Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

Mais il ne répondit pas à ma question. Il me dit simplement:

— Вода буває потрібна й серцю…

— L’eau peut aussi être bonne pour le cœur…

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Je ne compris pas sa réponse mais je me tus… Je savais bien qu’il ne fallait pas l’interroger.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

Il était fatigué. Il s’assit. Je m’assis auprès de lui. Et, après un silence, il dit encore:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

— Les étoiles sont belles, à cause d’une fleur que l’on ne voit pas…

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

Je répondis «bien sûr» et je regardai, sans parler, les plis du sable sous la lune.

— Пустеля гарна…— додав він.

— Le désert est beau, ajouta-t-il…

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

Et c’était vrai. J’ai toujours aimé le désert. On s’assoit sur une dune de sable. On ne voit rien. On n’entend rien. Et cependant quelque chose rayonne en silence…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

— Ce qui embellit le désert, dit le petit prince, c’est qu’il cache un puits quelque part…

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

Je fus surpris de comprendre soudain ce mystérieux rayonnement du sable. Lorsque j’étais petit garçon j’habitais une maison ancienne, et la légende racontait qu’un trésor y était enfoui. Bien sûr, jamais personne n’a su le découvrir, ni peut-être même ne l’a cherché. Mais il enchantait toute cette maison. Ma maison cachait un secret au fond de son cœur…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Oui, dis-je au petit prince, qu’il s’agisse de la maison, des étoiles ou du désert, ce qui fait leur beauté est invisible!

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

— Je suis content, dit-il, que tu sois d’accord avec mon renard.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

Comme le petit prince s’endormait, je le pris dans mes bras, et me remis en route. J’étais ému. Il me semblait porter un trésor fragile. Il me semblait même qu’il n’y eût rien de plus fragile sur la Terre.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

Je regardais, à la lumière de la lune, ce front pâle, ces yeux clos, ces mèches de cheveux qui tremblaient au vent, et je me disais: ce que je vois là n’est qu’une écorce. Le plus important est invisible…

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

Comme ses lèvres entr’ouvertes ébauchaient un demi-sourire je me dis encore: «Ce qui m’émeut si fort de ce petit prince endormi, c’est sa fidélité pour une fleur, c’est l’image d’une rose qui rayonne en lui comme la flamme d’une lampe, même quand il dort…» Et je le devinai plus fragile encore. Il faut bien protéger les lampes: un coup de vent peut les éteindre…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

Et, marchant ainsi, je découvris le puits au lever du jour.

РОЗДІЛ XXV

CHAPITRE XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

— Les hommes, dit le petit prince, ils s’enfournent dans les rapides, mais ils ne savent plus ce qu’ils cherchent. Alors ils s’agitent et tournent en rond…

I додав:

Et il ajouta:

— I це все даремно…

— Ce n’est pas la peine…

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

Le puits que nous avions atteint ne ressemblait pas aux puits sahariens. Les puits sahariens sont de simples trous creusés dans le sable. Celui-là ressemblait à un puits de village. Mais il n’y avait là aucun village, et je croyais rêver.

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

— C’est étrange, dis-je au petit prince, tout est prêt: la poulie, le seau et la corde…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

Il rit, toucha la corde, fit jouer la poulie. Et la poulie gémit comme gémit une vieille girouette quand le vent a longtemps dormi.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

— Tu entends, dit le petit prince, nous réveillons ce puits et il chante…

Я боявся, що він утомиться.

Je ne voulais pas qu’il fît un effort:

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

— Laisse-moi faire, lui dis-je, c’est trop lourd pour toi.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

Lentement je hissai le seau jusqu’à la margelle. Je l’y installai bien d’aplomb. Dans mes oreilles durait le chant de la poulie et, dans l’eau qui tremblait encore, je voyais trembler le soleil.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

— J’ai soif de cette eau-là, dit le petit prince, donne-moi à boire…

I я зрозумів, чого він шукав.

Et je compris ce qu’il avait cherché!

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

Je soulevai le seau jusqu’à ses lèvres. Il but, les yeux fermés. C’était doux comme une fête. Cette eau était bien autre chose qu’un aliment. Elle était née de la marche sous les étoiles, du chant de la poulie, de l’effort de mes bras. Elle était bonne pour le cœur, comme un cadeau.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

Lorsque j’étais petit garçon, la lumière de l’arbre de Noël, la musique de la messe de minuit, la douceur des sourires faisaient ainsi tout le rayonnement du cadeau de Noël que je recevais.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— Les hommes de chez toi, dit le petit prince, cultivent cinq mille roses dans un même jardin… et ils n’y trouvent pas ce qu’ils cherchent.

— Не знаходять, — погодився я.

— Ils ne le trouvent pas, répondis-je…

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— Et cependant ce qu’ils cherchent pourrait être trouvé dans une seule rose ou un peu d’eau…

— Авжеж, — погодився я.

— Bien sûr, répondis-je.

I маленький принц додав:

Et le petit prince ajouta:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

— Mais les yeux sont aveugles. Il faut chercher avec le cœur.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

J’avais bu. Je respirais bien. Le sable, au lever du jour, est couleur de miel. J’étais heureux aussi de cette couleur de miel. Pourquoi fallait-il que j’eusse de la peine…

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— Il faut que tu tiennes ta promesse, me dit doucement le petit prince, qui, de nouveau, s’était assis auprès de moi.

— Яку обіцянку?

— Quelle promesse?

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

— Tu sais… une muselière pour mon mouton… je suis responsable de cette fleur!

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

Je sortis de ma poche mes ébauches de dessin. Le petit prince les aperçut et dit en riant:

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

— Tes baobabs, ils ressemblent un peu à des choux…

— О! А я так пишався своїми баобабами!

