Mazais Princis / Маленький принц — czytaj online. Strona 5

Łotewsko-ukraińska dwujęzyczna książka

Antuāns de Sent-Ekziperī

Mazais Princis

Антуан де Сент-Екзюпері

Маленький принц

— Nu tad zvaigznes pieder man, jo es pirmais par tām iedomājos.

— Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.

— Vai ar to pieliek?

— I цього досить?

— Protams. Ja tu atrodi dimantu, kam nav īpašnieka, tas ir tavs. Ja tu atklāj kādu salu, kurai nav īpašnieka, tā ir tava. Ja tev pirmajam rodas kāda doma, tu liec to patentēt — tā ir tava. Bet man pieder zvaigznes, jo līdz šim neviens nav iedomājies, ka arī tās var piederēt.

— Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знайдеш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли тобі першому спаде якась думка, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зорями, бо до мене ніхто не здогадався ними заволодіти.

— Tas tiesa, — sacīja mazais princis. — Un ko tu dari ar tām?

— Оце правда, — мовив маленький принц.— I що ж ти з ними робиш?

— Es tās pārvaldu. Es tās saskaitu un atkal pārskaitu, — atteica biznesmenis. — Tas ir grūti. Bet es esmu nopietns cilvēks!

— Завідую ними, — відказав ділок.— Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я людина поважна.

Mazais princis vēl nebija apmierināts.

Одначе маленького принца ще це не вдоволь-нило.

— Ja man pieder, piemēram, kāds kaklauts, es varu to aplikt ap kaklu un aiznest projām. Ja man pieder kāda puķe, es varu to noplūkt un paņemt līdz. Bet tu taču nevari noplūkt savas zvaigznes.

— Якщо я маю шовкову хустинку, я можу пов’язати її на шию й забрати з собою, — мовив він.— Якщо я маю квітку, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зорі?

— Nē, bet es varu tās ielikt bankā.

— Ні, зате я можу покласти їх у банк.

— Ko tas nozīmē?

— Як це розуміти?

— Tas nozīmē, ka es uzrakstu uz maza papīrīša zvaigžņu skaitu. Un pēc tam šo papīru ieslēdzu atvilktnē.

— А так: пишу на папірці, скільки в мене зірок. Потім кладу цього папірця до шухляди й замикаю її на ключа.

— Un tas ir viss?

— Та й усе?

— Ar to pietiek!

— Цього досить.

“Tas ir jocīgi,” mazais princis nodomāja. “Tas ir pat dzejiski. Tomēr nav sevišķi nopietni.”

«Цікаво! — подумав маленький принц.— I навіть поетично. Але це не дуже серйозно!»

Mazajam princim par to, kas ir nopietns, bija savas domas, kuras ļoti atšķīrās no pieaugušo cilvēku domām.

Що серйозно, а що несерйозно — маленький принц розумів по-своєму, зовсім не так, як дорослі.

— Man, — viņš piebilda, — pieder kāda puķe, ko es katru dienu aplaistu. Man ir trīs vulkāni, kurus es tīru katru nedēļu. Jo es tīru arī izdzisušo. Nekad nevar būt drošs. Tas, ka viņi man pieder, ir derīgi kā maniem vulkāniem, tā manai puķei. Bet tu neesi derīgs zvaigznēm…

— Я маю квітку, — сказав він, — і щоранку її поливаю. У мене три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і діючі, і погаслий. Мало що може статися. I моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зорям від тебе нема ніякої користі…

Biznesmenis atvēra muti, bet neatrada nekā , ko atbildēt, un mazais princis devās projām.

Ділок відкрив рота, але так і не здобувся на відповідь, і маленький принц рушив далі.

“Pieaugušie nudien ir ārkārtīgi dīvaini,” viņš teica sev, ceļodams tālāk.

«Дорослі таки справді дивацьке поріддя», — простодушно казав він собі в дорозі.

