— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся…

“Küçük dostum,” dedim, “hadi bir daha gül de göreyim.”

Але він сказав:

— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому…

“Bu gece tam bir yıl oluyor,” dedi. “Yıldızım geçen yıl Dünya’ya indiğim yerin tam üstüne gelecek.”

— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?

“Dostum, bu yılanın, buluşma yerinin ve yıldızının kötü bir düş olduğunu söyle bana.”

Але він не відповів.

Yine karşılık vermedi.

Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима…

“Gerçeğin mayası gözle görülmez,” dedi.

[Bilinguator: — Авжеж.]

“Biliyorum.”

— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.

“Çiçek için de bu böyledir. Bir yıldızda yaşayan çiçeği seversen geceleri gökyüzüne bakmak güzel gelir. Bütün yıldızlar çiçeğe durur.”

— Авжеж.

“Biliyorum.”

— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика… а все та корба й вірьовка… пам’ятаєш?.. вода була чудова.

“Su için de öyle, bana sunduğun su, o çıkrıkla o ip yüzünden müzik gibi gelmişti. Ne güzeldi değil mi?”

[Bilinguator: — Авжеж.]

“Güzeldi biliyorum.”

— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую…

“Gece yıldızlara bakarsın. Benim ülkem o kadar küçük ki nerede olduğunu göremezsin bakınca. Ama böylesi daha iyi. Yıldızım herhangi bir yıldız olacak senin için. Böylece bütün yıldızları gözlemeyi seveceksin. Hepsi dostun olacak. Şimdi sana armağanını vermek sırası geldi.”

I він засміявся.

Güldü yine.

— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

“Küçük dostum, biricik küçük dostum! Bu gülüşü duymak öyle güzel ki!”

— Оце й буде мій подарунок… це буде, як із тою водою…

“Benim armağanım da bu işte. Hani suyu içtiğimiz zaman var ya, hep öyle olacak.”

— Що ти хочеш сказати?

“Ne demek istiyorsun?”

— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає…

“Herkesin bir yıldızı var ama kimseninki birbirine benzemiyor. Yolcular için pusula, kimileri için ufak tefek bir ışık, bilginler için çözülmesi gereken bir sorudur yıldızlar. Sözünü ettiğim işadamına göre ise altından başka bir şey değildirler. Gelgelelim bütün bu yıldızlar suskundur. Yalnız sen, herkesten ayrı göreceksin onları.”

— Як це розуміти?

“Ne demek istiyorsun?”

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

“Onlardan birinde ben oturuyorum, ben gülüyorum diye geceleri gökyüzüne baktığında sana bütün yıldızlar gülüyormuş gibi gelecek. Gülmeyi bilen yıldızların olacak senin.”

I він сам засміявся.

Sonra yine güldü.

— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно…

“Bir gün üzüntün geçince (çünkü zamanla geçmeyecek üzüntü yoktur) beni tanımış olduğuna sevineceksin. Hep dostum olarak kalacaksın. Gülmek isteyeceksin benimle birlikte. Koşup pencereyi açacaksın.

I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…

Gökyüzüne gülerek baktığını gören dostların şaşacaklar. Onlara diyeceksin ki, ‘Evet, ne olmuş, yıldızlara bakarken gülerim ben!’ Seni deli sanacaklar başına çorap öreceğim bir güzel!”

I він знову засміявся.

Yine güldü.

— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися…

“Sanki sana yıldız yerine gülmeyi bilen bir sürü çan vermişim gibi.”

I він знову засміявся. Потім знову споважнів:

Yine güldü, sonra ciddileşti.

— Знаєш… сьогодні вночі… краще не приходь.

“Bu gece… Gelme.”

— Я тебе не залишу.

“Seni bırakmam,” dedim.

— Я матиму такий вигляд, наче мені зле… Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив…

“Acı çektiğimi sanacaksın. Ölüyormuşum gibi gelecek. Bu işler böyle. Görme, daha iyi. Zaten değmez.”

— Я не залишу тебе.

“Seni bırakmam.”

Однак він був заклопотаний.

Kaygılanmıştı.

— Я кажу тобі це… і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила… Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.

“Yılan gelecek ama. Seni sokmasın. Yılanlar kötü yaratıklardır. Üstelik benim yılan eğlence olsun diye sokabilir.”

— Я тебе не залишу.

“Bırakmam seni.”

Щось його заспокоїло.

Birden içi rahatladı.

— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.

“Neyse ki ikinci kez sokacak zehirleri kalmaz yılanların.”

Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.

O gece yola çıkışını göremedim. Sessizce sıvışmıştı. Yetiştiğimde, çabuk ve kararlı adımlarla yürüyordu.

— А, це ти…— тільки й сказав він мені.

“Geldin mi?” demekle yetindi.

I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.

Elimi tuttu. Hâlâ kaygılar içindeydi.

— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так…

“Gelmekle iyi etmedin. Acı çekeceksin. Ölmüş görüneceğim, gerçekte ölmeyeceğim oysa.”

Я мовчав.

Susuyordum.

— Бачиш… Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.

