Переклад: Анатолій Жаловський

Fordította: Rónay György

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ

LÉON WERTH-NEK

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий — мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. I нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив.

Kérem a gyerekeket, ne haragudjanak, amiért ezt a könyvet egy fölnőttnek ajánlom. Komoly mentségem van rá: ez a fölnőtt széles e világon a legjobb barátom. De van egy másik mentségem is: ez a fölnőtt mindent meg tud érteni, még a gyerekeknek szóló könyveket is. Harmadik mentségem pedig a következő: ez a fölnőtt Franciaországban él, s ott éhezik és fázik. Nagy szüksége van vigasztalásra.

Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає. Отож я виправлю присвяту:

Ha pedig ez a sok mentség nem elegendő, akkor annak a gyereknek ajánlom könyvemet, aki valaha ez a fölnőtt volt. Mert előbb minden fölnőtt gyerek volt. (De csak kevesen emlékeznek rá.) Ajánlásomat tehát kijavítom, ilyesformán:

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ, КОЛИ ВІН БУВ МАЛЕНЬКИМ

LÉON WERTH-NEK, AMIKOR MÉG KISFIÚ VOLT.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

I

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

Hatéves koromban egy könyvben, mely az őserdőről szólt, és Igaz Történetek volt a címe, láttam egy nagyszerű képet. Óriáskígyót ábrázolt, amint egy vadállatot nyel el. Tessék, itt a rajz másolata.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».

A könyvben ez állt: „Az óriáskígyó egészben, rágás nélkül nyeli le zsákmányát. Utána moccanni sem bír, és az emésztés hat hónapját végigalussza.”

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

Akkoriban sokat tűnődtem a dzsungelek kalandjain, és egy színes ceruzával nekem is sikerült megrajzolnom első rajzomat. Az 1. számút. Ilyesformán:

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

Remekművemet megmutattam a fölnőtteknek, és megkérdeztem őket, nem félnek-e tőle.

А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?

— Miért kellene félni egy kalaptól? — válaszolták.

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.

Az én rajzom azonban nem kalapot ábrázolt. Óriáskígyót ábrázolt, amint épp egy elefántot emészt. Erre lerajzoltam az óriáskígyót belülről is, hogy a fölnőttek megérthessék, miről van szó. Mert nekik mindig mindent meg kell magyarázni. Ez a 2. számú rajz ilyesforma volt:

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’єри.

Most aztán a fölnőttek azt ajánlották, ne rajzoljak többé óriáskígyót se nyitva, se csukva, hanem inkább foglalkozzam földrajzzal, történelemmel, számtannal és nyelvtannal. Így mondtam le hatéves koromban nagyszerű festői pályafutásomról.

Зазнавши провалу з малюнками №1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.

Kedvemet szegte 1. és 2. számú rajzom kudarca. A nagyok semmit sem értenek meg maguktól, a gyerekek pedig belefáradnak, hogy örökös-örökké magyarázgassanak nekik.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.

Más mesterséget kellett választanom tehát: megtanultam repülőgépet vezetni. Nagyjából az egész világot berepültem. És való igaz, hogy közben nagy hasznát vettem a földrajznak.

Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’єшся.

Első pillantásra meg tudtam különböztetni Kínát Arizonától. Ez pedig fölöttébb hasznos dolog, ha éjszaka eltéved az ember.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки. Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. I від того моя думка про них не покращала.

Így aztán életem folyamán nagyon sokszor kerültem kapcsolatba komoly emberekkel. Jócskán akadt dolgom a fölnőttekkel. Közvetlen közelből láthattam őket. És nem mondhatnám, hogy ettől jobb lett róluk a véleményem.

Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати.

Ha olyannal találkoztam, aki kicsit értelmesebbnek látszott, kipróbáltam rajta 1. számú rajzomat, mert azt mindig magamnál tartottam. Meg akartam tudni, valóban megérti-e a dolgokat.

Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це капелюх».

De a válasz mindig így hangzott: „Ez egy kalap.”

Тоді я вже не говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. I дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

Erre aztán nem beszéltem neki se óriáskígyókról, se őserdőkről, se csillagokról. Alkalmazkodtam hozzá. Bridzsről beszéltem neki, meg golfról meg politikáról és nyakkendőkről. Az illető fölnőtt pedig nagyon örült neki, hogy ilyen okos emberrel került ismeretségbe.

РОЗДІЛ II

II

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі.

