Снігова королева / Snedronningen. Et eventyr i syv historier — читати онлайн. Сторінка 4

Українсько-норвезька книга-білінгва

Ганс Крістіан Андерсен

Снігова королева

Hans Christian Andersen

Snedronningen. Et eventyr i syv historier

— Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! — скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.

«Å, jeg fikk ikke mine støvler! Jeg fikk ikke mine polvanter!» ropte den lille Gerda, det merket hun i den sviende kulden, men reinsdyret turde ikke stanse, det løp til det kom til den store busken med de røde bærne. Der satte det Gerda av, kysset henne på munnen, og det løp store blanke tårer ned over dyrets kinn, og så løp det alt hva det kunne tilbake igjen.

Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька — без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії.

Der stod den stakkars Gerda uten sko, uten hansker, midt i den fryktelige iskalde Finnmarken.

Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба — воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва.

Hun løp fremover så sterkt hun kunne. Da kom det en hel hær snefnugg. Men de falt ikke ned fra himmelen, den var ganske klar og skinnende av nordlys.

Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали.

Snefnuggene løp like hen over jorden, og jo nærmere de kom dess større ble de.

Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм.

Gerda husket nok hvor store og kunstferdige de hadde sett ut den gangen hun så snefnuggene gjennom forstørrelsesglasset, men her var de riktignok aldeles store og fryktelige, de var levende, de var Snedronningens forposter.

Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками.

De hadde de underligste skikkelser. Noen så ut som fæle store pinnsvin, andre som hele bunter av slanger som stakk hodene frem, og andre som små tykke bjørner som hårene struttet på, alle skinnende hvite, alle var de levende snefnugg.

Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих — він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова.

Da ba den lille Gerda sin Fader Vår, og kulden var så sterk at hun kunne se sin egen ånde. Som en hel røk stod den ut av munnen hennes.

Герда молилася, і пари більшало — подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках — списи й щити.

Ånden ble tettere og tettere, og den formet seg til små klare engler som vokste mer og mer når de rørte ved jorden. Og alle hadde de hjelm på hodet, og spyd og skjold i hendene.

Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон.

De ble flere og flere, og da Gerda hadde endt sin Fader Vår var det en hel legion om henne.

Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях.

De stakk med sine spyd i de gruelige snefnuggene så de gikk i hundrede stykker, og den lille Gerda gikk ganske sikker og freidig frem.

Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.

Englene klappet henne på føttene og på hendene, og så følte hun mindre hvor kaldt det var, og gikk raskt frem mot Snedronningens slott.

А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

Men nå skal vi først se hvordan Kay har det. Han tenkte riktignok ikke på lille Gerda, og enda mindre på at hun stod utenfor slottet.

Розділ сьомий. У палаці Снігової Королеви, і що трапилось потім

Syvende historie. Hva som skjedde i Snedronningens slott, og hva som skjedde siden.

Стіни палацу звела завірюха, а вікна й двері пробили вітри.

Slottets vegger var av den fykende sne, og vinduer og dører av de skjærende vinder.

У палаці було понад сто покоїв, і всі — зі снігу. Найбільша зала простягалася на кілька миль. Кімнати й зали освітлювалися північним сяйвом — вони були великі й порожні, холодні, як крига, й блискучі.

Det var over hundre saler, og alt var lik fykende sne. Den største strakte seg mange mil. Alle var de belyst av de sterke nordlys, og de var så store, så tomme, så isende kalde og så skinnende.

Тут ніколи не було розваг, навіть балу для білих ведмедів, де штормовий вітер міг би правити за музику, а ведмеді танцювали б на задніх лапах. Тут не було приємних ігор і забав, чи навіть дружньої балачки за столиком для чаю, яку могли б звести панянки-лисиці. Порожні, велетенські, холодні — ось які були покої Снігової Королеви.

Aldri kom det lystighet hit, ikke en gang så mye som et lite bjørneball, hvor stormen kunne blåse opp og isbjørnene gå på bakbenene og ha fine manerer. Aldri en liten lekefest med «munndask» og «slå på lappen». Aldri et bitte lite kaffeselskap med de hvite revefrøknene. Tomt, stort og kaldt var det i Snedronningens saler.

У кожній частині палацу виразно виднілись мерехтливі спалахи північного сяйва, що розквітали в небі.

Nordlysene blusset så punktlig at man kunne telle seg til når de var på det høyeste og når de var på det laveste.

Усередині цих безкінечних порожніх коридорів зі снігу сяяло крижане озеро. Його поверхня була розбита на тисячі фрагментів різної форми. Кожен уламок був сам по собі досконалим витвором мистецтва. Саме у центрі цього озера сиділа Снігова Королева, коли вона була вдома. Вона назвала озеро «Дзеркало Розважливості» й казала, що воно єдине у цілому світі.

