A Gerda jí vyprávěla všechno. Stařena potřásala hlavou a říkala: „Hm, hm!“ Když jí Gerda všechno vypověděla a otázala se jí, neviděla-li malého Kaje, řekla stařena, že sice nešel okolo, ale že jistě půjde, jen aby nebyla smutná a raději si pochutnala na jejích třešních. A ať se podívá na její květiny, které jsou krásnější nežli jakákoli obrázková kniha, neboť každá květina dovede vypravovat celou pohádku. Pak vzala Gerdu za ruku a vešly do chaloupky.

Герда розповідала, а незнайомка хитала головою та гмикала, і на завершення розповіді дівчинка поцікавилась, чи не доводилось їй бачити Кая. Бабуня відказала, що він тут ще не проходив, але, цілком імовірно, може з’явитись незабаром.
— Не сумуй, — сказала вона Герді, — краще скуштуй вишень і помилуйся квітами. Ти таких гарних не бачила в жодній книжці, до того ж кожна з них може розказати власну історію.

Stařena zavřela za sebou dveře.

Вона взяла Герду за руку й відвела до будиночка, а потім щільно зачинила двері.

Okna tu byla vysoko, až u stropu, a tabulky v nich byly červené, modré a žluté. Denní světlo sem padalo velmi podivně a hrálo všemi barvami. Na stole byly překrásné třešně a Gerda si jich směla vzít, co chtěla.

Вікна були дуже високі, оздоблені вітражами з червоного, синього і жовтого скла, тож промені світла, пробиваючись крізь них, мінились усіма кольорами. На столі стояли соковиті вишні, й Герді дозволили з’їсти стільки, скільки вона сама забажає.

Co takto jedla, česala ji stařena zlatým hřebenem, až se Gerdě kadeřily vlasy a velmi pěkně se leskly do žluta okolo malého přívětivého obličeje, který byl okrouhlý a podobal se růžičce.

Доки вона їла, бабця розчісувала її довгі лляні коси золотим гребінцем, і блискучі кучері вкладалися у зачіску, відтіняючи кругле симпатичне личко, яке свіжістю й квітучістю нагадувало троянду.

„Takovou sladkou dívenku jsem si již dlouho přála mít!“ řekla stařena. „Však uvidíš, jak se nám spolu dobře povede!“

— Я завжди мріяла мати таку милу донечку, як ти, — сказала стара. — Ти мусиш лишитись зі мною. От побачиш, як щасливо ми заживемо разом.

A co tak česala malé Gerdě vlásky, zapomínala Gerda víc a více na svého kamaráda Kaje. Stařena se totiž vyznala v čárech, ale nebyla zlou čarodějnicí. Čarovala jenom trochu pro své potěšení a chtěla si malou Gerdu podržet.

І доки вона розчісувала Гердині коси, дівчинка потроху забувала свого зведеного брата Кая. Адже бабуня вміла чаклувати — вона не була злою відьмою, а чаклувала зовсім трошки, для власного задоволення. Зараз вона скористалася своїм умінням, щоб затримати Герду.

Pak vyšla do zahrady a zvedla svou berličku nade všechny růžové keře. Třebaže růže překrásně kvetly, zapadly náhle do černé země, že ani nebylo vidět, kde stály.

Вийшла у сад, махнула ціпком перед трояндовими кущами, і вони миттю зникли під землею, навіть сліду не лишилося.

Stařena se totiž bála, že by si Gerda vzpomněla na své vlastní růže, kdyby zde spatřila tyto květy. Tu by se také upamatovala na Kaje a utekla by jí.

Стара боялася, що якби Герда побачила троянди, вона згадала б рідну домівку, а тоді згадала б і Кая та й утекла.

I vedla Gerdu do květnice. — Co zde bylo vůně a krásy! Všechny květiny, jaké si jen možno pomyslit v kterékoli době roční, stály zde v plné nádheře. Žádná obrázková kniha by nemohla být pestřejší a krásnější.

Потім повела Герду погуляти у садок, де цвіло розмаїте квіття. Яке прегарне і запахуще було воно! Усі мислимі квіти, що квітнули в різні пори року, тут буяли розкішним цвітом. У жодній книзі неможливо було знайти кращі кольори.

Gerda poskakovala radostí a hrála si, až slunce zapadlo za vysokými třešňovými stromy. Pak jí stařena ustlala v pěkné postýlce s červenými, hedvábnými poduškami, protkanými modrými fialkami. Spalo a snilo se jí tuze krásně.

Герда стрибала з утіхи і гуляла садком, аж сонце зайшло за вишні. Потім вона вмостилась спати на гарненькому ліжку з червоними шовковими подушками, на яких були вишиті фіалки. І сни їй снилися приємні, наче принцесі напередодні весілля.

Druhého dne si směla opět hrát s květinami v teplém slunečním svitu; a tak to šlo mnoho dní.

І наступного дня, й багато-багато днів поспіль Герда бавилася із квітами в садку.

