej farby. Prečo som len pocítil úzkosť…

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

Zasmial sa, chytil povraz, rozkrútil hriadeľ.
— Musíš dodržať svoj sľub, — povedal mi tichučko Malý princ, ktorý už zase sedel pri mne.

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— Aký sľub?

— Яку обіцянку?

— Vieš… ten náhubok pre moju ovečku… som zodpovedný za tú ružu!

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

Vytiahol som z vrecka svoje maliarske pokusy. Malý princ ich zazrel, zasmial sa a povedal:

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

— Tie tvoje baobaby sa trochu podobajú hlávkam kapusty…

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

—Och! A ja som bol na baobaby taký pyšný!

— О! А я так пишався своїми баобабами!

— Tá tvoja líška… jej uši… tie sa trošku podobajú rohom… a sú priveľmi dlhé!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

A znova sa zasmial.

I він знову засміявся.

— Si nespravodlivý, chlapček môj, ja som nevedel kresliť nič iné, iba zatvorené a otvorené veľhady.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Och, bude to dobré, — povedal, — deti vedia ľahko pochopiť.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

Nakreslil som mu teda náhubok. A srdce sa mi zvieralo, keď som mu ho podával.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

— Ty máš nejaké plány, o ktorých ja neviem…

— Ти щось надумав, а я не знаю…

Ale neodpovedal mi na to.

Але він не відповів.

Vravel:
— Vieš, môj pád na Zem… zajtra bude jeho výročie.

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

Chvíľu mlčal, potom ešte dodal:

I замовк. Потім додав:

— Spadol som celkom blízko odtiaľto…

— Я упав зовсім близько звідси…

A začervenal sa.

I зашарівся.

A hoci som nechápal prečo, opäť som pocítil čudný žiaľ.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

Predsa mi prišlo na um spýtať sa ho:
— Teda to nebola náhoda, že si sa v to ráno, keď som ťa pred ôsmimi dňami spoznal, prechádzal len tak sám, na tisíc míľ od všetkých obývaných krajov? Vracal si sa na miesto, kam si spadol?

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

Malý princ sa znova začervenal.

Маленький принц зашарівся ще дужче.

A ja som váhavo dodal:

А я додав нерішуче:

— Možno pre to výročie… ?

— Може, тому, що минає рік?..

Malý princ sa opäť začervenal. Nikdy neodpovedal na otázky, no ak sa niekto červená, znamená to „áno“, nemám pravdu?

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

— Ach, — povedal som mu, — bojím sa…

— О! — мовив я.— Я боюсь…

Ale on mi povedal:

Але він перейняв мене:

— Teraz musíš pracovať. Musíš sa vrátiť k svojmu stroju. Budem ťa tu čakať. Vráť sa zajtra večer…

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

No ja som sa neuspokojil. Spomenul som si na líšku. Človek sa vystavuje nebezpečenstvu, že bude trošku plakať, keď sa nechal skrotiť…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

XXVI

РОЗДІЛ XXVI

Neďaleko studne bola zrúcanina starého kamenného múru. Keď som sa sem na druhý deň večer vracal od svojej práce, zazrel som zďaleka svojho Malého princa, ako sedí so spustenými nohami hore na múre. A počul som, že hovorí.

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

— Tak ty sa na to nepamätáš? — vravel. — To nebolo presne tu!

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

Nejaký hlas mu bezpochyby niečo povedal, lebo Malý princ odpovedal:

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

— Áno! Je to naozaj ten deň, ale nie na tomto mieste…

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

Kráčal som ďalej k múru. Ešte vždy som nikoho nevidel, ani nepočul. A predsa Malý princ opäť komusi odpovedal:

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

— Pravdaže. Uvidíš, kde sa začína moja stopa v piesku. Teda tam na mňa čakaj. Budem tam dnes v noci.

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

Bol som asi dvadsať metrov od múru a ešte vždy som nič nevidel.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

Malý princ chvíľu mlčal, potom povedal:

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

— Máš dobrý jed? Si pevne presvedčený, že ma nenecháš dlho trpieť?

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

Zastal som, srdce sa mi zovrelo, ale ešte som to nechápal.

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

— Teraz choď preč! — povedal. — Chcem zostúpiť.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

Tak som aj ja pozrel dolu k päte múru, a odskočil som! K Malému princovi sa vzpínal jeden z tých žltých hadov, ktoré vás za tridsať sekúnd zavraždia.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Rozbehol som sa, hmatajúc po vrecku, aby som odtiaľ vytiahol revolver, ale na lomoz, čo som narobil, had sa tichučko spustil do piesku ako vodomet, keď opadáva, a nenáhlivo, s ľahkým kovovým šuchotom vkĺzol medzi kamene.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Dorazil som k múru práve včas, aby som zachytil do náručia svojho chlapčeka-princa, bledého ako sneh.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

— To je pekný poriadok! Ty sa teraz dávaš do reči s hadmi!

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

Rozviazal som mu zlatožltú šatku, čo ustavične nosil na krku. Navlhčil som mu na sluchy a dal som sa mu napiť. Ale teraz som sa ho už neodvážil na nič pýtať. Vážne na mňa hľadel a objal ma okolo krku. Cítil som, že srdce mu bije ako umierajúcemu, postrelenému vtáčikovi. Povedal mi:

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

— Som rád, že si prišiel na to, čo tvojmu stroju chýba. Budeš sa môcť vrátiť domov…

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Ako to vieš?

— Звідки ти знаєш?

Práve som mu prišiel oznámiť, že napriek všetkému očakávaniu sa mi práca podarila!

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Na moju otázku neodpovedal, ale pokračoval:

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

— Aj ja sa dnes vrátim domov…

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

Potom smutne doložil:

Потім додав журно:

— Je to oveľa ďalej… je to oveľa ťažšie…

— Це куди далі… це багато важче…

Dobre som vycítil, že sa odohráva čosi neobyčajné. Zovrel som ho do náručia ako malé dieťa, a predsa sa mi zdalo, že sa kíže strmhlav do priepasti, a ja nemôžem nič urobiť, aby som ho zadržal…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

Hľadel vážne kamsi do diaľky.

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

— Mám tvoju ovečku. A mám debničku pre ovečku. A mám náhubok…

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

A smutne sa usmial.

I він сумно всміхнувся.

Dlho som čakal. Cítil som, že pomaly prichádza k sebe.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

— Chlapček môj, ty si sa bál…

— Ти трохи злякався, хлопче…

Bál sa, pravdaže! Ale tichučko sa zasmial:

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

— Dnes v noci sa budem báť ešte oveľa väčšmi…

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

Opäť som zmeravel, keď som si uvedomil, že sa robí čosi nenapraviteľné. A pochopil som, že by som nezniesol myšlienku nepočuť nikdy viac ten smiech. Bol pre mňa ako studnička v púšti.

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.