— Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! — скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.

“Oh, I have forgotten my boots and my mittens,” cried little Gerda, as soon as she felt the cutting cold, but the reindeer dared not stop, so he ran on till he reached the bush with the red berries; here he set Gerda down, and he kissed her, and the great bright tears trickled over the animal’s cheeks; then he left her and ran back as fast as he could.

Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька — без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії.

There stood poor Gerda, without shoes, without gloves, in the midst of cold, dreary, ice-bound Finland.

Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба — воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва.

She ran forwards as quickly as she could, when a whole regiment of snow-flakes came round her; they did not, however, fall from the sky, which was quite clear and glittering with the northern lights.

Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали.

The snow-flakes ran along the ground, and the nearer they came to her, the larger they appeared.

Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм.

Gerda remembered how large and beautiful they looked through the burning-glass. But these were really larger, and much more terrible, for they were alive, and were the guards of the Snow Queen, and had the strangest shapes.

Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками.

Some were like great porcupines, others like twisted serpents with their heads stretching out, and some few were like little fat bears with their hair bristled; but all were dazzlingly white, and all were living snow-flakes.

Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих — він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова.

Then little Gerda repeated the Lord’s Prayer, and the cold was so great that she could see her own breath come out of her mouth like steam as she uttered the words.

Герда молилася, і пари більшало — подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках — списи й щити.

The steam appeared to increase, as she continued her prayer, till it took the shape of little angels who grew larger the moment they touched the earth. They all wore helmets on their heads, and carried spears and shields.

Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон.

Their number continued to increase more and more; and by the time Gerda had finished her prayers, a whole legion stood round her.

Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях.

They thrust their spears into the terrible snow-flakes, so that they shivered into a hundred pieces, and little Gerda could go forward with courage and safety.

Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.

The angels stroked her hands and feet, so that she felt the cold less, and she hastened on to the Snow Queen’s castle.

А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

But now we must see what Kay is doing. In truth he thought not of little Gerda, and never supposed she could be standing in the front of the palace.

Розділ сьомий. У палаці Снігової Королеви, і що трапилось потім

Seventh Story: Of the Palace of the Snow Queen and What Happened There At Last

Стіни палацу звела завірюха, а вікна й двері пробили вітри.

The walls of the palace were formed of drifted snow, and the windows and doors of the cutting winds.

У палаці було понад сто покоїв, і всі — зі снігу. Найбільша зала простягалася на кілька миль. Кімнати й зали освітлювалися північним сяйвом — вони були великі й порожні, холодні, як крига, й блискучі.

There were more than a hundred rooms in it, all as if they had been formed with snow blown together. The largest of them extended for several miles; they were all lighted up by the vivid light of the aurora, and they were so large and empty, so icy cold and glittering!

Тут ніколи не було розваг, навіть балу для білих ведмедів, де штормовий вітер міг би правити за музику, а ведмеді танцювали б на задніх лапах. Тут не було приємних ігор і забав, чи навіть дружньої балачки за столиком для чаю, яку могли б звести панянки-лисиці. Порожні, велетенські, холодні — ось які були покої Снігової Королеви.

There were no amusements here, not even a little bear’s ball, when the storm might have been the music, and the bears could have danced on their hind legs, and shown their good manners. There were no pleasant games of snap-dragon, or touch, or even a gossip over the tea-table, for the young-lady foxes. Empty, vast, and cold were the halls of the Snow Queen.

У кожній частині палацу виразно виднілись мерехтливі спалахи північного сяйва, що розквітали в небі.

The flickering flame of the northern lights could be plainly seen, whether they rose high or low in the heavens, from every part of the castle.

Усередині цих безкінечних порожніх коридорів зі снігу сяяло крижане озеро. Його поверхня була розбита на тисячі фрагментів різної форми. Кожен уламок був сам по собі досконалим витвором мистецтва. Саме у центрі цього озера сиділа Снігова Королева, коли вона була вдома. Вона назвала озеро «Дзеркало Розважливості» й казала, що воно єдине у цілому світі.

In the midst of its empty, endless hall of snow was a frozen lake, broken on its surface into a thousand forms; each piece resembled another, from being in itself perfect as a work of art, and in the centre of this lake sat the Snow Queen, when she was at home. She called the lake “The Mirror of Reason,” and said that it was the best, and indeed the only one in the world.