Gerda znala každou květinu. Ale třeba jich bylo sebevíc, přece se jí zdálo, že jedna chybí. Ale nevěděla, která to je.

Вона знала кожну квітку, та їй усе здавалося, ніби щось вона таки пропустила — а що, то й сама не знала.

Jednoho dne seděla a zadívala se na stařenčin klobouk s malovanými květinami, mezi nimiž nejkrásnější byla růže.

Та якогось дня вона розглядала бабусин капелюх, де були намальовані квіти, й помітила, що найгарніша серед усіх — троянда.

Stařena zapomněla sejmout ji s klobouku, když ostatní schovala pod zem.

Чаклунка забула прибрати її з капелюха, коли примусила всі троянди зникнути під товщею землі.

Ale tak tomu bývá, že zřídka máme všechny myšlenky pohromadě.

Дуже важко послідовно дотримуватись задуманого; одна маленька помилка часто руйнує всі наші плани.

„Cože!“ zvolala Gerda. „Nejsou zde žádné růže?“ I poskakovala mezi záhony, hledala a hledala, ale nemohla žádnou růži nalézt.
I sedla si a dala se do pláče. Ale její horké slzy dopadly právě tam, kde se propadl jeden růžový keř. Když teplé slzy ovlažily půdu, vyrazil ze země keř v plném květu, jako byl, než se propadl. Gerda jej objímala, líbala růže a myslila na krásné růže doma a s nimi na malého Kaje.

— Цікаво, чому тут немає троянд? — вигукнула Герда. Вона побігла до квітника, обстежила всі грядки й нічого не знайшла. Тоді вона сіла і заплакала, і її сльози упали на те місце, де під землею була схована троянда. Тепла сльоза змочила землю, і перед нею розпустився пишний трояндовий кущ. Герда обійняла його і поцілувала троянди. Вона подумала про ті ружі, чудові троянди, які вирощувала вдома, і, звісно, згадала про Кая.

„Ó, jak jen jsem mohla zapomenout!“ řeklo děvčátko. „Vždyť jsem měla hledat Kaje! Nevíte, kde je?“ ptala se růží. „Myslíte, že je mrtev a že zmizel?“

— Ох, як же я забарилася! — зітхнула дівчинка. — Я ж мала вирушити на пошуки Кая. Чи не знаєте ви, де він? — запитала вона у троянд. — Він мертвий?

„Mrtev není,“ řekly růže. „Byly jsme přece v zemi a v té jsou všichni mrtví; ale Kaj tam nebyl!“

І троянди відповіли:
— Ні, він не мертвий. Ми були під землею, де лежать усі, хто вже помер. Але Кая серед них немає.

„Děkuji vám!“ řekla malá Gerda, i šla k ostatním květinám, dívala se jim do kalíšků a tázala se: „Nevíte, kde je malý Kaj?“

— Дякую вам, — сказала Герда, підійшла до інших квітів, почала зазирати до їхніх чашечок і прохати: — Скажіть мені, де зараз Кай?

Ale každá květinka snila v slunečním svitu svou vlastní pohádku. Gerda jich tolik od nich slyšela, ale žádná nevěděla o Kajovi.

Але квіти, що зростали на осонні, мрійливо розказували тільки власні історії — жодна з них не знала нічого про Кая.

Co asi povídala zlatá lilie?

Герда почула багато оповідок, бо терпляче нахилялась до кожної квітки.

„Slyš buben: Bum! Bum! Jenom dva zvuky, stále jenom: Bum! Slyš smuteční zpěv žen! Slyš volání knězovo! — Ve své dlouhé, červené říze stojí hindská žena na hranici, plameny šlehají kolem ní a jejího mrtvého muže. Zdali plamen srdce zhyne v plameni hranice?“

— Слухай! — промовила тигрова лілія. — Ти чуєш барабан? «Бам, бам», потім знову і знову «бам, бам». Слухай журливий спів жінок! Слухай голос жерця! У довгому пурпуровому вбранні стоїть вдова біля похоронного багаття. Ось-ось полум’я охопить її та тіло її померлого чоловіка. Але вона думає про живого чоловіка, очі якого горять гарячіше за це полум’я. Та похоронне багаття не зможе загасити вогонь, що палає у серці.

„Tomuhle já vůbec nerozumím!“ řekla malá Gerda.

— Я тебе зовсім не зрозуміла, — зізналась Герда.

„To je moje pohádka!“ pravila zlatá lilie.

— Це була моя історія, — відказала лілія.

Co mluvil svlačec?

А що ж розповіла в’юнка березка?

„Tam nad úzkou pěšinkou visí starý rytířský hrad. Hustý svlačec rozrostl se po starých, červených zdech, lupen na lupenu až k besídce. Tam stojí krásná dívka, naklání se přes zábradlí a dívá se na pěšinku. Žádná růže, klonící se mezi větvičkami, není svěžejší nežli ona; žádný květ jabloně se nechvěje nedočkavěji, když jej vítr odvívá ze stromu, nežli se chvěje ona. Jak šustí její nádherný šat! On ještě nepřichází!“

— Біля он тієї стежинки стоїть старовинний лицарський замок. Плющем обвиті його руїни — кожен камінчик, навіть балкон, на якому стоїть прекрасна панночка. Вона перехилилась через поруччя й вдивляється у дорогу. Вона прекрасніша за найніжнішу з троянд; її хода легша, ніж плин найтендітнішої пелюстки яблуневого квіту. Дорогий шовк її сукні зминається, коли вона перехиляється через поруччя й скрикує: «Невже він не прийде?»

