Маленький принц / პატარა უფლისწული — w językach ukraińskim i gruzińskim. Strona 8

Ukraińsko-gruzińska dwujęzyczna książka

Антуан де Сент-Екзюпері

Маленький принц

ანტუან დე სენტ-ეგზიუპერი

პატარა უფლისწული

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

მაგრამ პასუხი არ გამცა.

— Вода буває потрібна й серцю…

— წყალი გულსაც რგებს… — თქვა უბრალოდ.

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

მე ვერ გავუგე, მაგრამ აღარაფერი ვკითხე… კარგად ვიცოდი, რომ კითხვაზე პასუხს ადვილად არ გამცემდა.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

იგი დაიღალა და სილაზე დაეშვა. მე გვერდით მივუჯექი. კარგა ხანს ვდუმდით. მერე კი თქვა:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

— ლამაზია ვარკვლავები, მეტადრე იმიტომ, რომ იქ, სადღაც, ერთი ყვავილი ხარობს, რომელიც აქედან არა ჩანს…

— Авжеж, — відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

— მართალი ხარ, — მივუგე მე და თვალი მოვავლე მთვარის შუქით განათებულ დატალღულ ქვიშას.

— Пустеля гарна…— додав він.

— უდაბნოც ლამაზია, — დასძინა მან.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…

მართლაც ლამაზი სანახავი იყო უდაბნო. მე ყოველთვის მომწონდა იგი. ზიხარ სილის ბორცვზე, ირგვლივ არაფერი ჩანს. არაფერი ისმის. და მდუმარებაში მაინც ანათებს რაღაც…

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

— იცი, რატომაა უდაბნო ასეთი ლამაზი? — თქვა პატარა უფლისწულმა, — იმიტომ, რომ სადღაც, მის წიაღში, წყარო იმალება…

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб. Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

მე გავვოცდი. მხოლოდ ახლა მივხვდი, რას მოასწავებდა ეს იდუმალი ელვარება, უდაბნოს სილა რომ გამოსცემს ხოლმე. ოდესღაც, პატარა რომ ვიყავი, ერთ ძველისძველ სახლში ვცხოვრობდი. ხალხში ხმა დადიოდა, ამ სახლში განძია დაფლულიო. ეს განძი, რა თქმა უნდა, არავის უპოვია, და ალბათ არც არავის უძებნია, მაგრამ სახლი გრძნეულებით იყო მოცული. თითქოს გულში რაღაც საიდუმლო აქვს ჩამარხულიო…

— Так, — сказава я, — йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— მართალი ხარ, — მივუგე მე პატარა უფლისწულს. — სახლი იქნება, ვარსკვლავი თუ უდაბნო, ლამაზი მათში ის არის, რაც არა ჩანს.

— Я дуже радий, — озвався маленький принц, — що ти згоден з моїм приятелем лисом.

— მიხარია, რომ ჩემს მელიას ეთანხმები, — მითხრა პატარა უფლისწულმა.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі.

მერე კი ჩაეძინა. მე ხელში ავიყვანე იგი და გზა განვაგრძე. აღელვებული დავყურებდი მას. ასე მეგონა, თითქოს უძვირფასესი განძი მეჭირა ხელში და მასზე სათუთი არაფერი იყო ქვეყნად.

У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…»

დავცქეროდი მთვარის შუქით განათებულ ფერმკრთალ შუბლს, მინაბულ თვალებს და ოქროსფერ კულულებს, რომლებსაც ქარი ელამუნებოდა, და ჩემს თავს ვეუბნებოდი: რასაც ახლა ხედავ, ნაჭუჭია მხოლოდ, ყველაზე მთავარს თვალი ვერ ხედავს-მეთქი.

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

უფლისწულს ოდნავ გაპობილ ბაგეზე წყნარი ღიმილი გადაეფინა. „ის რაც უფრო დიდ აღტაცებას მგვრის, — გავიფიქრე მე, არის მისი ერთგულება ყვავილისადმი, ვარდზე ოცნება, რომელიც ჩირაღდანივით ანთია მის სულში მაშინაც კი, როცა მას სძინავს…“ და ჩემთვის აშკარა გახდა, რომ იგი უფრო სათუთი იყო, ვიდრე მეგონა, მივხვდი, რომ ჩირაღდანს უნდა გაუფრთხილდე, თორემ ქარის ერთ შემოქროლვას შეუძლია ჩააქროს იგი…

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

ასე ვიარე, ვიდრე განთიადისას ჭას არ წავაწყდი.