— Oh! Moi qui était si fier des baobabs!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

— Ton renard… ses oreilles… elles ressemblent un peu à des cornes… et elles sont trop longues!

I він знову засміявся.

Et il rit encore.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Tu es injuste, petit bonhomme, je ne savais rien dessiner que les boas fermés et les boas ouverts.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

— Oh! ça ira, dit-il, les enfants savent.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

Je crayonnai donc une muselière. Et j’eus le cœur serré en la lui donnant:

— Ти щось надумав, а я не знаю…

— Tu as des projets que j’ignore…

Але він не відповів.

Mais il ne me répondit pas. Il me dit:

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

— Tu sais, ma chute sur la Terre… c’en sera demain l’anniversaire…

I замовк. Потім додав:

Puis, après un silence il dit encore:

— Я упав зовсім близько звідси…

— J’étais tombé tout près d’ici…

I зашарівся.

Et il rougit.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

Et de nouveau, sans comprendre pourquoi, j’éprouvai un chagrin bizarre. Cependant une question me vint:

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

— Alors ce n’est pas par hasard que, le matin où je t’ai connu, il y a huit jours, tu te promenais comme ça, tout seul, à mille milles de toutes les régions habitées! Tu retournais vers le point de ta chute?

Маленький принц зашарівся ще дужче.

Le petit prince rougit encore.

А я додав нерішуче:

Et j’ajoutai, en hésitant:

— Може, тому, що минає рік?..

— À cause, peut-être, de l’anniversaire?…

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

Le petit prince rougit de nouveau. Il ne répondait jamais aux questions, mais, quand on rougit, ça signifie «oui», n’est-ce pas?

— О! — мовив я.— Я боюсь…

— Ah! lui dis-je, j’ai peur…

Але він перейняв мене:

Mais il me répondit:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

— Tu dois maintenant travailler. Tu dois repartir vers ta machine. Je t’attends ici. Reviens demain soir…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

Mais je n’étais pas rassuré. Je me souvenais du renard. On risque de pleurer un peu si l’on s’est laissé apprivoiser…

РОЗДІЛ XXVI

CHAPITRE XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

Il y avait, à côté du puits, une ruine de vieux mur de pierre. Lorsque je revins de mon travail, le lendemain soir, j’aperçus de loin mon petit prince assis là-haut, les jambes pendantes. Et je l’entendis qui parlait:

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

— Tu ne t’en souviens donc pas? disait-il. Ce n’est pas tout à fait ici!

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

Une autre voix lui répondit sans doute, puisqu’il répliqua:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

— Si! Si! c’est bien le jour, mais ce n’est pas ici l’endroit…

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

Je poursuivis ma marche vers le mur. Je ne voyais ni n’entendais toujours personne. Pourtant le petit prince répliqua de nouveau:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

— … Bien sûr. Tu verras où commence ma trace dans le sable. Tu n’as qu’à m’y attendre. J’y serai cette nuit.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

J’étais à vingt mètres du mur et je ne voyais toujours rien.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

Le petit prince dit encore, après un silence:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

— Tu as du bon venin? Tu es sûr de ne pas me faire souffrir longtemps?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

Je fis halte, le cœur serré, mais je ne comprenais toujours pas.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

— Maintenant va-t’en, dit-il… je veux redescendre!

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Alors j’abaissai moi-même les yeux vers le pied du mur, et je fis un bond! Il était là, dressé vers le petit prince, un de ces serpents jaunes qui vous exécutent en trente secondes.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Tout en fouillant ma poche pour en tirer mon revolver, je pris le pas de course, mais, au bruit que je fis, le serpent se laissa doucement couler dans le sable, comme un jet d’eau qui meurt, et, sans trop se presser, se faufila entre les pierres avec un léger bruit de métal.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

Je parvins au mur juste à temps pour y recevoir dans les bras mon petit bonhomme de prince, pâle comme la neige.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

— Quelle est cette histoire-là! Tu parles maintenant avec les serpents!

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

J’avais défait son éternel cache-nez d’or. Je lui avais mouillé les tempes et l’avais fait boire. Et maintenant je n’osais plus rien lui demander. Il me regarda gravement et m’entoura le cou de ses bras. Je sentais battre son cœur comme celui d’un oiseau qui meurt, quand on l’a tiré à la carabine. Il me dit:

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Je suis content que tu aies trouvé ce qui manquait à ta machine. Tu vas pouvoir rentrer chez toi…

— Звідки ти знаєш?

— Comment sais-tu!

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Je venais justement lui annoncer que, contre toute espérance, j’avais réussi mon travail!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

Il ne répondit rien à ma question, mais il ajouta:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

— Moi aussi, aujourd’hui, je rentre chez moi…

Потім додав журно:

Puis, mélancolique:

— Це куди далі… це багато важче…

— C’est bien plus loin… c’est bien plus difficile…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

Je sentais bien qu’il se passait quelque chose d’extraordinaire. Je le serrais dans les bras comme un petit enfant, et cependant il me semblait qu’il coulait verticalement dans un abîme sans que je pusse rien pour le retenir…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

Il avait le regard sérieux, perdu très loin:

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

— J’ai ton mouton. Et j’ai la caisse pour le mouton. Et j’ai la muselière…

I він сумно всміхнувся.

Et il sourit avec mélancolie.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

J’attendis longtemps. Je sentais qu’il se réchauffait peu à peu:

— Ти трохи злякався, хлопче…

— Petit bonhomme, tu as eu peur…

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

Il avait eu peur, bien sûr! Mais il rit doucement:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

— J’aurai bien plus peur ce soir…

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

De nouveau je me sentis glacé par le sentiment de l’irréparable. Et je compris que je ne supportais pas l’idée de ne plus jamais entendre ce rire. C’était pour moi comme une fontaine dans le désert.