„Koho myslíš? Kaje?“ ptala se malá Gerda.

— Це ти розказуєш про Кая? — запитала Герда.

„Já mluvím jenom o své pohádce, o svém snu,“ odpověděl svlačec.

— Ні, це лише мій сон, — відповіла квітка.

Co říkala malá sněženka?

А ось що розповів пролісок.

„Mezi dvěma stromy visí na provazech dlouhé prkno, je to houpačka. Dvě hezounké dětičky — jejich šaty jsou bílé jak sníh a zelené hedvábné stuhy vlají z jejich klobouků — jsou na ní a houpají se.

— Між двома деревами натягнута мотузка, а до неї приторочена дощечка — це гойдалка. Дві гарненькі дівчинки у білосніжних сукенках і з яскраво-зеленими стрічками на капелюшках сидять на гойдалці.

Bratr, větší z obou, stojí na houpačce, jednou rukou obemyká provaz, aby se udržel, neboť v druhé ruce má hrneček, v ústech má stébélko. Houpačka se hýbe a bubliny s krásnými, duhovými barvami poletují;

Їхній братик, вищий за них, стоїть на гойдалці. Він обхопив мотузку для стійкості, але сам тримає в одній руці мисочку, а в іншій — глиняну трубочку. Хлопчик видуває мильні бульбашки. Гойдалка хитається, і бульбашки летять угору, виблискуючи всіма відтінками.

poslední ještě visí na stébélku a otáčí se vánkem. Černý psík, lehký jako ty bubliny, vzpřímí se na zadních nohách a chce také na houpačku; ta uletí, pes upadne, štěká a zlobí se. Děti jej dráždí — a bubliny praskají. Můj zpěv je takové houpající se prkno, takový praskající bublinový obrázek!“

Остання з них затримується на кінчикові трубочки й похитується під подувом вітру. Гойдалка хитається далі. І раптом з’являється маленький чорний песик. Він піднімає передні лапки, бо теж хоче залізти на гойдалку. Але рух не спиняється, і песик падає; його це злить, і він починає гавкати. Діти спускаються до нього, а бульбашки лускають. Гойдалка, мильні бульбашки, легка сяюча картинка — ось моя історія.

„Snad je to pěkné, co vypravuješ, ale povídáš to tak smutně a vůbec ani nejmenuješ Kaje.“
Co povídají hyacinty?

— Це була б дуже гарна оповідь, — сказала Герда, — але ти її розказуєш дуже сумовито, до того ж в ній нема ані слова про мого Кая.
А що розповів гіацинт?

„Byly tři krásné sestry, docela průhledné a jemné. Jedna nosila červené šaty, druhá modré a třetí úplně bílé. Ruku v ruce tančily na břehu tichého jezera v jasné záři měsíční. Nebyly to víly, byly to dcery lidí.

— Були собі три красуні-сестри, вродливі та витончені. Одна одягалась у червону сукню, друга носила синю, а третя вбиралась у білу. Вони танцювали при місячному світлі біля плеса озера, з’єднавши свої долоні. І здавалось, ніби вони — казкові ельфи, а не люди.

Byla tam překrásná vůně a dívky zmizely v lese. Vůně se ještě zesílila. — Tři rakve, v nichž ty tři krásné dívky ležely, sjely z lesní houštiny na jezero. Svatojánské mušky poletovaly kolem, svítíce jako chvějící se světélka.

Солодкі пахощі квітів оповивали їх. Світлячки кружляли над ними, наче маленькі летючі ліхтарики. Але ким були ці нічні танцівниці?

Spí ty tančící dívky, či jsou mrtvy? Vůně květin praví, že to jsou mrtvoly; klekáníček vyzvání mrtvým!“

Чи вони спали, чи вже померли? Вечірній подзвін був по них.

„Vždyť mě celou rozesmutníš,“ pravila malá Gerda. „Voníš tak silně, že musím myslit na mrtvé dívky! Ach, je tedy Kaj opravdu mrtev? Růže přece byly dole v zemi a říkají, že ne.“

— Яка скорботна історія! — сказала Герда. — Твої пахощі такі сильні, що нагадують мені цих мертвих сестер. Чи ж Кай теж загинув? Троянди були під землею, вони казали, що не стрічали його там.

„Kling, klang!“ zněly zvonečky hyacintů. „My nevyzváníme malému Kajovi, vždyť ho ani neznáme! Zpíváme jenom svou píseň, jedinou, již známe!“

— Дзень, дзень, — тендітно відгукнулися дзвоники гіацинта. — Наш подзвін не за Каєм. Ми його не знаємо — співаємо власну пісню, яка нам до душі.

