Маленький принц / The Little Prince — czytaj online. Strona 8

Ukraińsko-angielska dwujęzyczna książka

Антуан де Сент-Екзюпері

Маленький принц

Antoine de Saint-Exupery

The Little Prince

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

But he did not reply to my question. He merely said to me:

— Вода буває потрібна й серцю…

“Water may also be good for the heart…”

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

I did not understand this answer, but I said nothing. I knew very well that it was impossible to cross-examine him.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

He was tired. He sat down. I sat down beside him. And, after a little silence, he spoke again:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

“The stars are beautiful, because of a flower that cannot be seen.”

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

I replied, “Yes, that is so.” And, without saying anything more, I looked across the ridges of sand that were stretched out before us in the moonlight.

— Пустеля гарна…— додав він.

“The desert is beautiful,” the little prince added.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

And that was true. I have always loved the desert. One sits down on a desert sand dune, sees nothing, hears nothing. Yet through the silence something throbs, and gleams…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

“What makes the desert beautiful,” said the little prince, “is that somewhere it hides a well…”

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

I was astonished by a sudden understanding of that mysterious radiation of the sands. When I was a little boy I lived in an old house, and legend told us that a treasure was buried there. To be sure, no one had ever known how to find it; perhaps no one had ever even looked for it. But it cast an enchantment over that house. My home was hiding a secret in the depths of its heart…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

“Yes,” I said to the little prince. “The house, the stars, the desert — what gives them their beauty is something that is invisible!”

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

“I am glad,” he said, “that you agree with my fox.”

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

As the little prince dropped off to sleep, I took him in my arms and set out walking once more. I felt deeply moved, and stirred. It seemed to me that I was carrying a very fragile treasure. It seemed to me, even, that there was nothing more fragile on all Earth.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

In the moonlight I looked at his pale forehead, his closed eyes, his locks of hair that trembled in the wind, and I said to myself:

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

“What I see here is nothing but a shell. What is most important is invisible…” As his lips opened slightly with the suspicion of a half-smile, I said to myself, again: “What moves me so deeply, about this little prince who is sleeping here, is his loyalty to a flower — the image of a rose that shines through his whole being like the flame of a lamp, even when he is asleep…” And I felt him to be more fragile still. I felt the need of protecting him, as if he himself were a flame that might be extinguished by a little puff of wind…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

And, as I walked on so, I found the well, at daybreak.

РОЗДІЛ XXV

XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

“Men,” said the little prince, “set out on their way in express trains, but they do not know what they are looking for. Then they rush about, and get excited, and turn round and round…”

I додав:

And he added:

— I це все даремно…

“It is not worth the trouble…”

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

The well that we had come to was not like the wells of the Sahara. The wells of the Sahara are mere holes dug in the sand. This one was like a well in a village. But there was no village here, and I thought I must be dreaming…

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

“It is strange,” I said to the little prince. “Everything is ready for use: the pulley, the bucket, the rope…”

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

He laughed, touched the rope, and set the pulley to working. And the pulley moaned, like an old weathervane which the wind has long since forgotten.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

“Do you hear?” said the little prince. “We have wakened the well, and it is singing…”

Я боявся, що він утомиться.

I did not want him to tire himself with the rope.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

“Leave it to me,” I said. “It is too heavy for you.”

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

I hoisted the bucket slowly to the edge of the well and set it there — happy, tired as I was, over my achievement. The song of the pulley was still in my ears, and I could see the sunlight shimmer in the still trembling water.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

“I am thirsty for this water,” said the little prince. “Give me some of it to drink…”

I я зрозумів, чого він шукав.

And I understood what he had been looking for.

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

I raised the bucket to his lips. He drank, his eyes closed. It was as sweet as some special festival treat. This water was indeed a different thing from ordinary nourishment. Its sweetness was born of the walk under the stars, the song of the pulley, the effort of my arms. It was good for the heart, like a present.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

When I was a little boy, the lights of the Christmas tree, the music of the Midnight Mass, the tenderness of smiling faces, used to make up, so, the radiance of the gifts I received.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

“The men where you live,” said the little prince, “raise five thousand roses in the same garden — and they do not find in it what they are looking for.”

— Не знаходять, — погодився я.

“They do not find it,” I replied.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

“And yet what they are looking for could be found in one single rose, or in a little water.”

— Авжеж, — погодився я.

“Yes, that is true,” I said.

I маленький принц додав:

And the little prince added:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

“But the eyes are blind. One must look with the heart…”

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

I had drunk the water. I breathed easily. At sunrise the sand is the color of honey. And that honey color was making me happy, too. What brought me, then, this sense of grief?

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

“You must keep your promise,” said the little prince, softly, as he sat down beside me once more.

— Яку обіцянку?

“What promise?”

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

“You know — a muzzle for my sheep… I am responsible for this flower…”

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

I took my rough drafts of drawings out of my pocket. The little prince looked them over, and laughed as he said:

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

“Your baobabs — they look a little like cabbages.”

