Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

De ő nem felelt a kérdésemre. Egyszerűen csak ennyit mondott:

— Вода буває потрібна й серцю…

— Néha a szívnek is jó a víz…

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Nem értettem a válaszát, de nem szóltam többet. Tudtam, hogy őt sosem szabad faggatni.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

Elfáradt. Leült. Én melléje ültem. Akkor némi csönd után azt mondta:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

— A csillagok szépek. Attól, hogy van rajtuk egy láthatatlan virág…

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

Olyasmit feleltem, hogy „persze, persze”, aztán szótlanul bámultam a holdfényben a homok redőit.

— Пустеля гарна…— додав він.

— A sivatag is szép — tette hozzá.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

Igaza volt. Mindig szerettem a sivatagot. Az ember leül egy homokdombra. Nem lát semmit. Nem hall semmit. Valami mégis csöndesen sugárzik…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

— Az teszi széppé a sivatagot — mondta a kis herceg —, hogy valahol egy kutat rejt…

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

Meglepődtem, mert egyszerre megértettem a homoknak ezt a titokzatos sugárzását. Gyerekkoromban egy régi házban laktam; a legenda szerint valahol kincs volt elásva benne. Igaz, soha senki nem jött a nyomára; meglehet, nem is kereste soha senki. Mégis elvarázsolta az egész házat. Titkot rejtett valahol a szíve mélyén…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Igen — mondtam a kis hercegnek —, akár egy házról van szó, akár a csillagokról, akár a sivatagról: ami széppé teszi őket, az láthatatlan.

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

— Örülök neki, hogy egy véleményen vagy a rókámmal — mondta a kis herceg.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

És mert elaludt, a karomba vettem, és úgy folytattam utamat. Meghatottságot éreztem: mintha törékeny kincset vittem volna. Sőt, mintha törékenyebb dolog egyáltalán nem is lett volna a Földön.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

Néztem a holdvilágban ezt a sápadt homlokot, ezt a csukott szempárt, ezeket a szélben meg-megrezdülő aranyfürtöket, és azt gondoltam magamban: „Amit látok, az csak a kéreg. Ami a legfontosabb, az láthatatlan…”

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

S mivel nyitott ajkai körül valami mosolyféle derengett, még ezt is gondoltam: „Ebben az alvó kis hercegben a legjobban a virágjához való hűsége hat meg: egy rózsa képe, mely akkor is úgy ragyog benne, mint egy lámpa lángja, amikor alszik…” És ettől még törékenyebbnek tűnt a szememben. A lámpákra nagyon kell vigyázni: elég egy hirtelen kis szél, hogy kioltsa őket…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

Mentem, mentem, és hajnalban rábukkantam a kútra.

РОЗДІЛ XXV

XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

— Az emberek — mondta a kis herceg — gyorsvonatokon zötykölődnek, de már nem tudják, mit keresnek. Erre elkezdenek ágálni, és csak forognak körbe-körbe…

I додав:

Aztán még hozzátette:

— I це все даремно…

— Nem éri meg…

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

A kút, amit találtunk, nem hasonlított a szaharai kutakhoz. A szaharai kutak egyszerűen homokba ásott lyukak. Ez meg olyan volt, mint egy falusi kút. Holott falunak nyoma sem volt, úgyhogy azt hittem, káprázik a szemem.

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

— Nem furcsa? — mondta a kis herceg. — Minden készen van: csiga, vödör, kötél…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

Nevetett, megfogta a kötelet, megmozgatta a csigát. A csiga nyikorgott, mint egy öreg szélkakas, ha hosszú szünet után fölébred a szél.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

— Hallod? — mondta a kis herceg. — Fölébresztjük a kutat, ő meg énekel…

Я боявся, що він утомиться.

Nem akartam, hogy megerőltesse magát.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

— Hagyd, majd én — mondtam. — Neked ez túl nehéz.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

Lassan fölvontam a vödröt a káváig. Ráállítottam a kávára, jó szilárdan. Fülemben még tartott a csiga éneke; a vödörben még remegett a víz, és benne, láttam, ott remegett a nap.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

— Éppen erre a vízre szomjazom — mondta a kis herceg. — Adj innom…

I я зрозумів, чого він шукав.