XIV

РОЗДІЛ XIV

Piektā planēta bija pavisam savāda. Tā bija pati mazākā no visām. Tur bija tieši tik daudz vietas, lai novietotu vienu laternu un vienu laternu iededzinātāju.

П’ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменша. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника.

Mazais princis nekādi nevarēja saprast, kam varētu noderēt kaut kur debesīs, uz planētas, kur nav ne māju, ne iedzīvotāju, tāda laterna un tāds laternu iededzinātājs. Taču viņš nodomāja:

Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав:

“Var jau būt, ka šis cilvēks ir absurds. Tomēr viņš nav tik bezjēdzīgs kā karalis, kā godkārīgais, kā biznesmenis un kā dzērājs. Viņa darbam vismaz ir kāda jēga. Kad viņš aizdedzina savu laternu, tad šķiet, it kā viņš liktu rasties vēl vienai zvaigznei vai puķei. Kad viņš izdzēš savu laternu, viņš iemidzina savu puķi vai zvaigzni. Tā ir ļoti skaista nodarbošanās. Tā patiešām ir derīga, jo tā ir skaista.”

«Можливо, цей чолов’яга тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, шанолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь глузд. Коли він запалює свого ліхтаря — буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива».

Sasniedzis planētu, mazais princis goddevīgi sveicināja laternu iededzinātāju:

I, порівнявшись із планетою, він шанобливо привітався до ліхтарника.

— Labdien. Kādēļ tu nupat izdzēsi savu laternu?

— Добридень, — мовив він.— Навіщо ти оце погасив ліхтаря?

— Tāda ir pavēle, — atbildēja laternu iededzinātājs. — Labdien.

— Таке розпорядження, — відказав ліхтарник.— Добридень.

— Kāda tad ir pavēle?

— А що то за розпорядження?

— Izdzēst laternu. Labvakar.

— Щоб я гасив свого ліхтаря. Добривечір.

Un viņš to izdzēsa.

I він знову запалив ліхтаря.

— Bet kālab tu to atkal aizdedzini?

— А нащо ти знов його засвітив?

— Tāda ir pavēle, — atbildēja laternu iededzinātājs.

— Таке розпорядження, — відповів ліхтарник.

— Es nesaprotu, — teica mazais princis.

— Не розумію, — признався маленький принц.

— Tur nav nekā ko nesaprast, — sacīja laternu iededzinātājs. — Pavēle paliek pavēle. Labdien.

— А що тут не розуміти, — сказав ліхтарник.—Розпорядження це розпорядження. Добридень.

Un viņš izdzēsa savu laternu.

I погасив ліхтаря.

Pēc tam viņš noslaucīja no pieres sviedrus ar sārti rūtotu kabatas lakatiņu.

Відтак картатою червоною хусточкою витер піт із чола й сказав:

— Man ir briesmīgs amats. Senāk tas bija jēdzīgāks. No rīta izdzēsu laternu un vakarā to aizdedzināju. Man bija laiks dienu atpūsties un nakti gulēt…

— Жахливе в мене ремесло. Колись воно мало глузд. Я гасив ліхтаря вранці, а ввечері знову запалював. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі — спати.

— Vai tad pavēle kopš tā laika mainīta?

— А потім розпорядження змінилося?

— Pavēle nav mainīta, — paskaidroja laternu iededzinātājs. Tā jau ir mana nelaime! Gadu no gada planēta griežas aizvien ātrāk, bet pavēle palikusi tā pati.

— Розпорядження не змінилося, — сказав ліхтарник.— У тому то й лихо! Моя планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а розпорядження лишилося те саме.

— Un kā ir tagad? — vaicāja mazais princis.

— А як же зараз? — спитав маленький принц.

— Tagad, kad planēta apgriežas reizi minūtē, man vairs nav ne mirkļa atpūtas. Es aizdedzinu un izdzēšu laternu reizi minūtē!