РОЗДІЛ XXV

თავი XXV

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, — мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…

— ადამიანები, — თქვა პატარა უფლისწულმა, — ჩქარი მატარებლებივით დაქრიან, მაგრამ თვითონ არ იციან, რას დაეძებენ. ამიტომაა, რომ მოსვენება დაუკარგავთ და აქეთ-იქით აწყდებიან.

I додав:

დასძინა შემდეგ:

— I це все даремно…

— მაგრამ ამაოდ…

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

ჭა, რომელსაც ჩვენ მივაგენით, არ გავდა უდაბნოს ჭას. ჩვეულებრივად, საჰარის უდაბნოს ჭა სილაში ამოთხრილი ორმოა. ეს კი ნამდვილი სოფლური ჭა იყო. მაგრამ ახლომახლო სოფელი არ ჩანდა და თავი სიზმარში მეგონა.

— От чудасія, — сказав я маленькому принцові, — тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка…

— უცნაურია, — ვუთხარი პატარა უფლისწულს, — ყველაფერი თავის ადგილზეა: გორგოლაჭი, ვედროცა და თოკიც…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

მან გაიცინა, ჭასთან მივიდა, თოკი აიღო და გორგოლაჭი დაატრიალა. გორგოლაჭი ისე აჭრიალდა, როგორც ძველისძველი, უქმად დებით დაჟანგული ფლიუგერი.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає…

— გესმის? — თქვა პატარა უფლისწულმა, ჩვენ გავაღვიძეთ იგი და ისიც ამღერდა…

Я боявся, що він утомиться.

არ მინდოდა, რომ იგი დაღლილიყო.

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це не до снаги.

— მე ამოვიღებ, — ვუთხარი უფლისწულს. შენთვის ეს ვედრო ძალიან მძიმეა.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

ნელა ამოვიღე წყლით სავსე ვედრო და ჭის გვიმზე დავდგი. ჯერ კიდევ მესმოდა გორგოლაჭის ჭრიალი, ჯერ კიდევ ტოკავდა ვედროში წყალი და მის ზედაპირზე მზის შუქი ლივლივებდა.

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай напитись…

— ეს წყალი მწყუროდა, — თქვა პატარა უფლისწულმა, — დამალევინე.

I я зрозумів, чого він шукав.

და მხოლოდ ახლა მივხვდი, რასაც დაეძებდა იგი!

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок.

ვედრო ტუჩებთან მივუტანე. მან თვალები მოხუჭა და წყალს დაეწაფა. მაგრამ ეს ჩვეულებრივი სასმელი წყალი არ იყო. ეს წყალი ვარსკვლავებით მოჭედილი ცის ქვეშ გადალახულმა გრძელმა გზამ, გორგოლაჭია ჭრიალმა და ჩემი ხელების ძალამ დაბადა და ახლა საჩუქარივით ეფონებოდა გულს.

Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

ბავშვობისას ასე მახარებდა ხოლმე საშობაო საჩუქრები: სანთლების ციმციმი შობის ხეზე, შუაღამის წირვის მუსიკა და ადამიანების ალერსიანი ღიმილი.

— Люди на твоїй планеті, — промовив маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають.

— შენი პლანეტის ადამიანებს, — მითხრა პატარა უფლისწულმა, — ერთ ბაღში ხუთი ათასი ვარდი აქვთ… მაგრამ მაინც ვერ პოულობენ იმას, რასაც დაეძებენ.

— Не знаходять, — погодився я.

— ვერ პოულობენ… — დავუდასტურე მე.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води…

— ხოლო ის, რასაც ისინი დაეძებენ, შეიძლება ერთადერთ ვარდში ან ერთ ყლუპ წყალში იპოვოს კაცმა.

— Авжеж, — погодився я.

— მართალია, — ისევ მივუგე მე.

I маленький принц додав:


— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

— მაგრამ თვალი ბრმაა. ადამიანი გულით უნდა ხედავდეს…

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

მე წყალი შევსვი და შვებით ამოვისუნთქე. განთიადისას უდაბნოს ქვიშას თაფლის ფერი დაჰკრავს და ამ ფერის ცქერაც ბედნიერებას მგვრიდა. ან კი რა მქონდა სადარდებელი?

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— დანაპირები უნდა შემისრულო, — წყნარად მითხრა პატარა უფლისწულმა.