Midt inne der, i den tomme uendelige snesalen, var det en frossen sjø. Den var revnet i tusende stykker, men hvert stykke var så veldig likt det andre at det var et helt kunststykke. Og midt på den satt Snedronningen når hun var hjemme, og så sa hun at hun satt i forstandens speil, og at det var det største og beste i denne verden.

Кай був блідий від холоду, він майже посинів, але не відчував цього. Після поцілунку Снігової Королеви хлопчик не відчував холоду, і його серце перетворилося на льодяну грудку.

Lille Kay var ganske blå av kulde, ja nesten sort, men han merket det dog ikke, for hun hadde jo kysset kuldegyset av ham, og hans hjerte var så godt som en isklump.

Він грався кількома шматками криги — розташовував їх то так, то так, ніби намагався створити щось із них; це нагадувало гру, що називається «Китайський пазл», коли треба створювати різноманітні фігурки з дерев’яних деталей.

Han gikk og slepte på noen skarpe flate isstykker som han la på alle mulige måter, for han ville få noe ut av det. Det var som når vi andre har små treplater og legger disse til figurer, det kalles «det kinesiske spill».

Пальці Кая були дуже вправні. Гра здавалась йому надзвичайно важливою, а фігури, що виходили, — досконалими. Це все відбувалося через крихітний уламок дзеркала, який досі колов його око. Хлопчик складав завершені фігури, формував різні слова, але було слово, яке йому не піддавалося, хоча він брався за нього безліч разів, — «Вічність». Снігова Королева пообіцяла:

Kay gikk også og lagde figurer, de aller mest kunstneriske, det var forstandens isspill. For hans øyne var figurere ganske utmerket, og av den aller høyeste viktighet. Det var glasskornet som satt i øyet hans som gjorde det! Han lagde hele figurer som var et skrevet ord, men aldri kunne han få til å legge ut det ordet som han egentlig ville, ordet «evigheten», og Snedronningen hadde sagt:

— Коли ти складеш це слово, ти станеш сам собі паном. А я подарую тобі цілий світ і нові ковзани.

«Får du til å lage den figuren til meg, så skal du være din egen herre, og jeg forærer deg hele verden og et par nye skøyter.»

Але в Кая ніяк не виходило виконати це завдання.

Men han kunne ikke.

— Зараз я поспішаю до теплих країв, — промовила Снігова Королева. — Я збираюсь поглянути на чорні кратери вулканів, що звуться Етна й Везувій; хочу забілити їх снігом. Крім того, так буде краще для цитрин та винограду.

«Nå suser jeg bort til de varme land!» sa Snedronningen. «Jeg vil hen og kikke ned i de sorte grytene!» — Det var de ildsprutende bergene, Ætna og Vesuv som man kaller dem. — «Jeg skal hvite dem litt! Det hører med. Det gjør godt oppå sitroner og vindruer!»

І Снігова Королева відлетіла, залишивши Кая у велетенській залі, що тягнулась на багато миль. Хлопчик сидів і дивився на фрагменти криги. Він задумався й так довго був непорушний, що здавалось, ніби він замерз.

Og så fløy Snedronningen, og Kay satt ganske alene i den mange mil store tomme issalen og så på isstykkene, og tenkte og tenkte så det knakte i ham, og ganske stiv og stille satt han, man skulle tro han var frosset i hjel.

І тієї миті Герда увійшла до величезних дверей палацу. Колючі вітри вирували довкола неї, але вона помолилася й вітри вгамувались, ніби поснули. Дівчинка йшла далі, аж потрапила до великої порожньої зали, де побачила Кая. Вона одразу ж упізнала його, підбігла й обійняла, примовляючи:

Da var det at den lille Gerda trådte inn i slottet, gjennom den store porten som var skjærende vinder. Men hun leste en aftenbønn, og da la vindene seg som om de skulle sove, og hun trådte inn i de store, tomme kalde salene — da så hun Kay, hun kjente ham, hun fløy om halsen på ham, holdt ham så fast, og ropte:

— Каю, мій милий Каю, нарешті я знайшла тебе!

«Kay! Søte lille Kay! Så har jeg da funnet deg!»

Але він і далі сидів нерухомо — напружений і холодний.

Men han satt ganske stille, stiv og kald. —

Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:

Da gråt den lille Gerda hete tårer, de falt på hans bryst, de trengte inn i hans hjerte, de opptinte isklumpen og fortærte den lille speilklumpen der inne. Han så på henne og hun sang salmen:

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

«Rosene vokser i dale,
Der får vi Barn-Jesus i tale!»

Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:

Da brast Kay i gråt. Han gråt så speilkornet trillet ut av øynene, han kjente henne og jublet:

— Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? —

«Gerda! Søte lille Gerda! — Hvor har du dog vært så lenge? Og hvor har jeg vært?»

хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: — Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!
Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя.

Og han så rundt om seg. «Hvor kaldt det er her! Hvor tomt og stort det er her!» Og han holdt seg fast til Gerda, og hun lo og gråt av glede.

На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів.

Det var så velsignet at selv isstykkene danset av glede rundt om, og da de var trette og la seg, lå de akkurat i de bokstavene som Snedronningen hadde sagt han skulle finne ut. Så var han sin egen herre, og hun ville gi ham hele verden og et par nye skøyter.

Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.

Og Gerda kysset hans kinn, og de blomstret. Hun kysset hans øyne, og de lyste som hennes, hun kysset hans hender og føtter, og han var sunn og rask.

Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, — написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».

Snedronningen måtte gjerne komme hjem: Hans fribrev stod skrevet der med skinnende isstykker.

А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце.

Og de tok hverandre i hendene og vandret ut av det store slottet. De talte om bestemor og om rosene oppe på taket. Og der de gikk lå vindene ganske stille og solen brøt frem.

Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком.

Og da de nådde busken med de røde bærene, stod reinsdyret der og ventet. Det hadde en annen ung rein med, som var full av iver, og den gav de små sin varme melk og kysset dem på munnen.

А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними.

Så bar de Kay og Gerda først til finnekonen, hvor de varmet seg opp i den hete stuen og fikk råd om hjemreisen. Så til lappekonen som hadde sydd dem nye klær og gjort i stand sin slede.

Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:
— Щасливої дороги!

Og reinsdyret og den unge reinen løp ved siden og fulgte med, helt til landets grense, hvor det første grønne tittet frem. Der tok de avskjed med reinsdyret og med lappekonen. «Farvel!» sa de alle sammen.

Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його — він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці — револьвери.

Og de første små fuglene begynte å kvitre, skogen hadde grønne knopper, og ut fra den kom en ung pike ridende, på en prektig hest som Gerda kjente (den hadde vært spent for gullkaréten), med en skinnende rød lue på hodet og pistoler foran seg.

Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї.

Det var den lille røverpiken som var lei av å være hjemme, og ville nå først nordpå, og siden til en annen kant dersom hun ikke ble fornøyd.

Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.

Hun kjente straks Gerda, og Gerda kjente henne, det var en glede.

— Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! — сказала вона Каю. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.

«Du er en underlig fyr å traske etter!» sa hun til lille Kay. «Jeg kan ikke vite om du fortjener at man løper til verdens ende for din skyld!»

Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.

Men Gerda klappet henne på kinnet og spurte om prinsen og prinsessen.

— Вони зараз мандрують чужими краями, — відповіла Маленька Розбійниця.

«De har reist til fremmede land!» sa røverpiken.

— А крук? — розпитувала далі Герда.

«Men kråken?» spurte den lille Gerda.

— Ох, крук помер, — відповіла дівчина. — Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

«Ja, kråken er død!» svarte hun. «Den tamme kjæresten har blitt enke og går med en stump sort ullgarn om nebbet. Hun klager seg ynkelig, og vrøvl er det hele! — Men fortell meg nå hvordan det har gått deg, og hvordan du fikk fatt på ham!»

Герда і Кай розповіли свою історію.

Og Gerda og Kay fortalte begge to.

— Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! — сказала Маленька Розбійниця. Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає.

«Og snipp-snapp-snurre-basselurre!» sa røverpiken, tok dem begge to i hendene, og lovet at hvis hun en gang kom igjennom deres by, så skulle hun komme opp å besøke dem.

І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому. Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню.

Og så red hun ut i den vide verden, men Kay og Gerda gikk hånd i hånd, og mens de gikk var det en deilig vår med blomster og grønt. Kirkeklokkene ringte, og de kjente igjen de høye tårnene, den store byen, det var i den de bodde.

Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» — та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими.

Og de gikk inn i den og hen til bestemorens dør, oppover trappen, inn i stuen, hvor alt stod på samme sted som før, og uret sa «Tikk! Tikk!» og viseren dreide. Men idet de gikk gjennom døren merket de at de var blitt voksne mennesker.

Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон.

Rosene fra takrennen blomstret inn av de åpne vinduene, og der stod de små barnestolene, og Kay og Gerda satte seg på hver sin og holdt hverandre i hendene. De hadde glemt som en tung drøm den kalde tomme herligheten hos Snedronningen.

Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!»

Bestemor satt i Guds klare solskinn og leste høyt av bibelen: «Uten at dere blir som barn, kommer dere ikke i Guds rike!»

Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:

Og Kay og Gerda så hverandre inn i øynene, og de forsto på en gang den gamle salmen:

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

«Rosene vokser i dale,
Der får vi Barn-Jesus i tale!»

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.

Der satt de begge to, voksne og allikevel barn, barn i hjertet, og det var sommer, den varme, velsignede sommer.