— А ось так. Планета робить повний оберт за одну хвилину, і я не маю ні секунди перепочинку. Щохвилини я гашу ліхтаря і знов його запалюю.

— Tas nu gan ir jocīgi! Dienas pie tevis ilgst vienu minūti!

— От цікаво! Отже, у тебе день триває всього одну хвилину!

— Tas nemaz nav jocīgi, — atteica laternu iededzinātājs. — Pagājis jau vesels mēnesis, kopš mēs sarunājamies.

— А що тут цікавого? — відказав ліхтарник.—Уже цілий місяць, як ми розмовляємо з тобою.

— Vesels mēnesis?

— Цілий місяць?!

— Jā. Trīsdesmit minūtes. Trīsdesmit dienu! Labvakar.

— Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!

Un viņš atkal aizdedzināja savu laternu.

I він знову запалив ліхтаря.

Mazajam princim aizvien vairāk iepatikās šis laternu iededzinātājs, kas bija tik uzticīgs pavēlei.

Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чолов’яга, що так віддано виконував розпорядження.

Viņš atcerējās, kā pats kādreiz bija meklējis saulrietus, pārbīdīdams krēslu. Viņš gribēja palīdzēt savam draugam.

Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свого стільця, він шукав місця, звідки було б видно захід сонця. I йому захотілося допомогти товаришеві.

— Paklau… es zinu kādu līdzekli, kā tu varētu atpūsties, kad vien gribētu…

— Слухай-но, — сказав він ліхтарникові, — я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли заманеться…

— Es jau sen to gribu, — sacīja laternu iededzinātājs.

— Мене весь час тягне відпочити, — зітхнув ліхтарник.

Jo var taču turēt doto vārdu un tai pašā laikā slinkot. Mazais princis turpināja:

Бо ж можна бути вірним слову і все-таки ледачим.

— Tava planēta ir tik maziņa, ka tu vari to apstaigāt trīs soļos. Tev tikai jāiet pavisam lēnam, lai tu arvien atrastos saulē. Kad tu gribēsi atpūsties, tu soļosi… un diena būs tik gara, cik tu to vēlēsies…

— Твоя планетка така крихітна, — вів далі маленький принц, — ступиш три кроки й обійдеш її всю. Досить тобі йти неквапливо, і ти постійно будеш на сонці. Коли вирішиш перепочити — починай ходити… і день триватиме доти, доки захочеш.

— Nekāda labuma no tā nav, — noteica laternu iededzinātājs. Par visu vairāk dzīvē man tīk gulēt.

— Ну, від цього мало пуття, — мовив ліхтарник.— Понад усе я люблю спати.

— Tad ir slikti, — sacīja mazais princis.

— Тоді кепське твоє діло, — гукнув маленький принц.

— Tad ir slikti, — apliecināja laternu iededzinātājs. — Labdien. —

— Кепське, — погодився ліхтарник.— Добридень!

Un viņš izdzēsa savu laternu.

I погасив ліхтаря.

“Šo cilvēku,” mazais princis nodomāja, turpinot ceļojumu, “šo cilvēku visi pārējie nicinās, ir karalis, ir godkārīgais, ir dzērājs, ir biznesmenis. Tomēr vienīgi viņš man neliekas smieklīgs. Varbūt tādēļ, ka viņš nodarbojas ar kaut ko citu, nevis pats ar sevi.”

«Цього чолов’ягу, — сказав собі маленький принц, торуючи шлях, — цього чолов’ягу зневажали б усі інші: і король, і шанолюб, і п’яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе».

Tad mazais princis smagi nopūtās:

Маленький принц зітхнув.

“Vienīgi viņš varētu būt mans draugs. Bet viņa planēta patiesi ir pārāk maza. Tur nav vietas diviem…”

«От з ким я міг би заприятелювати, — подумав він.— Але його планетка зовсім крихітна. Там нема місця для двох…»

Mazais princis neuzdrošinājās atzīties, ka viņš skumst pēc šīs brīnumainās planētas, it īpaši tādēļ, ka tur divdesmit četrās stundās var redzēt tūkstoš četri simti četrdesmit saulrietu.