A malá Gerda šla k blatouchu, který zářil mezi svými lesklými zelenými listy.

Тоді Герда підійшла до квітів жовтцю, що зблискували з-поміж яскраво-зелених листочків.

„Ty jsi malé, jasné slunéčko,“ řekla Gerda. „Pověz mi, víš-li, kde najdu svého malého přítele?“

— Ви схожі на маленькі яскраві сонечка, — сказала Герда. — Скажіть мені, чи знаєте ви, де я можу знайти свого друга?

A blatouch zářil velmi krásně a díval se na Gerdu. Jakou píseň by dovedl on zpívat? Jistě nikoli o Kajovi.

Квіти жовтцю радісно зблиснули й поглянули на дівчинку. Яку пісеньку могли вони заспівати? Вона була не про Кая.

„Na jeden malý dvorek svítilo velmi teple boží slunéčko; byl první jarní den. Jeho paprsky se smekly po bílé sousední zdi, vedle níž těsně rostla první žlutá květina a zářila jako zlato v teplých paprscích slunce.

— Першого теплого дня весни яскраве сонце кидало свої промені на маленький двір. Його яскраві смуги лягали на білі стіни сусідського будинку, і бутон первоцвіту сяяв, наче золотий, у сонячному промінні.

Stará babička seděla venku ve své lenošce; její vnučka, chudá, hezká služebná, přišla domů na krátkou návštěvu. Políbila babičku. V tomto upřímném políbení bylo zlato, opravdové zlato srdce; v ústech zlato, v duši zlato a na vše zářilo zlaté slunce.

Старенька жінка сиділа на кріслі біля дверей будинку, а її внучка, бідна й вродлива служниця, прийшла до неї на короткі відвідини. Коли вона поцілувала свою бабусю, всюди з’явилось сяяння: від золота серця, розчуленого цим поцілунком; від золотавого ранку; від променів сонця; від пелюсток простенької квітки і від вуст дівчини.

Hleď, to je moje pohádka!“ řekl blatouch.

Ось така моя історія, — розповів жовтець.

„Moje stará, ubohá babička!“ povzdechla Gerda. „Ona jistě po mně teskní, truchlí pro mne, jako truchlila pro malého Kaje. Ale však já se již brzy navrátím domů a přivedu s sebou ještě Kaje. Ptát se květin nic nepomáhá, ty znají jenom svou píseň a mně nedovedou poradit!“

— Моя старенька бабуся! — зітхнула Герда. — Вона хоче бачити мене і сумує за мною, так само, як за Каєм. Але я повернуся додому і приведу із собою Кая. Мабуть, не варто далі розпитувати квіти. Вони знають тільки власні історії й не зможуть розповісти мені щось важливе.

Vykasala si sukénku, aby mohla rychleji utíkat. Ale narcis ji šlehl přes nohu, když jej přeskakovala. Zastavila se, podívala se na štíhlou květinku a otázala se:
„Víš snad ty něco?“ A sehnula se k němu.
Hle, co povídal narcis:

І вона нахилилась, щоб підігнути сукенку, адже її чекала довга дорога. Та раптом нарцис доторкнувся до її ноги. Дівчинка поглянула на квітку й сказала:
— Може, ти мені щось розкажеш?
Вона ступила ближче до квітки й прислухалась:

„Vidím sám sebe! Vidím sám sebe! Ó, ó, jak voním! — V podkrovní světničce stojí polooblečená malá tanečnice. Stojí hned na jedné, hned na obou nohou, dupá na celý svět, ale jest jenom přeludem.

— Я бачу себе! Я бачу себе! — промовив нарцис. — Ох, який духмяний мій аромат! У маленькій кімнаті з арковим вікном стоїть маленька танцівниця. Вона подеколи зводиться на одній ніжці, подеколи на двох, і виглядає так, ніби до її ніг повинен упасти весь світ.

Stříká vodu z čajové konvice na kus látky, kterou drží v ruce; je to šněrovačka. — Čistota je dobrá věc! Bílé šaty visí na věšáku, také ty vyprala v čajové konvici a usušila na střeše!

Вона поливає водою із чайника клаптик тканини, який тримає у руках; це її трико. «Чистота — це важливо», — каже вона. Її біла сукенка на вішачку; вона також випрала її й висушила на даху.

Oblékla si je a uvázala si šátek jako šafrán žlutý okolo krku, aby se šaty zdály ještě bělostnějšími. Nohu vzhůru! Hle, jak se panenka vznáší na stonku! Vidím sám sebe! Vidím sám sebe!“

Вона вбралась, зав’язала на шию шафранову хустинку, яка ще більше відтінила білосніжну сукенку. Поглянь, як вона витягує ніжки, стрункі, немов стебла. Я бачу себе! Я бачу себе…

„Ale o to se já nestarám!“ řekla Gerda. „Tohle vypravování není pro mne!“ A Gerda běžela k plotu zahrady.