— О! А я так пишався своїми баобабами!

“Oh!”
I had been so proud of my baobabs!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

“Your fox — his ears look a little like horns; and they are too long.”

I він знову засміявся.

And he laughed again.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

“You are not fair, little prince,” I said. “I don’t know how to draw anything except boa constrictors from the outside and boa constrictors from the inside.”

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

“Oh, that will be all right,” he said, “children understand.”

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

So then I made a pencil sketch of a muzzle. And as I gave it to him my heart was torn.

— Ти щось надумав, а я не знаю…

“You have plans that I do not know about,” I said.

Але він не відповів.

But he did not answer me.

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

He said to me, instead:
“You know — my descent to the earth… Tomorrow will be its anniversary.”

I замовк. Потім додав:

Then, after a silence, he went on:

— Я упав зовсім близько звідси…

“I came down very near here.”

I зашарівся.

And he flushed.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

And once again, without understanding why, I had a queer sense of sorrow.

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

One question, however, occurred to me:
“Then it was not by chance that on the morning when I first met you — a week ago — you were strolling along like that, all alone, a thousand miles from any inhabited region? You were on the your back to the place where you landed?”

Маленький принц зашарівся ще дужче.

The little prince flushed again.

А я додав нерішуче:

And I added, with some hesitancy:

— Може, тому, що минає рік?..

“Perhaps it was because of the anniversary?”

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

The little prince flushed once more. He never answered questions — but when one flushes does that not mean “Yes”?

— О! — мовив я.— Я боюсь…

“Ah,” I said to him, “I am a little frightened — ”

Але він перейняв мене:

But he interrupted me.

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

“Now you must work. You must return to your engine. I will be waiting for you here. Come back tomorrow evening…”

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

But I was not reassured. I remembered the fox. One runs the risk of weeping a little, if one lets himself be tamed…

РОЗДІЛ XXVI

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

Beside the well there was the ruin of an old stone wall. When I came back from my work, the next evening, I saw from some distance away my little price sitting on top of a wall, with his feet dangling. And I heard him say:

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

“Then you don’t remember. This is not the exact spot.”

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

Another voice must have answered him, for he replied to it:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

“Yes, yes! It is the right day, but this is not the place.”

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

I continued my walk toward the wall. At no time did I see or hear anyone. The little prince, however, replied once again:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

“ — Exactly. You will see where my track begins, in the sand. You have nothing to do but wait for me there. I shall be there tonight.”

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

I was only twenty meters from the wall, and I still saw nothing.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

After a silence the little prince spoke again:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

“You have good poison? You are sure that it will not make me suffer too long?”

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

I stopped in my tracks, my heart torn asunder; but still I did not understand.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

“Now go away,” said the little prince. “I want to get down from the wall.”

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

I dropped my eyes, then, to the foot of the wall — and I leaped into the air. There before me, facing the little prince, was one of those yellow snakes that take just thirty seconds to bring your life to an end.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Even as I was digging into my pocked to get out my revolver I made a running step back. But, at the noise I made, the snake let himself flow easily across the sand like the dying spray of a fountain, and, in no apparent hurry, disappeared, with a light metallic sound, among the stones.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

I reached the wall just in time to catch my little man in my arms; his face was white as snow.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

“What does this mean?” I demanded. “Why are you talking with snakes?”

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

I had loosened the golden muffler that he always wore. I had moistened his temples, and had given him some water to drink. And now I did not dare ask him any more questions. He looked at me very gravely, and put his arms around my neck. I felt his heart beating like the heart of a dying bird, shot with someone’s rifle…

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

“I am glad that you have found what was the matter with your engine,” he said. “Now you can go back home — ”

— Звідки ти знаєш?

“How do you know about that?”

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

I was just coming to tell him that my work had been successful, beyond anything that I had dared to hope.

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

He made no answer to my question, but he added:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

“I, too, am going back home today…”

Потім додав журно:

Then, sadly —

— Це куди далі… це багато важче…

“It is much farther… It is much more difficult…”

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

I realized clearly that something extraordinary was happening. I was holding him close in my arms as if he were a little child; and yet it seemed to me that he was rushing headlong toward an abyss from which I could do nothing to restrain him…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

His look was very serious, like some one lost far away.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

“I have your sheep. And I have the sheep’s box. And I have the muzzle…”

I він сумно всміхнувся.

And he gave me a sad smile.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

I waited a long time. I could see that he was reviving little by little.

— Ти трохи злякався, хлопче…

“Dear little man,” I said to him, “you are afraid…”

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

He was afraid, there was no doubt about that. But he laughed lightly.

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

“I shall be much more afraid this evening…”

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

Once again I felt myself frozen by the sense of something irreparable. And I knew that I could not bear the thought of never hearing that laughter any more. For me, it was like a spring of fresh water in the desert.