Він не смів признатися собі, що найбільше шкодує за цією благословенною планетою саме тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста разів милуватися на захід сонця!

XV

РОЗДІЛ XV

Sestā planēta bija desmitreiz lielāka. Tur dzīvoja kāds vecs kungs, kas rakstīja milzīgas grāmatas.

Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив дід, він писав грубезні книжки.

— Skat! Pētnieks! — viņš iesaucās, kad ieraudzīja mazo princi.

— Чи ти ба! — гукнув він, угледівши маленького принца.— Мандрівець!

Mazais princis apsēdās uz galda un mazliet atvilka elpu. Viņš jau bija tik ilgi ceļojis!

Маленький принц сів на стола — звести дух. Він уже так здорожився!

— No kurienes tu nāc? — vaicāja vecais kungs.

— Звідки ж ти? — спитав його старий добродій.

— Kas ir šī lielā grāmata? — jautāja mazais princis. — Ko jūs še darāt?

— А що це за грубезна книжка? — поцікавився маленький принц.— Що ви тут робите?

— Es esmu ģeogrāfs, — atbildēja vecais kungs.

— Я географ, — мовив старий добродій.

— Kas tas ir — ģeogrāfs?

— А що таке географ?

— Tas ir zinātnieks, kas zina, kur atrodas jūras, upes, pilsētas, kalni un tuksneši.

— Це вчений, котрий знає, де розташовані моря, річки, міста, гори й пустелі.

— Tas ir ļoti interesanti, — sacīja mazais princis. — Tā beidzot patiesi ir īsta profesija! —

— Як цікаво! — вигукнув маленький принц.— Оце вже справжній фах!

Un viņš pārlaida skatienu ģeogrāfa planētai. Viņš vēl nekad nebija redzējis tik diženu planētu.

I він роззирнувся по планеті географа. Зроду маленький принц не бачив планети такої величної.

— Jūsu planēta ir ļoti skaista. Vai še ir okeāni? 

— А вона дуже гарна, ваша планета. А океани тут є?

— To es nevaru zināt, — sacīja ģeogrāfs. 

— Цього я не можу знати, — мовив географ.

— Ā! — Mazais princis bija vīlies. — Un kalni?

— А-а! — протягнув маленький принц розчаровано.— А гори?

— To es nevaru zināt, — atteica ģeogrāfs.

— Цього я не можу знати, — відказав географ.

— Un pilsētas un upes, un tuksneši?

— А міста, річки, пустелі?

—Arī to es nevaru zināt, — atteica ģeogrāfs.

— Цього я теж не можу знати.

— Bet jūs taču esat ģeogrāfs!

— Але ж ви географ!

— Tas tiesa, — sacīja ģeogrāfs, — bet es neesmu pētnieks. Man ļoti vajadzīgi pētnieki. Ģeogrāfs pats neuzskaita pilsētas, upes, kalnus, jūras, okeānus un tuksnešus.

— Авжеж, — сказав дід.— Я географ, а не мандрівець. Мені геть бракує мандрівців. Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель.

Ģeogrāfs ir pārāk svarīga persona, lai klaiņotu apkārt. Viņš neatstāj savu biroju. Toties viņš pieņem pētniekus. Viņš tos izjautā un pieraksta viņu atmiņas. Ja kāda pētnieka atmiņas viņam šķiet interesantas, ģeogrāfs liek aizpildīt anketu par pētnieka tikumību.

Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світами. Він не виходить зі свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. I якщо розповіді когось із них географа зацікавлять, то він з’ясовує, чи порядна людина той мандрівець.


— А навіщо?


— Бо коли мандрівець набреше, в підручниках з географії буде лише плутанина. Так само, як і той мандрівець, який не в міру п’є.