— Навіщо я все це слухаю? — здивувалась Герда. — Не варто більше витрачати час.
І вона побігла до іншого кінця саду.

Dvířka však byla zamčena. Opřela se tedy o zrezavělou kliku, až povolila, a dveře se rozlétly a dívenka vyběhla bosa do širého světa.

Хвіртка була замкнена, але дівчинка налягла на заіржавілу клямку, і вона піддалась. Дверцята рвучко відчинились, і Герда босоніж вибігла з квітника.

Třikrát se ohlédla, ale nikdo za ní neběžel. Konečně již nemohla běžet, i posadila se na velký kámen. Když se pak rozhlížela, bylo jaro již dávno pryč, byl pozdní podzim. V krásné zahradě, kde bylo stále slunce a květiny kvetly ve všech ročních dobách, to Gerda nezpozorovala.

Вона тричі озиралась, але її ніхто не переслідував. Зрештою вона вибилась із сил, тож присіла відпочити на великому камені. Саме зараз вона помітила, що літо вже давно скінчилось, і повноправною володаркою стала осінь. Герда нічого не знала, доки мешкала біля прекрасного квітника, де пригрівало сонце й буяли квіти цілісінький рік.

Bože, to jsem se zdržela! pomyslila si. Vždyť již nastal podzim! To si musím pospíšit! Vstala rychle a vydala se na cestu.

— Лишенько, скільки ж часу я змарнувала! — гірко зітхнула Герда. — Уже осінь. Я не маю часу відпочивати!
І вона підвелася.

Ó, jak ji nožičky bolely únavou! A kolem dokola byla zima a smutno. Dlouhé vrbové listy byly úplně žluté, rosa se v nich slévala a kanula dolů. A list za listem padal. Jenom trnka měla plody, ale tak trpké, že stahovaly ústa.

Її маленькі ніженьки боліли, а довкола було так холодно й незатишно. Вербове листя пожовтіло. Почалась мжичка, листя опадало з дерев, і лиш на терені були терпкі ягоди.

Ó, jak šedý a smutný se jí zdál širý svět! — —

Світ здавався насупленим і понурим.

Čtvrtá pohádka. O princi a princezně

Розділ четвертий. Принц і принцеса

Gerda si musila zase odpočinout. Po sněhu, hned proti místu, kde ona seděla, poskakovala velká vrána. Seděla tu již dlouho, dívala se na Gerdu a pokyvovala hlavou. Řekla: „Krá! Krá! — Dobrý den! Dobrý den!“

Герда стомилася і сіла перепочити, аж поруч з’явився великий крук. Він підстрибом походжав по снігу неподалік дівчинки. Згодом крук спинив на ній свій погляд, а тоді повернув голову й промовив:
— Кар, кар! Добр-р-рого дня!

Nic lepšího nedovedla říci, ale smýšlela s dívčinou velmi dobře. Ptala se jí, kam jde tak sama po širém světě.

Він намагався вимовляти слова якомога розбірливіше, бо хотів бути ввічливим. Потім він поцікавився, чому вона сама-самісінька блукає білим світом.

Gerda porozuměla velmi dobře slovu „sama“ a cítila, co to znamená. I vyprávěla vráně celý svůj život a osud a otázala se jí, neviděla-li Kaje.

Герда добре знала, що означає «сама-самісінька». Тож вона розповіла крукові про свої пригоди і запитала, чи не бачив він Кая.
Крук дуже серйозно кивнув головою і мовив:

Vrána pokyvovala velmi vážně hlavou a potom zakrákala:
„To by mohlo být! To by mohlo být!“

— Можливо, й так, — цілком можливо.

„Cože? Ty myslíš!“ zvolala dívenka a byla by vránu umačkala, jak ji líbala.

— Невже! Ви й справді його бачили? — закричала Герда й на радощах кинулась цілувати крука.

„No jen rozumně!“ řekla vrána. „Myslím, že by to mohl být malý Kaj. Ale jistě na tebe zapomněl pro svou princeznu.“

— Спокійно, спокійно, — відказав крук. — Певно, що бачив. Думаю, це міг бути Кай. Але в такому разі він про тебе зовсім забув, адже він зараз у принцеси.

„On že je u nějaké princezny?“ ptala se Gerda.

— Він живе у принцеси? — здивувалась Герда.

„Ano, poslyš!“ řekla vrána. „Ale mně je tak obtížné hovořit tvou řečí. Rozumíš-li vraní řeči, budu ti lépe vypravovat!“

— Так, слухай, — відповів крук. — Але мені дуже важко розмовляти твоєю мовою. Якби ти говорила моєю, воронячою, я б міг тобі все до пуття пояснити. Ти знаєш воронячу мову?

„Ne, tomu jsem se neučila!“ pravila Gerda. „Ale babička to dovedla a rozuměla ještě všelijakým řečem. Že jsem se tomu nenaučila!“

— На жаль, я її ніколи не вивчала, — сказала Герда. — Але моя бабуся розуміла її й подеколи говорила на ній зі мною. Шкода, що я не знаю воронячої.