Egyszerre megértettem, hogy mit keresett!

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

Ajkához emelte a vödröt. Hunyt szemmel ivott. Olyan volt ez, mint egy ünnep. Ez a víz más volt, több volt puszta italnál. A csillagok alatti vándorlásból született, a csiga énekéből, a karom megfeszített erejéből. Olyan jólesett a szívnek, mint egy ajándék.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

Mikor gyerek voltam, így aranyozta be a karácsonyi ajándékot a karácsonyfa fénye, az éjféli mise zenéje meg a mosolyok varázsa.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— Nálatok — mondta a kis herceg — az emberek egyetlen kertben ötezer rózsát nevelnek. Mégse találják meg, amit keresnek.

— Не знаходять, — погодився я.

— Nem találják meg — mondtam.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— Pedig egyetlen rózsában vagy egy korty vízben megtalálhatnák…

— Авжеж, — погодився я.

— Minden bizonnyal — feleltem.

I маленький принц додав:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

— Csakhogy a szem vak — tette hozzá a kis herceg. — A szívünkkel kell keresni.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

Én is ittam. Megkönnyebbültem tőle. Mikor a nap fölkel, mézszíne van a homoknak. Most ennek a mézszínnek is örültem. Miért is ért utol aztán a szenvedés…

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— Meg kell tartanod, amit ígértél — mondta szelíden a kis herceg, és már újra ott ült mellettem.

— Яку обіцянку?

— Mit ígértem?

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

— Tudod… szájkosarat a bárányomnak… hiszen felelős vagyok a virágomért!

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

Előszedtem a zsebemből a rajzaimat. A kis herceg rájuk pillantott, és elnevette magát.

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

— Ó, a majomkenyérfáid! — mondta. — Mint a káposztafejek…

— О! А я так пишався своїми баобабами!

— Ugyan! Pedig olyan büszke voltam a majomkenyérfáimra!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

— A rókád meg… a fülei… inkább mintha szarvak volnának… meg aztán túl nagyok is!

I він знову засміявся.

És megint nevetett.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Igazságtalan vagy, barátocskám; megmondtam, hogy nem tudok egyebet rajzolni, mint nyitott meg csukott óriáskígyót.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

— Semmi hiba — mondta. — A gyerekek megértik.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

Rajzoltam hát egy szájkosarat. És elszorult a szívem, ahogy átnyújtottam neki.

— Ти щось надумав, а я не знаю…

— Neked valami titkos terved van…

Але він не відповів.

Nem felelt. Azt mondta:

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

— Tudod… holnap lesz egy éve, hogy a Földre estem…

I замовк. Потім додав:

Majd némi szünet után:

— Я упав зовсім близько звідси…

— Egészen közel ide…

I зашарівся.

Elpirult.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

S engem, magam sem tudom, miért, elfogott valami sötét szomorúság.

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

Egyszerre fölötlött bennem egy kérdés:
— Akkor hát egy hete reggel, amikor megismertelek, nem csak úgy véletlenül kószáltál itt, egyszál-egyedül, ezer mérföldnyire minden lakott helytől? Oda akartál visszamenni, ahová leestél?

Маленький принц зашарівся ще дужче.

A kis herceg újra elpirult.

А я додав нерішуче:

Én pedig habozva hozzátettem:

— Може, тому, що минає рік?..

— Csak nem az évforduló miatt?

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

A kis herceg még jobban elpirult. Felelni nem felelt a kérdéseimre; de ha valaki elpirul, az ugye azt jelenti, hogy „igen”.