Кай був блідий від холоду, він майже посинів, але не відчував цього. Після поцілунку Снігової Королеви хлопчик не відчував холоду, і його серце перетворилося на льодяну грудку.

Little Kay was quite blue with cold, indeed almost black, but he did not feel it; for the Snow Queen had kissed away the icy shiverings, and his heart was already a lump of ice.

Він грався кількома шматками криги — розташовував їх то так, то так, ніби намагався створити щось із них; це нагадувало гру, що називається «Китайський пазл», коли треба створювати різноманітні фігурки з дерев’яних деталей.

He dragged some sharp, flat pieces of ice to and fro, and placed them together in all kinds of positions, as if he wished to make something out of them; just as we try to form various figures with little tablets of wood which we call “a Chinese puzzle.”

Пальці Кая були дуже вправні. Гра здавалась йому надзвичайно важливою, а фігури, що виходили, — досконалими. Це все відбувалося через крихітний уламок дзеркала, який досі колов його око. Хлопчик складав завершені фігури, формував різні слова, але було слово, яке йому не піддавалося, хоча він брався за нього безліч разів, — «Вічність». Снігова Королева пообіцяла:

Kay’s fingers were very artistic; it was the icy game of reason at which he played, and in his eyes the figures were very remarkable, and of the highest importance; this opinion was owing to the piece of glass still sticking in his eye. He composed many complete figures, forming different words, but there was one word he never could manage to form, although he wished it very much. It was the word “Eternity.” The Snow Queen had said to him,

— Коли ти складеш це слово, ти станеш сам собі паном. А я подарую тобі цілий світ і нові ковзани.

“When you can find out this, you shall be your own master, and I will give you the whole world and a new pair of skates.”

Але в Кая ніяк не виходило виконати це завдання.

But he could not accomplish it.

— Зараз я поспішаю до теплих країв, — промовила Снігова Королева. — Я збираюсь поглянути на чорні кратери вулканів, що звуться Етна й Везувій; хочу забілити їх снігом. Крім того, так буде краще для цитрин та винограду.

“Now I must hasten away to warmer countries,” said the Snow Queen. “I will go and look into the black craters of the tops of the burning mountains, Etna and Vesuvius, as they are called,—I shall make them look white, which will be good for them, and for the lemons and the grapes.”

І Снігова Королева відлетіла, залишивши Кая у велетенській залі, що тягнулась на багато миль. Хлопчик сидів і дивився на фрагменти криги. Він задумався й так довго був непорушний, що здавалось, ніби він замерз.

And away flew the Snow Queen, leaving little Kay quite alone in the great hall which was so many miles in length; so he sat and looked at his pieces of ice, and was thinking so deeply, and sat so still, that any one might have supposed he was frozen.

І тієї миті Герда увійшла до величезних дверей палацу. Колючі вітри вирували довкола неї, але вона помолилася й вітри вгамувались, ніби поснули. Дівчинка йшла далі, аж потрапила до великої порожньої зали, де побачила Кая. Вона одразу ж упізнала його, підбігла й обійняла, примовляючи:

Just at this moment it happened that little Gerda came through the great door of the castle. Cutting winds were raging around her, but she offered up a prayer and the winds sank down as if they were going to sleep; and she went on till she came to the large empty hall, and caught sight of Kay; she knew him directly; she flew to him and threw her arms round his neck, and held him fast, while she exclaimed,

— Каю, мій милий Каю, нарешті я знайшла тебе!

“Kay, dear little Kay, I have found you at last.”

Але він і далі сидів нерухомо — напружений і холодний.

But he sat quite still, stiff and cold.

Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:

Then little Gerda wept hot tears, which fell on his breast, and penetrated into his heart, and thawed the lump of ice, and washed away the little piece of glass which had stuck there. Then he looked at her, and she sang—

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

“Roses bloom and cease to be,
But we shall the Christ-child see.”

Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:

Then Kay burst into tears, and he wept so that the splinter of glass swam out of his eye. Then he recognized Gerda, and said, joyfully,

— Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? —

“Gerda, dear little Gerda, where have you been all this time, and where have I been?”

хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: — Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!
Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя.

And he looked all around him, and said, “How cold it is, and how large and empty it all looks,” and he clung to Gerda, and she laughed and wept for joy.