— Kādēļ tā? — vaicāja mazais princis.

— А чому?

— Tādēļ, ka dzērājiem viss rādās dubulti. Un tad ģeogrāfs atzīmētu divus kalnus tur, kur ir tikai viens.

— Бо в п’яничок двоїться в очах. I там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.

— Es pazīstu kādu, kas būtu slikts pētnieks, — teica mazais princis.

— Я одного такого знаю, — заявив маленький принц.— З нього був би кепський мандрівець.

— Tas ir iespējams. Tātad, ja pētnieka tikumība izrādās nevainojama, mēs uzrakstām anketu par viņa atklājumu.

— Цілком можливо. Отож, коли з’ясовується, що мандрівець — людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.

— Vai atklājumu dodas apskatīt?

— А як саме? Ідуть дивитися?

— Nē. Tas būtu pārāk sarežģīti. Mēs pieprasām, lai pētnieks sagādā pierādījumus. Ja ir runa, piemēram, par kāda liela kalna atklāšanu, mēs pieprasām, lai viņš atnes no tā lielus akmeņus.

— Е, ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівець подав докази. Скажімо, він відкрив велику гору — то нехай принесе з неї велике каміння.

Ģeogrāfs pēkšņi kļuva nemierīgs.

Нараз географ захвилювався:

— Bet tu taču nāc no tālienes! Tu esi pētnieks! Tu man aprakstīsi savu planētu!

— Але ж ти й сам мандрівник. Ти прибув здалеку. Опиши мені свою планету!

Un ģeogrāfs, atvēris savu grāmatu, noasināja zīmuli. Pētnieku stāstus vispirms pieraksta ar zīmuli. Tikai pēc tam, kad pētnieks sagādājis pierādījumus, atklājums tiek ierakstīts ar tinti.

I географ розгорнув книгу записів і застругав олівця. Оповіді мандрівників спершу записуються олівцем. Потім чекають, коли мандрівець дасть докази, тоді вже його оповіді можна записати чорнилом.

— Es klausos, — ģeogrāfs teica.

— Прошу, — мовив географ.

— Manās mājās nav sevišķi interesanti, — mazais princis iesāka. — Tur viss ir tik mazs! Man ir trīs vulkāni. Divi degoši un viens apdzisis. Bet nekad jau nevar būt drošs.

— О, в мене там не вельми цікаво, — сказав маленький принц, — усе малесеньке. У мене три вулкани. Два діють, а один давно погас. Але мало що може трапитися.

— Nekad jau nevar būt drošs, — ģeogrāfs atkārtoja.

— Так, усе може трапитися, — потвердив географ.

— Man ir arī puķe.

— А ще у мене є квітка.

— Puķes mēs neatzīmējam, — teica ģeogrāfs.

— Квітів ми не записуємо, — відказав географ.

— Kādēļ gan ne? Tās ir visskaistākās!

— Чому? Це ж найпрекрасніше, що є на світі!

— Tādēļ, ka puķes ir īslaicīgas.

— Бо квіти ефемерні.

— Ko nozīmē “īslaicīgas”?

— Як це — ефемерні?

— Ģeogrāfijas grāmatas, — sacīja ģeogrāfs, — ir pašas vērtīgākās no visām grāmatām. Tās nekad nenoveco. Ļoti reti atgadās, ka kalns mainītu savu vietu. Ārkārtīgi reti kāds okeāns izsīkst. Mēs aprakstām mūžīgas lietas.

— Книжки з географії — найцінніші з усіх книжок, — мовив географ.— Вони ніколи не застаріють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан пересох. Ми пишемо про те, що одвічне.

— Bet izdzisuši vulkāni var sākt darboties,— viņu pārtrauca mazais princis. — Ko nozīmē “īslaicīgs”?

— Але згаслий вулкан може прокинутися, — перейняв мову маленький принц.— А що таке — ефемерний?