„Nevadí!“ řekla vrána. „Budu vypravovat, jak jen dovedu, ale za mnoho to ovšem nebude stát.“
I vypravovala, co věděla:

— Ну, то пусте, — заспокоїв дівчинку крук. — Поясню, як зможу, хоч би й не дуже до ладу.
І крук заходився розповідати Герді історію, яку чув.

„V království, v němž jsme nyní, bydlí úžasně chytrá princezna. Však také přečetla všechny noviny, co jich je na světě, a zase to zapomněla, tak je chytrá.

— У нашому королівстві живе принцеса, настільки розумна, що прочитала всі газети на світі, ну, і забула їх теж, хоча вона й розумна.

Onehdy sedí na trůně, což ovšem není nijak zvlášť zábavné, jak se o tom tvrdívá, i začne si pobrukovat tuhletu písničku: ‚Pročpak bych se nevdávala!‘ —

І ось якось вона сиділа на своєму троні, який — кажуть люди — не настільки то й зручний, як про нього думають. Так от, принцеса сиділа й почала наспівувати пісеньку, що починається словами: «І чому б мені не вийти заміж?»

‚Vida, to je nápad!‘ povídá si a rozhodla se, že se provdá. Ale chtěla jen takového muže, který dovede odpovědět, když je osloven, a ne takového, který jenom stojí a vypadá vznešeně, neboť to je velmi nudné.

— Справді, чому б не вийти? — мовила вона і твердо вирішила вийти заміж одразу, як знайде нареченого. Її обранець має знати, що й коли казати, і не бути надміру пихатим, бо це занудно.

I dala svolat všechny dvorní dámy. Když se dověděly, co princezna zamýšlí, velmi se zaradovaly. ‚Tohle je hezké!‘ říkala každá. ‚Právě jsem na to také myslila!‘ — Věř mi, každé slovo je pravdivé, co ti tady říkám!“ dodala vrána.
„Mám krotkou přítelkyni, která se volně prochází po zámku, ta mi tohle všechno vypravovala!“

Тож принцеса ударила в барабан і скликала свій почет. І коли фрейліни почули про ці наміри, то дуже зраділи.
— Ми страшенно раді чути це, — сказали вони, — ми вже давно про це балакали.
Тут крук зупинив розповідь.
— Усе, що я кажу, — щира правда, повір мені. Моя кохана служить у палаці придворною пташкою — вільно ходить, де собі забажає. Вона й розповіла мені цю історію.

Toť se rozumí, že ta její přítelkyně byla také vrána, neboť „vrána k vráně sedá“, praví přísloví.

Звісно, кохана крука була вороною, адже кожен шукає собі пару на власний штиб.

A vrána pokračovala: „Noviny hned vycházely s rámcem ze samých srdcí a v těch byla začáteční písmena princeznina. V těch novinách stálo, že každý mladý muž slušného zevnějšku smí přijít na zámek a hovořit s princeznou. Z těch, kteří budou před ní mluvit, aby to bylo k poslouchání, vezme si za muže toho, který bude mluvit nejlépe!

— Газети без зволікань опублікували принцесине оголошення. Там ішлося про те, що кожен привабливий юнак може вільно прийти до палацу й поспілкуватись із принцесою. І ті з претендентів, що зарекомендують себе як найбільш красномовні й не нітитимуться від пишноти палацу, отримують можливість позмагатись за право стати чоловіком принцеси.

— Ano, ano! Mně to můžeš věřit, je to tak pravda, jako že zde sedím. Muži se hrnuli, byla tam tlačenice, ale nikomu se nepodařilo ani prvý, ani druhý den získat princeznu.

Так-так, можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я сиджу тут, — крук вів свою оповідь далі. — Людей напхалася сила-силенна. Претендентів було так багато, що годі проштовхнутись, але все одно ні першого, ні другого дня гідних не знайшлося.

Všichni pěkně mluvili, dokud byli venku na ulici, ale jakmile vešli do zámeckých vrat a spatřili postříbřenou stráž a na schodech lokaje samé zlato, a velké osvětlené sály, byli náramně pomatení. A když stáli před trůnem, na němž seděla princezna, nedovedli říci nic víc nežli opakovat poslední slovo, které ona řekla. Princezna ovšem neměla chuti slyšet to ještě jednou.

Всі були героями, поки стояли надворі, — говорили так, що не переслухати. Але тільки-но вони заходили до палацової брами і бачили охорону в срібних мундирах, а потім лакеїв у золотих лівреях на сходах, та ще й велику пишну залу, як їм ніби мову одтинало. І коли вони стояли перед троном, де сиділа принцеса, єдине, на що вони були здатні, — повторювати останні вимовлені нею слова. А принцесі, звісно, не було від того втіхи.

Vypadalo to, jako by se uchazeči, dokud byli uvnitř, napolykali šňupavého tabáku a přicházely na ně mrákoty; jakmile však vyšli na ulici, ano, to zase již dovedli hovořit.