Így éltem magányosan, anélkül, hogy igazában bárkivel is szót érthettem volna, míg egyszer, hat esztendővel ezelőtt, kényszerleszállást nem kellett végeznem a Szaharában.

Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний.

Valami eltörött a motoromban. És mivel se gépészem nem volt, se utasom, magamnak kellett nekilátnom, hogy zöld ágra vergődjem valahogyan, és kijavítsam a súlyos hibát.

Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

Élet és halál kérdése volt ez számomra. Alig egy hétre való ivóvizem volt.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану.

Ott dőltem álomra az első este a homokon, ezermérföldnyire minden lakott helytől. Elhagyatottabb voltam, mint tutaján a hajótörött az óceán közepén.

Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок. Він сказав:

Elképzelhető hát, mennyire meglepődtem, amikor hajnalban egy fura kis hang ébresztett föl. Azt mondta:

— Прошу… намалюй мені баранця.

— Légy szíves, rajzolj nekem egy bárányt!

— Га?

— Micsoda?

— Намалюй мені баранця…

— Rajzolj nekem egy bárányt…

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав.

Fölugrottam, mintha villám csapott volna le mellettem. Megdörgöltem a szememet, aztán jól kimeresztettem. És egy apró emberkét láttam, egy teljességgel rendkívüli kis emberkét, amint komoly figyelemmel szemlél.

Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати.

Itt a legjobb kép, amit később csinálnom sikerült róla.

Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.

Csakhogy az én rajzom kétségkívül sokkal kevésbé elragadó, mint amilyen a mintája volt. Igaz, nem az én hibámból. Mert ami festői pályafutásomat illeti, attól már hatesztendős koromban elvették a kedvemet a fölnőttek, így aztán nem is tanultam meg rajzolni, kivéve a csukott meg a nyitott óriáskígyókat.

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху.

Ámulattól kerek szemmel néztem hát a különös tüneményt. Ne feledjük el: ezer mérföldre voltam minden lakott vidéktől. Emberkémen pedig semmi jele nem volt annak, mintha eltévedt volna, vagy halálosan fáradt, halálosan éhes, halálosan szomjas lenne, esetleg halálosan félne.

На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

Egyáltalán nem úgy festett, mint egy szerencsétlen gyerek, aki eltévedt a sivatagban, ezermérföldnyire minden lakott helytől. Mikor végre szavamra leltem, azt kérdeztem tőle:

— А… що ти тут робиш?

— De hát… hogy kerülsz te ide?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

Erre szelíden, és mintha valami nagyon komoly dolgot kérne, megismételte:

— Прошу… намалюй мені баранця…

— Légy szíves, rajzolj nekem egy bárányt…

Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. I хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев’ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку.

Ha valami nagyon lenyűgözően rejtélyes, az ember nem meri megtenni, hogy ne engedelmeskedjék. Akármilyen képtelenségnek találtam, hogy ezer mérföldre minden lakott helytől és ráadásul halálos veszedelemben: elővettem a zsebemből egy darab papirost meg a töltőtollamat.

Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:

Hanem akkor eszembe jutott, hogy én főként földrajzot, történelmet, számtant és nyelvtant tanultam, és egy kicsit kedvetlenül közöltem az emberkémmel, hogy nem tudok rajzolni.

— Байдуже. Намалюй мені баранця.

— Annyi baj legyen — felelte. — Rajzolj nekem egy bárányt.

Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I здивувався непомалу, коли хлоп’я одмовило:

Minthogy bárányt soha életemben nem rajzoltam, papírra vetettem neki a két rajz közül, amire egyáltalán képes voltam, az egyiket: a csukott óriáskígyót. De hogy elképedtem, mikor az emberke azt mondta rá:

— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.

— Nem! Nem! Nem elefántot akarok óriáskígyóban! Az óriáskígyó nagyon veszedelmes, az elefánt meg olyan behemót nagy. Nálam odahaza minden apró. Nekem bárányka kell. Rajzolj nekem egy bárányt.

I я намалював.

Hát erre rajzoltam egyet.

Він глянув пильно та й каже:

Figyelmesen szemügyre vette, aztán:

— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.

— Nem! — mondta. — Ez már nagyon beteg. Csinálj egy másikat nekem.

Я намалював.

Rajzoltam egy másikat.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:

Kis barátom kedvesen, de elnézően mosolygott.

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий…

— Jó, jó… Csakhogy ez nem bárány, hanem kos. Ennek szarva van.

Тоді я зобразив ще одного.

Megint újat rajzoltam.

