Snježna kraljica. Bajka u sedam priča / Снігова королева — читать онлайн

Хорватско-украинская книга-билингва

Hans Christian Andersen

Snježna kraljica. Bajka u sedam priča

Ганс Крістіан Андерсен

Снігова королева

S ilustracijama Vilhelma Pedersena.

З ілюстраціями Вільгельма Педерсена.

Prva priča — Ogledalo i rbine

Розділ перший. Розбите дзеркало

Hajde da počnemo. Kad završimo priču, znat ćemo više nego što sad znamo. Čujmo, dakle: Bio jednom zao duh, hud do zla boga, pravi ñavo.

Щоб сягнути кінця цієї історії, спершу нам слід опинитися на її початку. А починається вона зі злого троля — він був лихий і підступний, справжнє породження темних сил.

Jednog dana bijaše osobito dobre volje, jer je načinio neobično ogledalo: sve dobro i lijepo što se u njemu ogledalo, rasplinjavalo se i gubilo, a sve što ne valja i što je ružno, isticalo se i još ružnije bivalo.

Якось був у нього гарний настрій, от він узяв та й створив дзеркало, що применшувало відображення доброго й прекрасного, а натомість непомірно збільшувало злі та потворні речі й вчинки.

Najljepši zeleni vidici u tom ogledalu postajahu poput kuhana zelja, a najbolji ljudi bijahu ružni ili stajahu na glavi i pokazivahu se bez trupa: lice bi im se tako izobličavalo da ih nikako nisi mogao poznati; ako li je tkogod imao pjegu na licu, mogaše biti siguran da će mu se u onom ogledalu razvući preko nosa i prekriti mu usta.

Найчарівніші пейзажі у ньому були нудними, наче варений шпинат, а люди у дзеркалі виглядали огидними — здавалося, ніби вони стоять на голові або зовсім не мають тіла. Їхні обличчя були настільки викривлені, що ніхто не міг їх упізнати, і якщо на носі була одненька плямка, то здавалось, ніби все обличчя було покрите ластовинням.

Divne li zabave! — uzradova se ñavo. Čovjek u kome bi se porodila dobra i pobožna misao u tom bi se ogledalu cerio i kreveljio, tako te se ñavo grohotom smijao uživajući u tome svom umještvu.

Троль вважав, що його витвір був неперевершений. Кожну добру й праведну думку дзеркало викривлювало, і троль реготав, задоволений своїм творінням.

Svi ñavolovi ñaci — jer ñavo imaše svoju školu — bajali na sva usta kakvo se čudo zbilo. Sad se istom može pravo vidjeti, mišljahu vražji ñaci, kakav je svijet i kakvi su ljudi.

Усі, хто ходив у школу лиходія — а в нього була своя школа — розповідали про те диво й запевняли, що вперше можна побачити, якими насправді є світ і людство.

S onim ogledalom obigraše svijet, tako te naposljetku ne bî zemlje ni čovjeka što se u njem ne ogledaše i ne vidješe iskrivljeni.

Дзеркало возили по всьому світові, аж на землі вже не лишилося людей, котрі не знали про нього.

Prohtjede se tome paklenom soju i na samo nebo uzletjeti, da na sprdnju uzmu anñele i Gospoda. I što su više k nebesima s ogledalom letjeli, to se ono sve više cerilo i treslo, da su ga jedva u rukama držali. Letjeli su sve više i više, sve bliže Bogu i anñelima. Ogledalo se tako strahovito treslo cereći se da im je ispalo iz ruku, tresnulo o zemlju, razbilo se i razletjelo u komadiće,

Учні лиходія навіть хотіли злетіти на небо, щоб побачити у дзеркалі янголів, та що вище вони піднімалися, то тяжчим ставало дзеркало, аж врешті вислизнуло з їхніх рук, впало на землю й розбилось на мільйони крихітних друзок.

u milijune i milijune rbina i zrnaca. A sada nastade još veća nesreća negoli prije:


neki se komadići tog ogledala — čestice sićušne kao zrnca sitnog pijeska — razletješe bijelim svijetom, pa gdje bi se ljudima koja čestica u oko natrunila, ondje bi ostala, tako te bi ljudi vidjeli sve naopako, ili bi barem u svemu vidjeli samo ono što je krivo, zlo i naopako. Svaki, naime, trunak ogledala bijaše dijelom cjeline, imaše moć i svojstva što ih je samo ogledalo imalo.

Уламки ті були завбільшки з піщинку, й вітер розвіяв їх по цілому світу. Коли якась із цих крихітних скалок потрапляла в око, то людина починала бачити все спотвореним або ж помічала лише найгірші риси того, на що дивилася, адже навіть найменший уламок зберігав властивості, притаманні цілому дзеркалу.

Ponekim ljudima zañe staklovina i u srce, a otad im ono — da strašna li udesa — bješe kao zalomak leda.

А декому скалки дзеркала уп’ялись у самісіньке серце, і це було жахливо, бо відтоді серце тієї людини замерзало, наче крижинка.

Bijaše i većih komada razbijenog ogledala: od njih su ljudi načinili okna, ali kroz takva okna nije valjalo gledati svoje prijatelje.

Декотрі уламки були такі великі, що з них поробили шибки; і краще було б ніколи не дивитись крізь ці вікна на друзів.

Neki se komadići upotrijebiše za stakla na naočarima — ali teško svijetu otkad ljudi na nos nataknuše takve naočari da dobro vide i pravedno sude. Hudoba se grohotom smijala, vrag hihotao da mu se sve trbuh tresao, a to ga ugodno golicalo.