Складалося враження, ніби вони перебували під дією якихось гальмівних чарів, що діяли в палаці, адже дар мовлення повертався до них тільки тоді, коли вони виходили на вулицю.

Stáli tak v řadě od městské brány až k zámku. Já sama jsem se byla na to podívat!“ pravila vrána. „Hladověli a měli žízeň,“ pokračovala, „ale ze zámku se jim nedostalo ani sklenice odražené vody.

Від брами міста до палацу тягнулась довжелезна черга з претендентів на руку й серце принцеси. Я і сам ходив подивитись на них, — сказав крук. — Вони були голодні й хотіли пити, бо не мали звідки взяти бодай склянку води.

Nejchytřejší si vzali sice s sebou chléb s máslem, ale nerozdělili se se sousedy. Každý si myslil: Jenom vyhlížej hodně hladově, pak si tě princezna nevezme!“

Наймудріші взяли з собою кілька скибок хліба з маслом, але з сусідами не ділилися. Претенденти думали так: якщо принцеса побачить їх знеможеними, вони матимуть більше шансів на перемогу.

„Ale Kaj, malý Kaj!“ ptala se Gerda. „Kdy přišel! Byl mezi zástupem?“

— А Кай? Розкажи мені про Кая! — попрохала Герда. — Він був у цьому натовпі?

„Jen počkej, jen počkej! Již jsme u něho! Třetího dne přišel chlapec bez koní a kočáru. Vesele kráčel rovnou k zámku. Jeho oči zářily jako tvoje, měl krásné, dlouhé vlasy, ale chudobné šaty.“

— Не поспішай так, ми вже дійшли до нього. Це сталось на третій день. Без коней, не в кареті, а пішки, зате з відчуттям власної гідності до палацу крокував один хлопчина. Його очі сяяли, як твої; він мав чудове довгасте волосся, але вбраний був у дуже пошарпаний одяг.

„To byl Kaj!“ jásala Gerda. „Ó, tedy jsem jej našla!“ A tleskala rukama.

— Це був Кай! — радісно сказала Герда. — О, я нарешті знайшла його! — і дівчинка заплескала в долоні.

„Na zádech měl raneček,“ dodala vrána.

— У нього на спині був маленький ранець, — додав крук.

„Ne, to byly zajisté jeho sáňky!“ namítla Gerda. „Neboť se sáňkami odešel!“

— Та ні, в нього з собою були тільки санчата, — заперечила Герда, — адже він зник разом із ними.

„To by mohlo být!“ řekla vrána. „Neprohlížela jsem jej tak zblízka. Ale to vím od své krotké přítelkyně, že když vešel do zámeckých vrat a spatřil postříbřenou stráž a na schodech lokaje samé zlato, nepřišel ani v nejmenším do rozpaků, ale pokynul jim a řekl:

— Може, й так, — погодився крук. — Я дуже не приглядався. Але я знаю від своєї коханої, що він увійшов до палацової брами, побачив охорону в срібних мундирах, і лакеїв у золотих лівреях, що стояли на сходах, але не знітився ані на крихту.

‚To je asi nudné, takhle stát na schodech; já raději půjdu dovnitř!‘

«Певно, це дуже стомлює — весь час стояти на сходах, — промовив він. — Я ліпше увійду».

Tam zářily sály v plném osvětlení. Tajní radové a excelence tam chodili slavnostně a nosili zlaté nádoby. Chlapcovy boty příšerně vrzaly, ale on si z toho nic nedělal!“

Зала сяяла від запалених свічників. Радники й посли ходили босі, а в руках тримали позолочений посуд. Коли він увійшов, його черевики голосно рипнули, але це його теж не збентежило.

„To byl docela jistě Kaj!“ zvolala Gerda. „Já vím, měl nové boty, slyšela jsem v pokoji u babičky, jak vržou!“

— Це точно Кай, — сказала Герда. — У нього були нові черевики, я чула, як вони риплять, коли він заходив до бабусиної кімнати.

„Ano, vrzaly!“ pravila vrána. „A on šel vesele přímo k princezně. Ta seděla na perle, veliké jako kolo od kolovratu, a všechny dvorní dámy se svými služkami a služkami služek a všichni kavalíři se svými sluhy a sluhy sluhů, kteří měli ještě zase své pomocníky, byli tu rozestaveni, a čím blíže stáli u dveří, tím pyšněji vypadali.

— Вони й справді рипіли, — погодився крук, — навіть коли він сміливо зайшов до покоїв принцеси, де вона сиділа на перлині завбільшки з колесо від прядки. Там були присутні всі її фрейліни зі служницями й усі лицарі з прислужниками; та ще й кожна служниця мала біля себе власну покоївку, а кожен лицарів прислужник стояв поруч із власним пажем. І весь цей почет колом оточив принцесу, і чим ближче вони стояли до дверей, тим більше цим пишались.

Ani na pomocníka sluhy sluhova, který stále chodí v pantoflích, by sis málem netroufala podívat, tak pyšně stál ve dveřích!“

Неповороткі пажі, яких ніколи не докличешся, дуже гордо стояли біля самих дверей.