“Anlıyorsun değil mi? Yol uzun. Bu bedeni taşıyamam. Çok ağır.”

Я мовчав.

Susuyordum.

— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.

“Bırakılmış eski bir deniz kabuğu gibi olacak kalıbım. Eski deniz kabuklarına acınmaz ki.”

Я мовчав.

Susuyordum.

Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:

Cesareti azıcık kırılmıştı ama bir çaba daha gösterdi:

— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися…

“Bak, ne güzel olacak! Ben de yıldızlara bakacağım. Bütün yıldızlar, çıkrığı paslı birer kuyu olacak. Hepsi taze su sunacaklar bana.”

Я мовчав.

Susuyordum.

— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, а я п’ятсот мільйонів струмків…

“Göreceksin ne eğleneceğiz! Senin beş yüz milyon çanın, benim beş yüz milyon çeşmem olacak…”

I тут він теж замовк, бо заплакав…

Gözyaşları konuşmasını engelliyordu.

— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

“İşte geldik. Bırak gideyim.”

I він сів на піску, бо йому стало страшно.

Korkudan yere oturdu.

Потім він сказав:

Dedi ki:

— Знаєш… моя рожа… я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками…

“Biliyorsun bir çiçeğim var. Ondan ben sorumluyum. Öyle güçsüz, öyle saf ki! Hiçbir işe yaramayan dört dikeninden başka kendini savunacak silahı yok.”

Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:

Ben de artık ayakta duramadığımdan yere çöktüm.

— Ну от. Це все…

“İşte böyle,” dedi.

Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.

Bir an durakladı, sonra kalktı. Bir adım attı ileriye. Ben kıpırdayamıyordum.

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.

Bileğinin yanında sarı bir parıltı gördüm. Hareketsiz kaldı. Bağırmadı. Usulca bir ağaç gibi yıkıldı. Gürültü bile çıkarmadı, her yan kumdu.

РОЗДІЛ XXVII

XXVII

I от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома…

Altı yıl geçti aradan. Daha bu öyküyü kimseye anlatmadım. Dönüşümde rastladığım dostlar beni sapasağlam gördüklerine sevindiler. Kederliydim ama onlara,
“Yorgunum,” dedim.

I все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Şimdi biraz biraz geçti üzüntüm. Yani tam değil. Küçük Prens’in gezegenine döndüğünü biliyorum. Çünkü o sabah gün doğarken bedenine rastlayamamıştım. Öyle ağır bir gövde değildi… Şimdi geceleri yıldızları dinlemeyi seviyorum. Beş yüz milyon çan çalıyor sanki.

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв рожу?

Nedir ki umulmadık bir yanlış yapmışım. Küçük Prens’in istediği tasmayı çizerken kayış kısmını yapmayı unutmuşum. Koyununu bağlayamayacak. Düşünüyorum: Gezegende neler oldu acaba? Belki de koyun çiçeği yemiştir.

Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі тихенько сміються.

Kimi zaman, “Olamaz!” diyorum kendi kendime. “Küçük Prens her gece çiçeği fanusa koyar, koyununu gözaltında tutar. Böyle deyince mutluluklar dolduruyor içimi. Bütün yıldızların gülüşü bir tatlılık kazanıyor.”

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався баранець на волю…» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть…

Kimi zaman da, “Eyvah!” diyorum, “ya dalgınlık ettiyse işimiz tamam. Belki bir akşam fanusu unuttu ya da koyun geceleyin sessizce kaçıverdi.” Küçük çanlar o saat gözyaşına dönüşüyor…

Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з’їв рожу…

Büyük bir karanlık perdesi var bu olayda. Neresi olursa olsun, bir yerde, hiç görmediğimiz bir koyunun bir gülü yiyip yemediği Küçük Prens’i seven bizler için çok şeyi değiştirir.

Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?» I ви побачите, як усе змінюється…

Gökyüzüne bakın ve sorun kendi kendinize: Evet mi, hayır mı? Koyun çiçeği yedi mi, yemedi mi? Bakın nasıl her şey değişecek…

I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!

Ve hiç bir büyük, bunun ne denli önemli olduğunu anlayamayacaktır!

Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.

Bu benim için dünyanın en güzel ve en hüzünlü resmidir. Bir önceki sayfadaki resmin aynıdır ama belleğinize iyice yerleşsin diye bir daha çizdim. Küçük Prens’in yeryüzünde göründüğü ve kaybolduğu yerdir burası.

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою!

Bu resmi iyice inceleyin ki bir gün yolunuz Afrika’ya, çöle düşerse orayı tanıyabilesiniz. Yolculuğunuzda bu noktaya gelince n’olur acele etmeyin. Bir süre yıldızın tam altında bekleyin.

I якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

Karşınıza bir çocuk çıkıyorsa, gülüyorsa, altın saçları varsa, sorulara karşılık vermiyorsa, biliniz ki odur. O zaman n’olur yüreğime su serpin. Haber salın, geri döndüğünü bildirin bana. Okumaktan hiç vazgeçmemen dileğiyle…

1943

1943