— Otthagytam a prémes csizmámat! Otthagytam a kesztyűmet! — kiáltotta vágtatás közben Gerda. A jeges hideg nyomban figyelmeztette rá. De a rénszarvas nem mert megállni, röpült tovább, míg csak a vörös bogyójú, nagy bokorhoz nem ért. Ott letette a kislányt, megcsókolta, fényes, nagy könnyeket hullatott, s már iramlott is visszafelé.

— Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! — скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.

A kis Gerda meg ott állt a bokor tövében mezítláb, kesztyű nélkül a finnek rémítően hideg földjén.

Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька — без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії.

Futásnak eredt, szaladt, ahogy a lába bírta; egyszer csak nagy sereg hópehely közelgett szembe vele. Nem az égből hullottak — az ég tiszta volt, és tündöklött az északi fénytől —,

Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба — воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва.

a földön vonultak seregestül; s minél közelebb értek, annál jobban nőttek.

Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали.

Gerdának azok a nagy és csodálatos rajzú hópehely-virágok jutottak eszébe, amiket Kay mutatott neki a nagyítóüvegen keresztül. Ezek a hópelyhek a valóságban is nagyok voltak, nagyok és félelmetesek, mert elevenek: a Hókirálynő előőrse közeledett a kis Gerda felé.

Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм.

Különös alakú lények voltak, az egyik csúnya, nagy sünhöz hasonlított, a másik összefonódott kígyók gomolyagának látszott, borzas szőrű, kövér medvebocsnak a harmadik. De ragyogó fehér egytől egyik valamennyi, hiszen eleven hópelyhek voltak.

Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками.

Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих — він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова.

Герда молилася, і пари більшало — подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках — списи й щити.

Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон.

Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях.

Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.

De most nézzünk Kay után: mi történt közben ővele? Neki persze eszébe se jutott a kis Gerda, azt meg még úgy se gondolta, hogy hajdani pajtása ott kinn áll a palota előtt.

А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

Hetedik mese, arról, hogy mi történt a Hókirálynő palotájában, és mi történt később

Розділ сьомий. У палаці Снігової Королеви, і що трапилось потім

A palota falai magasan kavargó hóörvények voltak, kapui meg ablakai metsző szelek.

Стіни палацу звела завірюха, а вікна й двері пробили вітри.

Száznál is több terme volt a palotának, kisebbek-nagyobbak aszerint, hogy hogyan kavargott a hó. A legnagyobbik terem több mérföld hosszú volt; valamennyit tündöklő északi fény világította be. Hatalmas termek voltak, üresek, jéghidegek és fehéren szikrázók.

У палаці було понад сто покоїв, і всі — зі снігу. Найбільша зала простягалася на кілька миль. Кімнати й зали освітлювалися північним сяйвом — вони були великі й порожні, холодні, як крига, й блискучі.

Nem rendeztek itt soha mulatságot, még egy szűkebb körű medvebált sem, ahol a hóvihar fütyülte volna a talpalávalót, s a jegesmedvék két lábra állva ropták volna a táncot, finom és illedelmes mozdulatokkal; társasjátékot se játszottak itt soha, pofácskájukat és mancsukat összeütögetve; ezüstrókakisasszonyok sem pletykálgattak el délutáni kávé mellett — hidegek és néptelenek voltak a Hókirálynő tágas termei.

Тут ніколи не було розваг, навіть балу для білих ведмедів, де штормовий вітер міг би правити за музику, а ведмеді танцювали б на задніх лапах. Тут не було приємних ігор і забав, чи навіть дружньої балачки за столиком для чаю, яку могли б звести панянки-лисиці. Порожні, велетенські, холодні — ось які були покої Снігової Королеви.

Az északi fény tüzei olyan szabályosan gyúltak fel és lobbantak ki, hogy könnyen ki lehetett számítani, mikor tündöklik a legmagasabban, s mikor a legalacsonyabban.

У кожній частині палацу виразно виднілись мерехтливі спалахи північного сяйва, що розквітали в небі.