Та він забракував і цей малюнок:

Ez se volt jó neki, akárcsak az előzők.

— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

— Nagyon öreg. Nekem olyan bárány kell, amelyik sokáig él.

I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.

Erre már kifogytam a türelemből. Mielőbb neki akartam kezdeni a motorom szétszerelésének; ráfirkáltam hát a papírra a mellékelt rajzot.

I заявив:

— Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

— Tessék — mondtam. — Ez itt a ládája. Benne van a bárány, amit akarsz.

Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:

Nagy meglepetésemre egyszeriben fölragyogott az arca.

— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?

— Ez az! Éppen így akartam! Mit gondolsz, sok fű kell ennek a báránynak?

— А хіба що?

— Miért?

— Таж у мене вдома все маленьке.

— Hát mert nálam odahaza minden olyan kicsi…

— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

— Biztosan elég lesz neki. Egészen kicsi bárány.

Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно, він заснув…

A rajz fölé hajolt.
— Nem is olyan kicsi… Nézd csak! Elaludt…

Так я познайомився з маленьким принцом.

Így ismerkedtem meg a kis herceggel.

РОЗДІЛ III

III

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув.

Hosszú időbe tellett, míg megértettem, honnét jött. A kis herceg ugyanis engem elhalmozott kérdésekkel, az enyéimet azonban mintha meg se hallotta volna.

Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:

Lassanként, véletlenül elejtett szavakból tudtam meg, amit megtudtam. Így mikor először látta meg a repülőmet (nem rajzolom le: repülőgépet rajzolni az én számomra túl fogas föladat volna), azt kérdezte:

— Що то за штуковина?

— Hát ez meg mi a szösz?

— То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

— Ez nem szösz. Ez repül. Repülőgép. Az én repülőgépem.

I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

Szinte hetvenkedtem neki azzal, hogy repülök.

— Як? Ти упав з неба?

— Hogyan?! — kiáltott föl. — Az égből pottyanttál le?

— Авжеж, — відказав я скромно.

— Igen — feleltem szerényen.

— От дивина!

— Hát ez furcsa…

I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

És fölkacagott, gyöngyöző kacagással; ez határozottan bosszantott. Megkívánom, hogy komolyan vegyék a szerencsétlenségeimet.

— Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

— Szóval te is az égből jöttél? — tette hozzá. — Melyik bolygóról való vagy?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

Mintha hirtelen fény világította volna meg rejtélyes jelenlétét.

— То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.

— Eszerint egy másik bolygóról való vagy? — szegeztem neki a kérdést.

Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:

Nem felelt. Csak a fejét csóválta lassan, és a repülőmet nézte.

— Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку…

— Igaz, ezen nem jöhetsz valami messziről…

I надовго поринув у роздуми. Потім дістав з кишені мого баранця і почав роздивлятися цей скарб.

És hosszas töprengésbe merült. Aztán elővette zsebéből a bárányomat, és kincse szemlélésébe mélyedt.

Уявляєте, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота загадка про інші планети. Я спробував дізнатися більше.

Képzelhetni, hogy izgatott ez az elharapott vallomás a „másik bolygóról”. Próbáltam hát többet is megtudni.

— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

— Honnét jöttél, emberkém? Hol van az az „odahaza”? Hová akarod magaddal vinni a bárányomat?

На хвилю він замислився, потім промовив:

Tűnődve hallgatott, aztán azt mondta:

— Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.

— Az a jó ebben a ládában, amit adtál, hogy éjszakára háznak is megfelel neki.

— Атож. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. I пакіл.

— Persze, persze. Ha jó leszel, kötelet is adok, amivel megkötheted. Meg egy karót.

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

Ajánlatom szemlátomást meghökkentette a kis herceget.

— Припинати? Яке безглуздя!

— Megkötni? Milyen ostoba ötlet!

— Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

— De ha nem kötöd meg, elkószál, elvész…

Мій приятель знову засміявся:

Kis barátom erre megint fölkacagott.

— А куди ж, по-твоєму, йому тікати?

— Elkószál? Hová?

— Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

— Mit tudom én. Az orra után…

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

A kis herceg elkomolyodott.

— Пусте, у мене там усе дуже маленьке.

— Annyi baj legyen. Hiszen nálam odahaza olyan kicsi minden… —

I дещо журливо додав:

És mintha egy kis szomorúság bujkált volna a hangjában, ahogy hozzátette:

— Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то далеко не зайдеш.

— Nem valami sokáig mehet az orra után az ember…