— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу, — хто буде винен: він чи я?

“If I ordered a general to fly from one flower to another like a butterfly, or to write a tragic drama, or to change himself into a sea bird, and if the general did not carry out the order that he had received, which one of us would be in the wrong?” the king demanded. “The general, or myself?”

— Ви, ваша величносте, — не вагаючись, відповів маленький принц.

“You,” said the little prince firmly.

— Цілком слушно, — відповів король.— Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

“Exactly. One must require from each one the duty which each one can perform,” the king went on. “Accepted authority rests first of all on reason. If you ordered your people to go and throw themselves into the sea, they would rise up in revolution. I have the right to require obedience because my orders are reasonable.”

— А як же мій захід соня? — нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

“Then my sunset?” the little prince reminded him: for he never forgot a question once he had asked it.

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

“You shall have your sunset. I shall command it. But, according to my science of government, I shall wait until conditions are favorable.”

— А коли це буде? — спитав маленький принц.

“When will that be?” inquired the little prince.

— Гм… Гм…— відповів король, гортаючи грубого календаря.— Це буде… гм, гм…— сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

“Hum! Hum!” replied the king; and before saying anything else he consulted a bulky almanac. “Hum! Hum! That will be about — about — that will be this evening about twenty minutes to eight. And you will see how well I am obeyed!”

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

The little prince yawned. He was regretting his lost sunset. And then, too, he was already beginning to be a little bored.

— Мені пора, — сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

“I have nothing more to do here,” he said to the king. “So I shall set out on my way again.”

— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.—Зостанься, я призначу тебе міністром.

“Do not go,” said the king, who was very proud of having a subject. “Do not go. I will make you a Minister!”

— Міністром чого?

“Minister of what?”

— Ну, міністром… міністром юстиції.

“Minster of — of Justice!”

— Але ж тут нема кого судити.

“But there is nobody here to judge!”

— Хтозна, — мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

“We do not know that,” the king said to him. “I have not yet made a complete tour of my kingdom. I am very old. There is no room here for a carriage. And it tires me to walk.”

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

“Oh, but I have looked already!” said the little prince, turning around to give one more glance to the other side of the planet. On that side, as on this, there was nobody at all…

— То суди сам себе, — відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

“Then you shall judge yourself,” the king answered. “that is the most difficult thing of all. It is much more difficult to judge oneself than to judge others. If you succeed in judging yourself rightly, then you are indeed a man of true wisdom.”

— Сам себе я можу судити де завгодно, — сказав маленький принц.— Для цього мені нема чого тут жити.

“Yes,” said the little prince, “but I can judge myself anywhere. I do not need to live on this planet.”

— Гм… Гм…— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

“Hum! Hum!” said the king. “I have good reason to believe that somewhere on my planet there is an old rat. I hear him at night. You can judge this old rat. From time to time you will condemn him to death. Thus his life will depend on your justice. But you will pardon him on each occasion; for he must be treated thriftily. He is the only one we have.”

— Не люблю смертних вироків, — мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

“I,” replied the little prince, “do not like to condemn anyone to death. And now I think I will go on my way.”

— Ні, не пора, — заперечив король.

“No,” said the king.

Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

But the little prince, having now completed his preparations for departure, had no wish to grieve the old monarch.

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…

“If Your Majesty wishes to be promptly obeyed,” he said, “he should be able to give me a reasonable order. He should be able, for example, to order me to be gone by the end of one minute. It seems to me that conditions are favorable…”

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

As the king made no answer, the little prince hesitated a moment. Then, with a sigh, he took his leave.

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

“I make you my Ambassador,” the king called out, hastily.

I виглядав він дуже владно.

He had a magnificent air of authority.

«Та й диваки оці дорослі», — помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

“The grown-ups are very strange,” the little prince said to himself, as he continued on his journey.

РОЗДІЛ XI

XI

На другій планеті жив шанолюб.

The second planet was inhabited by a conceited man.

— Ага, ось і шанувальник з’явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

“Ah! Ah! I am about to receive a visit from an admirer!” he exclaimed from afar, when he first saw the little prince coming.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

For, to conceited men, all other men are admirers.

— Добридень, — мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

“Good morning,” said the little prince. “That is a queer hat you are wearing.”

— Це для вітання, — відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

“It is a hat for salutes,” the conceited man replied. “It is to raise in salute when people acclaim me. Unfortunately, nobody at all ever passes this way.”

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

“Yes?” said the little prince, who did not understand what the conceited man was talking about.

— Поплещи у долоні, — порадив йому шанолюб.

“Clap your hands, one against the other,” the conceited man now directed him.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

The little prince clapped his hands. The conceited man raised his hat in a modest salute.

«Тут веселіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

“This is more entertaining than the visit to the king,” the little prince said to himself. And he began again to clap his hands, one against the other. The conceited man again raised his hat in salute.

За п’ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

After five minutes of this exercise the little prince grew tired of the game’s monotony.

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

“And what should one do to make the hat come down?” he asked.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

But the conceited man did not hear him. Conceited people never hear anything but praise.

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

“Do you really admire me very much?” he demanded of the little prince.

— А що то — шанувати?

“What does that mean — ‘admire’?”

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

“To admire means that you regard me as the handsomest, the best-dressed, the richest, and the most intelligent man on this planet.”

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

“But you are the only man on your planet!”

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

“Do me this kindness. Admire me just the same.”

— Я шаную, — мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з цього радість?