— О! — мовив я.— Я боюсь…

— Ó — mondtam neki —, attól félek…

Але він перейняв мене:

Azt felelte:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

— Neked most dolgoznod kell. Vissza kell menned a gépedhez. Itt várlak majd, gyere vissza holnap este…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

Én azonban nyugtalan maradtam. Eszembe jutott a róka. Aki hagyja, hogy megszelídítsék, az a sírás kockázatát is vállalja vele…

РОЗДІЛ XXVI

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

A kút mellett romladozó kőfal húzódott. Mikor másnap este, munkám után visszajöttem, már messziről észrevettem a kis herceget: lábát lógatva fönt ült a fal tetején. És hallottam, hogy beszél valakivel.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

— Hát nem emlékszel rá? — mondta. — Nem egészen itt volt!

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

Erre egy másik hang felelhetett neki valamit, mert ő megint erősködni kezdett:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

— Igen, igen! A napja ma van, de a helye nem egészen ez…

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

Mentem tovább a fal felé. Kívüle még mindig nem láttam, nem hallottam senkit. Ő azonban tovább vitatkozott:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

— …Úgy bizony. Nézd csak meg, hol kezdődik a nyomom a homokban. És csak várj rám. Ma éjszaka ott leszek.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

Már csak húszméternyire voltam a faltól, de még most sem láttam semmit.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

A kis herceg egy darabig hallgatott, aztán azt kérdezte:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

— Jó mérged van? Biztos vagy benne, hogy nem fogok sokáig szenvedni?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

Megtorpantam, elszorult a szívem, de még mindig nem értettem a dolgot.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

— Most pedig menj el — mondta a kis herceg. — Le akarok jönni innét!

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Erre magam is a fal tövébe néztem, hirtelen hőköléssel. Mert egy kígyó ágaskodott ott a kis herceg felé, egyike azoknak a sárga kígyóknak, amelyek harminc másodperc alatt végeznek az emberrel.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Kezemet a zsebembe mélyesztettem, hogy előrántsam a revolveremet, és futni kezdtem feléjük; lépteim zajára azonban a kígyó puhán visszaernyedt a homokba, olyasformán, mint egy szökőkút elhaló sugara, és sietség nélkül, fémes kis nesszel eltűnt a kövek közt.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

Épp jókor értem a falhoz, hogy a butácska hercegecskét fölfogjam a karomban. Sápadt volt, mint a hó.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

— Hát ez meg mi volt? Most már kígyókkal társalkodol?

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

Kibontottam aranyszínű sálját, amit örökké a nyaka köré tekerve hordott. Megnedvesítettem a halántékát, és itattam vele pár kortyot. De kérdezni már nem mertem tőle semmit. Komolyan nézett rám, karját a nyakamba fonta. Éreztem a szívét: úgy vert, mint egy meglőtt madáré.

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Örülök neki, hogy sikerült megjavítanod a gépedet. Most aztán hazatérhetsz…

— Звідки ти знаєш?

— Honnan tudod?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Éppen azt akartam elújságolni neki, hogy minden várakozás ellenére mégiscsak zöld ágra vergődtem a munkámmal.

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

Nem felelt a kérdésemre. Aztán azt mondta:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

— Én is hazamegyek ma… —

Потім додав журно:

És szomorkásan hozzátette:

— Це куди далі… це багато важче…

— De az sokkal messzebb van… és sokkal nehezebb…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

Éreztem, hogy valami rendkívüli dolog történik. Úgy szorítottam a karomba, mint egy gyereket; közben mégis olyan volt, mintha függőlegesen elfolynék valami szakadékba, és én mit sem tehetek, hogy visszatartsam…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

Tekintete komoly volt, és valahol a messzeségben járt.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

— Mim van? A bárányod. Meg a bárány ládája. Meg a szájkosár…

I він сумно всміхнувся.

Szomorúan elmosolyodott.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

Vártam, hosszan, sokáig. Éreztem, hogy lassacskán átmelegszik.

— Ти трохи злякався, хлопче…

— Kedves kis barátom, te féltél…

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

Igen, félt, de még mennyire félt! Hanem azért szelíden fölnevetett.

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

— Este sokkal jobban fogok félni…

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

Megint belém hasított a jóvátehetetlenség fagyasztó érzése. És tűrhetetlennek éreztem már a puszta gondolatát is, hogy nem hallom többet a nevetését. Hiszen olyan volt számomra, mint forrás a sivatagban.