bet brīdi padomājis, piebilda:

Але подумав і додав:

— Ko nozīmē “pieradināt”?

— А що означає — приручити?

— Tu neesi šejienietis, — teica lapsa, — ko tu meklē?

— Ти нетутешній, — сказав лис.— Що ти тут шукаєш?

— Es meklēju cilvēkus, — atteica mazais princis. — Ko nozīmē “pieradināt”?

— Шукаю людей, — відповів маленький принц.— А що означає — приручати?

— Cilvēkus, — lapsa brīnījās, — viņiem taču ir šautenes, un viņi medī. Tas ir ļoti nepatīkami! Un vēl viņi audzē vistas. Tas ir vienīgais labums. Vai tu meklē vistas?

— Люди, — мовив лис, — мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

— Nē, — atteica mazais princis. — Es meklēju draugus. Ko nozīmē “pieradināt”?

— Ні, — сказав маленький принц.— Я шукаю приятелів. А що означає — приручати?

— Tas ir pārāk aizmirsts jēdziens, — atbildēja lapsa. — Tas nozīmē “nodibināt ciešas saites”…

— Це поняття давно забуте, — мовив лис, — Воно означає: прихилити до себе…

— Nodibināt ciešas saites?

— Прихилити до себе?

— Protams, — sacīja lapsa. — Pagaidām tu manās acīs esi tikai mazs zēns, kas līdzīgs simt tūkstošiem citu. Un tu man neesi vajadzīgs. Bet arī es tev neesmu vajadzīga. Tev es esmu tikai lapsa, kas līdzinās simt tūkstošiem citu lapsu. Bet, ja tu mani pieradināsi, mēs būsim vieni otram vajadzīgi. Tu būsi man vienīgais visā pasaule. Es būšu tev vienīgā visā pasaulē.

— Авжеж, — мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі…

— Es sāku saprast, — teica mazais princis. — Ir kāda puķe… man šķiet, ka viņa mani pieradinājusi…

— Я вже трошки розумію, — проказав маленький принц.— Є одна рожа… мабуть, вона мене приручила…

— Tas ir iespējams, — atbildēja lapsa. — Uz Zemes viss iespējams…

— Цілком можливо, — відповів лис.— На Землі чого тільки не побачиш…

— Nē, tas nebija uz Zemes, — iebilda mazais princis.

— О, це не на Землі, — заперечив маленький принц.

Lapsa likās ļoti ieinteresēta:

Лис нібито дуже здивувався.

— Uz kādas citas planētas?

— На іншій планеті?

— Jā.

— Так.

— Vai uz tās planētas ir arī mednieki?

— А мисливці є на тій планеті?

— Nē.

— Нема.

— Tas ir interesanti. Un vistas?

— Як цікаво! А кури є?

— Nē.

— Нема.

— Nekas pasaulē nav pilnīgs, — nopūtās lapsa.

— Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис.

Bet tad viņa atgriezās pie aizsāktās domas:

А потім знову повернувся до того самого:

— Mana dzīve ir ļoti vienmuļa. Es medīju vistas, cilvēki medī mani. Visas vistas līdzinās cita citai, un visi cilvēki līdzinās cits citam. Tad nu es mazliet garlaikojos. Bet, ja tu mani pieradināsi, mana dzīve kļūs saules pilna. Es pazīšu soļu troksni, kas atšķirsies no visiem citiem. Pārējie soļi liks man noslēpties zemē, tavējie — kā mūzika aicinās mani ārā no alas.

— Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори.

Un tad vēl — skaties! Vai tu redzi tur to kviešu lauku? Es neēdu maizi. Labība man nav vajadzīga. Labības lauks man neko neatgādina. Un tas ir ļoti skumji! Bet tev ir mati zelta krāsā. Tas būs brīnišķīgi, kad tu būsi mani pieradinājis! Kvieši, kas arī ir zeltaini, man atgādinās tevi, un es iemīlēšu vējā šalcošo druvu…

А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі…

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

— Будь ласка… приручи мене!

— Я б радо, — відмовив маленький принц, — але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

— Узнати можна лише те, що приручиш, — мовив лис.— Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене!

— А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.

— Треба бути дуже терплячим, — відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче…

Назавтра маленький принц прийшов знову.

— Краще, якби ти приходив о тій самій порі, — попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Повинні бути обряди.

— А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.

— Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.

Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:

— Es raudāšu.

— О, я плакатиму по тобі.

— Tā ir tava vaina, — iebilda mazais princis, — es tev nebūt nevēlēju ļaunu, bet tu pati gribēji, lai es tevi pieradinu…

— Сам винний, — мовив маленький принц.— Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…

— Protams, — sacīja lapsa.

— Авжеж, — згодився лис.