— Яку обіцянку?

— რა დანაპირები?

— Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… Я ж відповідаю за ту квітку.

— ხომ გახსოვს, პირსაკრავს რომ შემპირდი ჩემი ბატკნისათვის… ხომ უნდა ვიზრუნო ჩემს ყვავილზე!

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

ჯიბიდან ჩემი ჩანახატები ამოვიღე. პატარა უფლისწულმა გადაათვალიერა ისინი, გაიცინა და თქვა:

— Баобаби в тебе схожі на капустини…

— შენი ბაობაბი ცოტათი კომბოსტოს მიაგავს…

— О! А я так пишався своїми баобабами!

— ო?! მე კი ისე ვამაყობდი ჩემი ბაობაბებით!

— А в лиса твого вуха… наче роги! I які довгі!

— შენს მელიას კი… ყურები რქებს მიუგავს… ძალიან გრძელი ყურებია.

I він знову засміявся.

და მან კვლავ გაიცინა.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— შენ მე უსამართლოდ მექცევი, ჩემო კარგო ბიჭო. მე ხომ არაფრის ხატვა არ ვიცოდი, გარდა მახრჩობელა გველისა გარედან და მახრჩობელა გველისა შიგნიდან.

— Ні, дарма, — заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

— არა უშავს, — დამამშვიდა მან, — ბავშვები მაინც მიხვდებიან.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

მე პირსაკრავი დავუხატე ბატკნისთვის. ნახატი რომ გავუწოდე, ეჭვმა გამკენწლა.

— Ти щось надумав, а я не знаю…

— შენ რაღაცას აპირებ და არ მიმხელ…

Але він не відповів.

მაგრამ მან პასუხი არ გამცა, მხოლოდ თავისთვის ჩაილაპარაკა:

— Бачиш, — мовив він, — завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

— ხვალ წელიწადი შესრულდება, რაც დედამიწაზე ჩამოვვარდი.

I замовк. Потім додав:

მცირე ხნის დუმილის შემდეგ კი დასძინა:

— Я упав зовсім близько звідси…

— ის ადგილი ძალიან ახლოა…

I зашарівся.

და სახე წამოუფაკლდა.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура.

ისევ შემომაწვა გულზე უცნაური სევდა და შევეკითხე:

Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев’ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

— მაშ, ამ ერთი კვირის წინათ, პირველად რომ დაგინახე, შემთხვევით არ დაეხეტებოდი მარტოდმარტო ამ უდაბნოში? იმ ადგილას ბრუნდებოდი, სადაც მაშინ ჩამოვარდი?

Маленький принц зашарівся ще дужче.

მას ისევ წამოუფაკლდა სახე.

А я додав нерішуче:

გაუბედავად დავძინე მე:

— Може, тому, що минає рік?..

— წელიწადი რომ შესრულდა, იმიტომ?

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

პატარა უფლისწული კვლავ წამოჭარხლდა. იგი არასოდეს მაძლევდა კითხვაზე პასუხს, მაგრამ განა გაწითლება დასტურს არ ნიშნავს?

— О! — мовив я.— Я боюсь…

— ვაი თუ…

Але він перейняв мене:

მაგრამ პატარა უფლისწულმა სიტვა გამაწყვეტინა:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері…

— დროა შენს საქმეს შეუდგე. მანქანას მიხედე. მე აქ დაგელოდები. ხვალ საღამოს მოდი…

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

მაგრამ ამან ვერ დამამშვიდა. მელიას ნათქვამი მაგონდებოდა — რაკი ვინმეს მოაშინაურებინებ თავს, ცრემლიც უნდა ღვარო.

РОЗДІЛ XXVI

თავი XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

ჭასთან ქვის ძველი კედლის ნანგრევები იყო. მეორე დღეს, მუშაობა რომ მოვათავე და დავბრუნდი, შორიდანვე მოვკარი თვალი პატარა უფლისწულს. იგი კედელზე იჯდა. და შორიდანვე შემომესმა მისი ხმა:

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут.