На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів.

It was so pleasing to see them that the pieces of ice even danced about; and when they were tired and went to lie down, they formed themselves into the letters of the word which the Snow Queen had said he must find out before he could be his own master, and have the whole world and a pair of new skates.

Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.

Then Gerda kissed his cheeks, and they became blooming; and she kissed his eyes, and they shone like her own; she kissed his hands and his feet, and then he became quite healthy and cheerful.

Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, — написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».

The Snow Queen might come home now when she pleased, for there stood his certainty of freedom, in the word she wanted, written in shining letters of ice.

А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце.

Then they took each other by the hand, and went forth from the great palace of ice. They spoke of the grandmother, and of the roses on the roof, and as they went on the winds were at rest, and the sun burst forth.

Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком.

When they arrived at the bush with red berries, there stood the reindeer waiting for them, and he had brought another young reindeer with him, whose udders were full, and the children drank her warm milk and kissed her on the mouth.

А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними.

Then they carried Kay and Gerda first to the Finland woman, where they warmed themselves thoroughly in the hot room, and she gave them directions about their journey home. Next they went to the Lapland woman, who had made some new clothes for them, and put their sleighs in order.

Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:
— Щасливої дороги!

Both the reindeer ran by their side, and followed them as far as the boundaries of the country, where the first green leaves were budding. And here they took leave of the two reindeer and the Lapland woman, and all said—Farewell.

Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його — він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці — револьвери.

Then the birds began to twitter, and the forest too was full of green young leaves; and out of it came a beautiful horse, which Gerda remembered, for it was one which had drawn the golden coach. A young girl was riding upon it, with a shining red cap on her head, and pistols in her belt.

Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї.

It was the little robber-maiden, who had got tired of staying at home; she was going first to the north, and if that did not suit her, she meant to try some other part of the world.

Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.

She knew Gerda directly, and Gerda remembered her: it was a joyful meeting.

— Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! — сказала вона Каю. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.

“You are a fine fellow to go gadding about in this way,” said she to little Kay, “I should like to know whether you deserve that any one should go to the end of the world to find you.”

Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.

But Gerda patted her cheeks, and asked after the prince and princess.

— Вони зараз мандрують чужими краями, — відповіла Маленька Розбійниця.

“They are gone to foreign countries,” said the robber-girl.

— А крук? — розпитувала далі Герда.

“And the crow?” asked Gerda.

— Ох, крук помер, — відповіла дівчина. — Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

“Oh, the crow is dead,” she replied; “his tame sweetheart is now a widow, and wears a bit of black worsted round her leg. She mourns very pitifully, but it is all stuff. But now tell me how you managed to get him back.”

Герда і Кай розповіли свою історію.

Then Gerda and Kay told her all about it.

— Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! — сказала Маленька Розбійниця. Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає.

“Snip, snap, snare! it’s all right at last,” said the robber-girl.
Then she took both their hands, and promised that if ever she should pass through the town, she would call and pay them a visit.

І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому. Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню.

And then she rode away into the wide world. But Gerda and Kay went hand-in-hand towards home; and as they advanced, spring appeared more lovely with its green verdure and its beautiful flowers. Very soon they recognized the large town where they lived, and the tall steeples of the churches, in which the sweet bells were ringing a merry peal as they entered it, and found their way to their grandmother’s door.

Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» — та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими.

They went upstairs into the little room, where all looked just as it used to do. The old clock was going “tick, tick,” and the hands pointed to the time of day, but as they passed through the door into the room they perceived that they were both grown up, and become a man and woman.

Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон.

The roses out on the roof were in full bloom, and peeped in at the window; and there stood the little chairs, on which they had sat when children; and Kay and Gerda seated themselves each on their own chair, and held each other by the hand, while the cold empty grandeur of the Snow Queen’s palace vanished from their memories like a painful dream.

Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!»

The grandmother sat in God’s bright sunshine, and she read aloud from the Bible, “Except ye become as little children, ye shall in no wise enter into the kingdom of God.”

Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:

And Kay and Gerda looked into each other’s eyes, and all at once understood the words of the old song,

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

“Roses bloom and cease to be,
But we shall the Christ-child see.”

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.

And they both sat there, grown up, yet children at heart; and it was summer,—warm, beautiful summer.