— Bet tu taču raudāsi! — teica mazais princis.

— Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц.

— Bez šaubām, — atteica lapsa.

[Bilinguator: — Так, звичайно]

— Tad jau tu neko neiegūsti!

— Виходить, ти нічого не вигадав.

— Es iegūstu gan, — sacīja lapsa, — atceries zeltainos kviešus.

— Вигадав, — заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Pēc tam viņa piebilda:

Він замовк. Потім додав:

— Ej apraudzīt rozes! Tu sapratīsi, ka tavējā ir vienīgā visā pasaulē. Tu atnāksi no manis ardievoties, un es tev atklāšu kādu noslēpumu.

— Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа — єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Mazais princis devās apskatīt rozes.

Маленький принц пішов глянути на рожі.

— Jūs nemaz nelīdzināties manai rozei, jūs vēl neesat nekas, — viņš tām teica. — Neviens jūs nav pieradinājis, un arī jūs neesat nevienu pieradinājušas. Jūs esat tādas pašas, kāda bija mana lapsa. Tā bija līdzīga simtiem tūkstošiem citu. Bet es padarīju viņu par savu draugu, un tagad viņa man ir vienīgā visā pasaulē.

— Ви нітрохи не схожі на мою рожу, — мовив він їм.— Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний в усьому світі.

Un rozes jutās ļoti neērti.

Рожі дуже зніяковіли.

— Jūs esat skaistas, bet tukšas, — vēl viņš tām sacīja. — Jūsu dēļ nevar mirt. Protams, arī mana roze vienkāršam garāmgājējam var likties līdzīga jums. Bet viņa viena pati ir nozīmīgāka par jums visām, jo tieši viņu es laistīju. Tieši viņu es apsedzu ar stikla kupolu. Tieši viņu es aizsargāju no vēja. Tieši viņas dēļ es nogalināju kāpurus (izņemot divus trīs, lai būtu tauriņi). Es klausījos, kā viņa gaudās vai lielījās, es dzirdēju pat to, kā viņa klusēja. Jo viņa ir mana roze.

— Ви дуже гарні, але порожні, — сказав іще маленький принц.— Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця — моя.

Tad mazais princis atgriezās pie lapsas.

I маленький принц вернувся до лиса.

—Ardievu, — viņš teica.

— Прощавай…— мовив він.

— Ardievu, — sacīja lapsa. — Lūk, mans noslēpums, tas ir ļoti vienkāršs: īsti mēsredzam tikai ar sirdi. Būtiskais nav acīm saredzams.

— Прощавай, — відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

— Būtiskais nav acīm saredzams, — atkārtoja mazais princis, lai neaizmirstu.

— Найголовнішого не побачиш очима, — повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

— Tieši tas laiks, ko tu veltīji savai rozei, padara šo rozi tik nozīmīgu.

— Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

— Tieši tas laiks, ko es veltīju savai rozei… — atkārtoja mazais princis, lai neaizmirstu.

— Моя рожа дорога мені…— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

— Cilvēki ir aizmirsuši šo patiesību, — sacīja lapsa, — bet tev nevajag to aizmirst. Tev vienmēr jābūt atbildīgam par tiem, ko esi pieradinājis. Tev jāatbild par savu rozi…

— Люди забули цю істину, — мовив лис, — але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

— Man jāatbild par savu rozi… — atkārtoja mazais princis, lai paturētu atmiņā.

— Я відповідаю за свою рожу, — повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

XXII

РОЗДІЛ XXII

— Labdien, — sacīja mazais princis.

— Добридень, — мовив маленький принц.

— Labdien, — atņēma pārmijnieks.

— Добридень, — озвався стрілочник.

— Ko tu še dari? — vaicāja mazais princis.

— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.

— Es šķiroju ceļotājus pa tūkstotim, — sacīja pārmijnieks. — Es nosūtu vilcienus, kas tos aizved gan pa labi, gan pa kreisi.

— Сортую пасажирів, — відповів стрілочник, — відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч.

Un dārdēdams garām aizjoņoja kāds apgaismots ātrvilciens, ka pārmijnieka būdiņa nodrebēja vien.

I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.

— Cik ļoti viņi steidzas, — mazais princis brīnījās. — Ko viņi meklē?

— Як поспішають, — здивувався маленький принц.— Чого вони шукають?

— Pat lokomotīves vadītājs to nezina, — atteica pārmijnieks.

— Навіть сам машиніст цього не знає, — мовив стрілочник.

Un pretējā virzienā aizbrāza otrs apgaismots ātrvilciens.

Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.

— Vai viņi jau atgriežas? —jautāja mazais princis.

— Вони вже вертаються? — спитав маленький принц.

— Tie nav tie paši, — sacīja pārmijnieks. — Tā ir maiņa no citurienes.