„To je asi strašlivé!“ řekla malá Gerda. „A Kaj přece dostal princeznu?“

— Оце так зібрання, — похитала Герда. — А що ж Кай? Він завоював серце принцеси?

„Kdybych nebyla vránou, tedy bych ji dostala já, i kdybych byla zasnoubena. On prý mluvil právě tak dobře, jako mluvím já, hovořím-li havraní řečí — tomu jsem se naučila od své krotké přítelkyně.

— Якби я не був круком, — зізнався співрозмовник дівчинки, — я й сам би з нею одружився, незважаючи навіть на те, що я вже заручений. Але, мушу відзначити, що й він говорив так само вишукано, як я (коли, звісно, балакаю воронячою мовою). Про це мені розповіла моя кохана.

Byl veselý a roztomilý. Nepřišel vůbec, aby se o ni ucházel, nýbrž jen, aby slyšel princezniny moudré řeči. A ona se mu líbila právě tak, jako se jí líbil on.“

Він почувався цілком вільно й створив приємне враження, до того ж сказав, що прийшов сюди не свататись до принцеси, а послухати її мудру бесіду. Словом, вони сподобались одне одному.

„No, ovšem! To byl Kaj!“ zvolala Gerda. „Byl vždycky velmi chytrý, znal velkou násobilku i se zlomky! Ó, nechtěla bys mě vést do zámku?“

— О, це й справді був Кай, — сказала Герда. — Він такий розумник; він навіть уміє подумки додавати й віднімати, а ще знає дроби. Скажи, ти зможеш провести мене до палацу?

„Ovšem, to se snadno řekne!“ pravila vrána. „Jenom jak to uděláme? Promluvím o tom se svou přítelkyní, ta nám poradí. Neboť, abych ti upřímně řekla, takové děvčátko, jako jsi ty, nesmí tam nikdy vkročit!“

— Це не так просто, як хотілося б, — відповів крук. — Але я можу попросити про допомогу в моєї коханої. Може, вона щось порадить. Але, гадаю, дістати дозвіл, щоб потрапити до палацу, для такої маленької дівчинки, як ти, буде дуже складно.

„Ale já smím!“ namítla Gerda. „Jakmile Kaj uslyší, že jsem nablízku, přijde hned pro mne!“

— Звісно. Але я певна, що з дозволом проблем не буде, — сказала Герда. — Щойно Кай дізнається, що я тут, він одразу ж прийде і забере мене.

„Tož na mne počkej tady u schodů!“ řekla vrána, potřepala hlavou a odlétla.

— Що ж, тоді чекай мене тут, біля огорожі, — сказав крук, кивнув головою на прощання і полетів.

Teprve když nastal večer a setmělo se, přiletěla zpět.
„Krák! Krák!“ pravila. „Mám tě od své přítelkyně mnohokrát pozdravovat! A zde je kousek chleba pro tebe; vzala jej v kuchyni, kde je ho dost, a ty jsi asi hladová.

Коли він повернувся, уже звечоріло.
— Кар, кар, — звернувся крук до Герди. — Моя кохана передавала тобі вітання, а ще послала ось цей клунок. Вона взяла його на кухні, тут є хліб, — ти ж, напевно, зголодніла.

— Není možné, abys vešla do zámku, protože jsi bosa. Postříbřená stráž a lokajové ve zlatě by tě nepustili. Ale neplač, dostaneš se tam přece. Moje přítelkyně ví o zadních schůdcích vedoucích k ložnici a také ví, kde je klíč od nich!“

Увійти до палацу через парадний вхід ти не зможеш. Охорона в срібних мундирах і лакеї в золотих лівреях тебе не пустять. Але не плач, ми придумаємо щось інше. Моя кохана знає потайні сходи, що ведуть до спальних покоїв, а ще вона зможе дістати ключ.

I vešly spolu do zahrady, do velkého stromořadí, v němž list za listem již opadával. Když pak světla v zámku pohasínala, vedla vrána malou Gerdu k zadním dvířkám, která byla jenom přivřena.

Вони увійшли до саду широкою алеєю, де з дерев опадало листя, і бачили, як у палаці поступово гасять світло. Крук провів Герду до чорного входу — двері були прочинені.

Ó, jak bušilo Gerdino srdce úzkostí a touhou! Bylo jí, jako by se chystala k něčemu špatnému, a ona se přece chtěla přesvědčit, zdali je to malý Kaj.

Сердечко Герди гупало так, наче хотіло вискочити з грудей. Вона відчувала тривогу й нетерпіння, ніби збиралась зробити щось заборонене. Але понад усе їй хотілося знайти Кая.

Ano, jistě je to on! Vzpomínala tak živě na jeho chytré oči, na jeho dlouhé vlasy: viděla jasně, jak se usmíval, když ještě sedali doma pod růžemi.

«Це мусить бути він, — думала дівчинка, — адже в нього теж ясні очі й довге волосся». Вона уявляла собі його усмішку — так він усміхався до неї, коли вони разом сиділи у трояндовому садочку.