Az egyik végeláthatatlan terem közepén befagyott tó csillámlott. Jégtükre ezer darabra repedt szét, de olyan egyforma darabokra, hogy valóságos műremek volt a tó. Ennek a tónak a kellős közepén trónolt a Hókirálynő, ha otthon volt — azt mondta, hogy az Értelem tükrének közepén ül, s ez a leghívebb tükör a világon.

Усередині цих безкінечних порожніх коридорів зі снігу сяяло крижане озеро. Його поверхня була розбита на тисячі фрагментів різної форми. Кожен уламок був сам по собі досконалим витвором мистецтва. Саме у центрі цього озера сиділа Снігова Королева, коли вона була вдома. Вона назвала озеро «Дзеркало Розважливості» й казала, що воно єдине у цілому світі.

A kis Kay már kék, majdnem fekete volt a hidegtől, de nem vette észre, hogy fázik, mert a Hókirálynő csókjától elmúlt a borzongása; a szíve már különben is jégcsappá változott.

Кай був блідий від холоду, він майже посинів, але не відчував цього. Після поцілунку Снігової Королеви хлопчик не відчував холоду, і його серце перетворилося на льодяну грудку.

Lapos, éles jégdarabokat rakosgatott egymásra meg egymás mellé, valami formát akart adni nekik, mint amikor mi apró falemezekből alakokat próbálunk kirakni, amit kínai játéknak neveznek.

Він грався кількома шматками криги — розташовував їх то так, то так, ніби намагався створити щось із них; це нагадувало гру, що називається «Китайський пазл», коли треба створювати різноманітні фігурки з дерев’яних деталей.

Kay művészi mintákat, alakokat rakosgatott ki jégből; tökéletes remekek voltak. Az értelem jeges játéka volt ez, az ő szemében nagyszerű és roppant fontos időtöltés — a szemébe hullott üvegszilánk miatt látta annak. A mintákból egy írott szót próbált formálni, de sohasem sikerült neki azt a szót kirakni, amit szeretett volna „Örökkévalóság.” Pedig a Hókirálynő azt mondta neki:

Пальці Кая були дуже вправні. Гра здавалась йому надзвичайно важливою, а фігури, що виходили, — досконалими. Це все відбувалося через крихітний уламок дзеркала, який досі колов його око. Хлопчик складав завершені фігури, формував різні слова, але було слово, яке йому не піддавалося, хоча він брався за нього безліч разів, — «Вічність». Снігова Королева пообіцяла:

„Ha azt a szót ki tudod rakni, újra a magad ura leszel, s én neked ajándékozom az egész világot, még egy pár új korcsolyát is ráadásul.”

— Коли ти складеш це слово, ти станеш сам собі паном. А я подарую тобі цілий світ і нові ковзани.

Ezzel az egy szóval kínlódott hát Kay, de nem tudta kirakni.

Але в Кая ніяк не виходило виконати це завдання.

— Én most meleg országokba repülök — mondta egy napon a Hókirálynő. — Elszállok, és lenézek a nagy, fekete fazekakba! — A tűzhányókra gondolt, az Etnára meg a Vezúvra, ahogy az emberek nevezik őket. — Megfehérítem egy kicsit az oldalukat! Ez a dolgom, meg jót is tesz a citromnak, szőlőnek. —

— Зараз я поспішаю до теплих країв, — промовила Снігова Королева. — Я збираюсь поглянути на чорні кратери вулканів, що звуться Етна й Везувій; хочу забілити їх снігом. Крім того, так буде краще для цитрин та винограду.

Azzal nagy suhogva elrepült, Kay meg ott maradt magára a sok mérföldes, kihalt teremben, merőn nézte a jégdarabjait, és olyan erősen gondolkozott, hogy majd összeroppant a feje. Mozdulatlanul ült, néma csendben, aki látta, azt hitte volna, hogy megfagyott.