— ნუთუ არ გახსოვს? — ეუბნებოდა იგი ვიღაცას, — ეს აქ არ იყო…

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

ალბათ ვიღაც შეეპასუხა, რადგან მან ისევ გაიმეორა:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

— დიახ, დიახ, სწორედ დღევანდელ დღეს, მაგრამ აქ არა…

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

ნაბიჯს ავუჩქარე. კედელთან არავინ ჩანდა და არც ხმა ისმოდა. პატარა უფლისწული კი ისევ უმტკიცებდა ვიღაცას:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

— …რა თქმა უნდა. შენ შენიშნავ, სად იწყება ჩემი ნაფეხურები სილაზე და იქ დამელოდები. ამაღამ მოვალ.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

ახლა მხოლოდ ოციოდე მეტრი მაშორებდა კედელს, მაგრამ მაინც ვერაფერს ვხედავდი.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

მცირე ხნის დუმილის შემდეგ პატარა უფლისწულმა იკითხა:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

— კარგი შხამი გაქვს? დარწმუნებული ხარ, რომ დიდხანს არ მაწამებს?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

თავზარდაცემული ადგილზე გავქვავდი. მაგრამ ჯერ კიდევ ვერაფერს მივმხვდარიყავი.

— Тепер іди, — мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

— ახლა კი წადი, — თქვა პატარა უფლისწულმა, — ძირს უნდა ჩამოვიდე.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

დაბლა დავიხედე და თოფნაკრავივით შევხტი. კედლის ძირას მოყვითალო გველი დავინახე, რომელსაც თავი პატარა უფლისწულისკენ აეღერა. ასეთი გველის შხამი ნახევარ წუთში ჰკლავს ადამიანს.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

სწრაფად წავიღე ხელი ჯიბისკენ, სადაც რევოლვერი მედო, და გველისაკენ გავექანე. მაგრამ ჩემი ფეხის ხმაზე იგი წყნარად გასრიალდა სილაზე წყაროს ნაკადივით და აუჩქარებლად მიიმალა ქვებში ლითონისებური მსუბუქი წკრიალით.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

კედლისკენ გავიქეცი და ხელში ავიტაცე ჩემი პატარა უფლისწული. მას თოვლის ფერი ედო.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

— ეს რა ამბავია? გველებს ელაპარაკები?

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

სწრაფად შემოვხსენი ოქროსფერი ყელსახვევი, რომელსაც მუდამ თან ატარებდა. შემდეგ საფეთქლები დავუნამე და წყალი შევასვი. ვერ ვბედავდი რაიმე მეკითხა. მან დაფიქრებით შემომხედა და კისერზე მომხვია ხელები. გული ნატყვიარი ფრინველივით უცემდა.

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— მიხარია, მანქანა რომ შეგიკეთებია. ახლა შეგიძლია დაბრუნდე შინ…

— Звідки ти знаєш?

— საიდან იცი?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

სწორედ ის იყო, უნდა მეთქვა, ბედმა გამიღიმა და თვითმფრანავი შევაკეთე-მეთქი.

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

მან პასუხი არ გამცა და განაგრძო:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

— დღეს მეც დავბრუნდები შინ…

Потім додав журно:

მერე კი ნაღვლიანად დასძინა:

— Це куди далі… це багато важче…

— ოღონდ ჩემი გზა უფრო შორია და უფრო ძნელი…

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати…

ვგრძნობდი, რომ რაღაც არაჩვეულებრივი უნდა მომხდარიყო. ჩვილი ბავშვივით მივიხუტე იგი მკერდზე, მაგრამ ასე მეგონა, თითქოს ხელიდან მისხლტებოდა და უფსკრულში ვარდებოდა, მე კი ძალა არ შემწევდა შემეკავებინა…

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

იგი ჩაფიქრებული გასცქეროდა სივრცეს…

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька…

— მე მყავს შენი ბატკანი, მაქვს მისთვის ყუთი და პირსაკრავი…

I він сумно всміхнувся.

და ნაღვლიანად გაეღიმა.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

დიდხანს ვიდექი ასე. ვგრძნობდი, რომ იგი ნელ-ნელა იკრებდა ძალ-ღონეს.

— Ти трохи злякався, хлопче…

— ჩემო პატარა ბიჭო, შენ შეშინებული ხარ…

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

რაღა თქმა უნდა, შეშინებული იყო, მაგრამ მან წყნარად გაიცინა:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері…

— ამ საღამოს უფრო შემეშინდება…

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

უბედურების წინათგრძნობა სისხლს მიყინავდა. ვერ შევრიგებოდი იმ აზრს, რომ ამიერიდან ვეღარასოდეს გავიგონებდი მის სიცილს, რომელიც ისე საჭირო იყო ჩემთვის, როგორც წყარო უდაბნოში.