“I admire you,” said the little prince, shrugging his shoulders slightly, “but what is there in that to interest you so much?”

I він утік від шанолюба.

And the little prince went away.

«Ці дорослі — дивакуваті люди», — простодушно думав він дорогою.

“The grown-ups are certainly very odd,” he said to himself, as he continued on his journey.

РОЗДІЛ XII

ХII

На дальшій планеті жив п’яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба.

The next planet was inhabited by a tippler. This was a very short visit, but it plunged the little prince into deep dejection.

П’яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.
— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц.

“What are you doing there?” he said to the tippler, whom he found settled down in silence before a collection of empty bottles and also a collection of full bottles.

— П’ю, — похмуро буркнув п’яничка.

“I am drinking,” replied the tippler, with a lugubrious air.

— Навіщо ти п’єш? — спитав маленький принц.

“Why are you drinking?” demanded the little prince.

— Щоб забути, — відповів п’яничка.

“So that I may forget,” replied the tippler.

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п’янички.

“Forget what?” inquired the little prince, who already was sorry for him.

— Забути, що мені соромно, — признався п’яничка і похнюпив голову.

“Forget that I am ashamed,” the tippler confessed, hanging his head.

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

“Ashamed of what?” insisted the little prince, who wanted to help him.

— Соромно, що п’ю! — додав п’яничка й замовк остаточно.

“Ashamed of drinking!” The tippler brought his speech to an end, and shut himself up in an impregnable silence.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

And the little prince went away, puzzled.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні», — думав він дорогою.

“The grown-ups are certainly very, very odd,” he said to himself, as he continued on his journey.

РОЗДІЛ XIII

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

The fourth planet belonged to a businessman. This man was so much occupied that he did not even raise his head at the little prince’s arrival.

— Добридень, — сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

“Good morning,” the little prince said to him. “Your cigarette has gone out.”

— Три та два — п’ять. П’ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п’ятнадцять. Добридень. П’ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’ять — тридцять один. Ху! А всього виходить п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

“Three and two make five. Five and seven make twelve. Twelve and three make fifteen. Good morning. Fifteen and seven make twenty-two. Twenty-two and six make twenty-eight. I haven’t time to light it again. Twenty-six and five make thirty-one. Phew! Then that makes five-hundred-and-one million, six-hundred-twenty-two-thousand, seven-hundred-thirty-one.”

— П’ятсот мільйонів чого?

“Five hundred million what?” asked the little prince.

— Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… уже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п’ять — сім…

“Eh? Are you still there? Five-hundred-and-one million — I can’t stop… I have so much to do! I am concerned with matters of consequence. I don’t amuse myself with balderdash. Two and five make seven…”

— П’ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

“Five-hundred-and-one million what?” repeated the little prince, who never in his life had let go of a question once he had asked it.

Ділок звів голову:

The businessman raised his head.

— За п’ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках.

“During the fifty-four years that I have inhabited this planet, I have been disturbed only three times. The first time was twenty-two years ago, when some giddy goose fell from goodness knows where. He made the most frightful noise that resounded all over the place, and I made four mistakes in my addition.

Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна. Утретє… оце тепер. Отож, виходить, п’ятсот мільйонів…

The second time, eleven years ago, I was disturbed by an attack of rheumatism. I don’t get enough exercise. I have no time for loafing. The third time — well, this is it! I was saying, then, five-hundred-and-one millions — ”

— Чого?

“Millions of what?”

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

The businessman suddenly realized that there was no hope of being left in peace until he answered this question.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

“Millions of those little objects,” he said, “which one sometimes sees in the sky.”

— Це що ж, мухи?

“Flies?”

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

“Oh, no. Little glittering objects.”

— Бджоли?

“Bees?”

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

“Oh, no. Little golden objects that set lazy men to idle dreaming. As for me, I am concerned with matters of consequence. There is no time for idle dreaming in my life.”

— А-а! Це зорі!

“Ah! You mean the stars?”

— От-от, зорі.

“Yes, that’s it. The stars.”

— П’ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?

“And what do you do with five-hundred millions of stars?”

— П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

“Five-hundred-and-one million, six-hundred-twenty-two thousand, seven-hundred-thirty-one. I am concerned with matters of consequence: I am accurate.”

— То що ж ти робиш із тими зірками?

“And what do you do with these stars?”

— Що роблю?

“What do I do with them?”

— Так.

“Yes.”

— Нічого. Я ними володію.

“Nothing. I own them.”

— Володієш зірками?

“You own the stars?”

— Так.

“Yes.”

— Але я вже бачив короля, який…

“But I have already seen a king who — ”

— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

“Kings do not own, they reign over. It is a very different matter.”

— А нащо тобі володіти зірками?

“And what good does it do you to own the stars?”

— Щоб багатим бути.

“It does me the good of making me rich.”

— А нащо бути багатим?

“And what good does it do you to be rich?”

— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

“It makes it possible for me to buy more stars, if any are discovered.”

«Цей, — сказав собі маленький принц, — міркує майже так, як той п’яничка».

“This man,” the little prince said to himself, “reasons a little like my poor tippler…”

Однак розпитував далі:

Nevertheless, he still had some more questions.

— А як можна володіти зірками?

“How is it possible for one to own the stars?”

— Зірки, вони чиї? — буркотливо спитав ділок.

“To whom do they belong?” the businessman retorted, peevishly.

— Не знаю. Нічиї.

“I don’t know. To nobody.”