І Снігова Королева відлетіла, залишивши Кая у велетенській залі, що тягнулась на багато миль. Хлопчик сидів і дивився на фрагменти криги. Він задумався й так довго був непорушний, що здавалось, ніби він замерз.

Akkor lépett be a kis Gerda a palota nagy kapuján. Metsző szelek vették körül, de Gerda elmondta az esti imádságát, s egyszerre elnyugodtak a szelek, mintha aludni készülnének. A kis Gerda belépett a fehéren tündöklő, nagy, kihalt terembe, s végre meglátta kedves pajtását. Megismerte mindjárt, a nyakába borult és megölelte:

І тієї миті Герда увійшла до величезних дверей палацу. Колючі вітри вирували довкола неї, але вона помолилася й вітри вгамувались, ніби поснули. Дівчинка йшла далі, аж потрапила до великої порожньої зали, де побачила Кая. Вона одразу ж упізнала його, підбігла й обійняла, примовляючи:

— Kay! Édes, kedves Kay! Végre megtaláltalak!

— Каю, мій милий Каю, нарешті я знайшла тебе!

Kay nem mozdult, csak ült hidegen és mereven,

Але він і далі сидів нерухомо — напружений і холодний.

Gerda meg zokogni kezdett nagy fájdalmában, forró könnyei Kay mellére hulltak, leszaladtak a szívért, felolvasztották a jeget, s kimosták onnan a gonosz tükörszilánkot. Kay, mintha álomból ocsúdott volna, Gerdára nézett, s a kislány akkor elénekelte azt a régi dalt

Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:

Rózsa nyílik, szirma hull az ágra,
kicsi Jézus, látunk nemsokára!

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

Kaynak végre megeredt a könnye, úgy záporozott, hogy elúszott vele a másik kis tükörszilánk; most ismerte csak meg Gerdát, és ujjongva kiáltotta:

Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:

— Gerdám, édes kicsi Gerda! Hol voltál ilyen sokáig? És én hová kerültem? —

— Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? —

körülnézett és megborzongott. — Milyen dermesztő hideg van itt! S milyen üres és kihalt minden! — És forrón átölelte Gerdát, aki sírt meg nevetett boldogságában.

хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: — Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!
Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя.

Ó, milyen öröm volt ez! Még a jégdarabkák is táncra kerekedtek jókedvükben, s amikor elfáradtak és megpihentek, éppen azt a szót formálták ki, amelyről a Hókirálynő azt mondta, hogy ha Kay ki tudja rakni, megszűnik a hatalma fölötte, neki ajándékozza az egész világot s még egy új korcsolyát is ráadásul.

На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів.

Gerda megcsókolta Kay arcát, s az egyszerre kivirult, megcsókolta a szemét, s abból tiszta fény sugárzott; csókot lehelt kezére, lábára, s a fiú tagjait erő töltötte el.

Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.

Hazajöhetett most már a Hókirálynő, nem tartottak tőle. Készen volt már Kay szabadságlevele, ott állt kirakva fényes jégbetűkkel.

Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, — написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».

Kézen fogták egymást, és kifelé indultak a Hókirálynő roppant palotájából. Nagyanyóról beszélgettek meg az ereszcsatorna fölött viruló rózsatövekről, s amerre elhaladtak, elültek a szelek, kisütött a nap.

А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце.

A vörös bogyós, nagy bokor tövében ott várta őket a rénszarvas, mellette a duzzadó tőgyű fiatal rénszarvastehén. Megitatta a két pajtást meleg tejjel, s megcsókolta őket.

Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком.

A két szarvas aztán a hátára kapta Kayt meg Gerdát, s először a finn asszonyhoz vágtatott velük. Jól felmelegedtek nála, a finn asszony útba igazította őket, merre van hazafelé. Aztán folytatták az utat, betértek a lapp asszonyhoz is, aki új ruhákat varrt nekik, és megjavítgatta Kay szánkóját.

А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними.