— Це не ті, — відповів стрілочник.— Це зустрічний поїзд.

— Vai tad tur, kur viņi bija, viņiem klājās slikti?

— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

— Labi ir tur, kur mēs neesam, — atteica pārmijnieks.

— Люди вічно невдоволені там, де живуть, — відповів стрілочник.

Un aizdārdēja trešais apgaismotais ātrvilciens.

Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.

— Vai viņi dzenas pakaļ pirmajiem ceļotajiem? — vaicāja mazais princis.

— Вони женуться за тими першими? — поцікавився маленький принц.

— Viņi nedzenas pakaļ nekam, — atteica pārmijnieks. — Viņi vagonos vai nu guļ vai žāvājas. Vienīgi bērni piespieduši deguntiņus pie logu rūtīm.

— Ні за ким вони не женуться, — мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.

— Vienīgi bērni zina, ko viņi meklē, — ieteicās mazais princis. — Viņi ziedo savu laiku lupatu lellei, un tā viņiem kļūst ļoti tuva, bet, ja viņiem to atņem, viņi raud…

— Лише діти знають, чого шукають, — сказав маленький принц.— Вони витрачають стільки часу на ганчір’яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть…

— Viņi ir laimīgi, — noteica pārmijnieks.

— Їхнє щастя, — мовив стрілочник.

XXIII

РОЗДІЛ XXIII

— Labdien, — sacīja mazais princis.

— Добридень, — мовив маленький принц.

— Labdien, — atbildēja tirgotājs.

— Добридень, — озвався крамар.

Viņš tirgojās ar uzlabotām tabletēm, kas remdē slāpes. Ja norij vienu šādu tableti, tad veselu nedēļu nav jādzer.

Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.

— Kādēļ tu tās pārdod? —jautāja mazais princis.

— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.

— Tas ir ārkārtīgs laika ietaupījums, — teica tirgotājs. — Eksperti to aprēķinājuši. Mēs ietaupām piecdesmit trīs minūtes nedēļā.

— Від них велике заощадження часу, — відказав крамар.— За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п’ятдесят три хвилини.

— Un ko lai dara šais piecdesmit trīs minūtēs?

— А що роблять у ті п’ятдесят три хвилини?

— Ko katrs vēlas…

— Та що хочеш.

“Ja manā rīcībā būtu piecdesmit trīs minūtes,” mazais princis nodomāja, “es it mierīgi aizstaigātu līdz kādai akai…”

«От аби я мав витратити п’ятдесят три хвилини, — помислив маленький принц, — я просто пішов би до криниці…»

ХXIV

РОЗДІЛ XXIV

Tā bija astotā diena, kopš katastrofas tuksnesī, un klausīdamies stāstu par tirgotāju, es izdzēru pēdējo pilienu no sava ūdens krājuma.

Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.

— Tavas atmiņas, protams, ir jaukas, — teicu mazajam princim, — bet es vēl neesmu salabojis lidmašīnu, man vairs nav ko dzert, un arī es būtu laimīgs, ja varētu mierīgi aizstaigāt līdz kādai akai!

— О, — сказав я маленькому принцові, — твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!

— Mana draudzene lapsa… — viņš iesāka.

— Мій приятель лис…— почав він.

— Mīļo zēn, te vairs nav runa par lapsu!

— Хлопче, мені вже не до лиса!

— Kādēļ?

— Чому?

— Tādēļ, ka mēs nomirsim aiz slāpēm…

— А тому, що доведеться сконати від спраги…

Mazais princis nesaprata manu atzinumu un atbildēja:

Він не зрозумів мене і заперечив:

— Ir labi, ja tev bijis draugs, pat ja tev jāmirst… Es esmu ļoti apmierināts, ka man bijusi draudzene lapsa…

— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом…

“Viņš neapjauš briesmas,” es nodomāju. “Viņš nekad nav ne izsalcis, ne izslāpis. Viņam pietiek ar mazumiņu saules…”

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця…» — помислив я.

Bet mazais princis uzlūkoja mani un atbildēja uz manu domu:

Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:

— Arī man slāpst… meklēsim aku…

— Мені теж хочеться пити… пошукаємо колодязя…

Noguris atmetu ar roku: nav nekādas jēgas milzīgajā tuksneša plašumā meklēt aku. Tomēr mēs devāmies ceļā.

Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.

Klusēdami gājām vairākas stundas, līdz uznāca nakts un iemirdzējās zvaigznes. Es tās redzēju kā sapnī, jo pārliecīgo slāpju dēļ man bija viegls drudzis. Mazā prinča vārdi atkal un atkal atausa atmiņā.

Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам’яті все лунали слова маленького принца.

— Tev taču arī slāpst? — es viņam jautāju.

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.