Innen mindannyian együtt indultak tovább, szánkójuk mellett ügetett a két rénszarvas; egészen hazájuk határáig kísérték a gyerekeket. Ott már kipattantak az első rügyek. Kay meg Gerda hálásan búcsúztak el a két szarvastól meg a lapp asszonytól.
— Isten veletek! — kiáltották.

Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:
— Щасливої дороги!

Megszólaltak a tavasz első madarai, kizöldültek az erdők, s a fák közül gyönyörű paripa vágtatott elő. Gerda mindjárt ráismert: az aranyhintót húzta valamikor. Fiatal lány ült a lovon, fején égőpiros sapka, az övében pisztolyok —

Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його — він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці — револьвери.

a kis rablóleány volt, aki megunta az otthonülést, és észak felé vette útját, amíg rá nem un arra a vidékre is. Aztán majd más földre vándorol.

Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї.

Nyomban megismerte Gerdát, Gerda is őt — nagyon megörültek egymásnak.

Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.

— Szép legény vagy, mondhatom, hogy így elcsavarogtál! — kiáltott Kayra a kis rablóleány. — Ugyan, megérdemled-e, hogy a világ végére is utánad menjenek?

— Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! — сказала вона Каю. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.

De Gerda megsimogatta a rablóleány arcát, s azt tudakolta, hogy él-e a királyfi meg a királykisasszony.

Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.

— Messze járnak azok, idegen országba utaztak! — felelte a rablóleány.

— Вони зараз мандрують чужими краями, — відповіла Маленька Розбійниця.

— Hát a varjak?

— А крук? — розпитувала далі Герда.

— A varjúférj meghalt — felelte a lány. — A szelídített varjúmenyecske megözvegyült, s gyásza jeléül egy kis fekete fonalat kötött a lábára. Folyton siránkozik, gyötrelem hallgatni a sok fecsegését. De mondd el most te, hogy értél oda, s hogy akadtál rá.

— Ох, крук помер, — відповіла дівчина. — Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

Gerda meg Kay egymás szavába vágva mondták el történetüket.

Герда і Кай розповіли свою історію.

— Sok beszédnek sok az alja! — kiáltott a kis rablóleány, aztán kezet rázott mind a kettőjükkel, és megígérte nekik, hogy ha egyszer elvetődik a városukba, meglátogatja őket.

— Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! — сказала Маленька Розбійниця. Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає.

Aztán elnyargalt a messzi világba. Gerda meg Kay kézen fogva továbbindultak; zöldellő, virágzó tavaszi tájakon vitt át az útjuk, messze előttük harangok zengtek-bongtak, s ők ráismertek városuk magas tornyaira — igen, az ő nagy városuk volt, ott laktak valamikor.

І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому. Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню.

Be is fordultak hamarosan a házuk kapuján nagyanyó ajtójához, fel a lépcsőn, be a szobába, ahol mindent a régi helyén találtak. Az óra a régi nótát mondta: „tik-tak”, ugyanúgy forogtak körbe a mutatói, de velük mégis nagy változás történt: amikor átlépték a küszöböt, észrevették, hogy felnőttek lettek.

Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» — та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими.

A nyitott ablakon behajoltak az eresz alatt a virágzó rózsaágak, ott álltak a kisszékeik, rá is ült ki-ki a magáéra, s megfogták egymás kezét. A Hókirálynő palotájának jeges és kopár pompáját úgy elfelejtették, mint egy lidérces álmot.

Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон.

Nagyanyó ott ült az áldott verőfényben, és néhány sort olvasott a bibliából: „Bizony mondom néktek, ha csak olyanokká nem lesztek, mint ezek a kisdedek, nem juttok be a mennyeknek országába!”

Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!»

Kay és Gerda egymás szemébe néztek, s fülükbe csendült az a régi ének:

Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:

Rózsa nyílik, szirma hull az ágra,
kicsi Jézus, látunk nemsokára!

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

Ott ültek egymás mellett, felnőttek s mégis gyermekek, gyermekek a szívük mélyén. Nyár volt, verőfényes, gyönyörű nyár.

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.