З інших фрагментів зробили окуляри, і люди, що їх надівали, не могли більше відрізнити, де правда й справедливість. А клятий троль сміявся аж до кольок у боці — він тішився, що його злий задум здійснився.

A vani zrakom i dalje letjele sitne čestice staklovine, kako ćemo sada čuti.

Крім того, в повітрі знай літали крихітні друзки дзеркала, і зараз ви почуєте, якого лиха вони накоїли.

Druga priča — Dječak i djevojčica

Розділ другий. Хлопчик і дівчинка

U velikom gradu, gdje je toliko kuća i ljudi te ne može svatko imati svoj vrtić, nego se većina mora zadovoljiti cvijećem u loncima — u tome velikom gradu živjelo dvoje uboge djece što imahu vrtić nešto veći od lonca za cvijeće.

У великих містах, де так багато людей і кінних повозів, немає місця для садків, тож люди змушені вдовольнятися лише квітами, посадженими у горщики на підвіконні. В одному з цих великих міст жило двійко дітей, яким неймовірно поталанило: вони мали власний садочок.

Dječak i djevojčica nisu bili brat i sestra, ali su se voljeli kao da su prava braća.

Не були вони братом і сестрою, але любили одне одного щиро і віддано, наче й справді були рідними.

Roditelji im stanovahu u najbližem susjedstvu, jedni sučelice drugima, u potkrovlju dviju kuća: krov se jednog susjeda doticao krova drugoga, a izmeñu krovova bijaše žlijeb. Iz jedne i druge potkrovnice gledao malen prozor:

Їхні сім’ї жили на горищі двох будинків, що стояли так близько один до одного, що дахи будинків майже сходились, а поміж ними була ринва.

prekoračiš li žlijeb, eto te s jednog prozora na drugi.

Вікна будинків були зовсім невеликі; як вилізти на ринву, то можна було опинитись біля сусіднього вікна.

I jedni i drugi roditelji imali pred prozorom povelik drven sanduk u kojem je raslo nešto najpotrebnije zeleni za kuhinju; osim toga, kako u jednom tako i u drugom sanduku rastao malen ružin grm na kojem su ruže bujno cvale.

Обидві родини вирощували овочі в дерев’яних ящиках і трояндові кущі, які тішили око.

Roditelji se dosjetiše da sanduke stave poprijeko na žlijeb, slijeva i zdesna, tako te sad sanduci gotovo dopirahu od jednoga do drugoga prozora, kao da su dvije lijehe, dva cvjetna bedema.

Невдовзі батьки вирішили розташувати ящики вздовж ринви, і тепер вони тягнулись від одного вікна до другого і скидались на дві квіткові луки.

Grašak se spuštao niza sanduke u zelenim vijencima, grmovi ruže pustili duge grančice, prepletale se one oko prozora i svijale poput kakva malog slavoluka od vriježa, lišća i cvijeća.

Духмяний горошок звисав із ящиків, а трояндові кущі випускали довгі пагони, які обплелись довкола вікна й з’єднались, немовби тріумфальна арка з листя й квітів.

Kako su sanduci bili visoki, a djeca znala da se ne smiju penjati, to im roditelji često dopuštahu da poñu jedno drugome, te bi sjela na svoje klupice pod ružinim grmom i lijepo se igrala.

Ящики були дуже високі, й діти знали, що їм не можна залазити на них без дозволу, але їх частенько відпускали посидіти на маленьких стільчиках під розлогими трояндовими кущами або просто погратися.

A kad bi zima došla, i njihova bi radost prestala. Prozori često bijahu sasvim zamrznuti, ali su djeca grijala bakarne novčiće na peći, stavljala vrući novčić na zamrzlo okno, a nato se topio led i stvarala okrugla rupica na staklu; iza rupice na jednom i drugom prozoru gledalo milo i blago oko: za jednim prozorom stajao dječak, za drugim djevojčica.

Узимку ця розвага була неможливою, адже вікно замерзало. Але діти могли нагріти мідну монетку на печі й прикласти її до замерзлого вікна — тоді незабаром у кризі з’являлась маленька прогалина. Крізь неї можна було визирнути назовні й помітити, що у вікні напроти теж кліпає око твого друга.

Dječaku bijaše ime Kay, djevojčica se zvala Gerda.

Хлопчика й дівчинку звали Кай і Герда.

Ljeti mogahu jednim skokom biti jedno kraj drugoga, a da se zimi nañu zajedno, valjalo je silaziti niza stube, niz tolike stube, i opet se uspinjati; a vani snijeg mete.

Влітку їм достатньо було одного кроку крізь вікно, а взимку вони мусили спускатися довжелезними сходами й пробиратись крізь снігові замети.

— Bijele se pčele roje — kaziva baka.

Якось у завірюху старенька бабуся Кая сказала:
— Погляньте, як рояться білі бджоли.

— Imaju li bijele pčele maticu, svoju kraljicu? — pitao dječak, jer je znao da je prave pčele imaju.

— А в них є королева? — запитав хлопчик, адже він знав, що справжні бджоли мають королеву.

— Imaju — odgovori baka. — Ona je ondje gdje je roj najgušći: najveća je od sviju, nikad se na zemlji ne smiruje, već uvijek odlijeće u crni oblak. Za mnoge zimske noći leti gradskim ulicama i proviruje kroz prozore, a nato se stakla, od njezina pogleda, smrznu i okite bijelim cvijećem.

— Звичайно, є, — відповіла бабуся. — Вона завжди там, де найзавзятіше крутить хурделиця. З-поміж усіх сніжинок вона найбільша. А ще вона ніколи не падає на землю, лише злітає до хмар. Часто опівночі вона пролітає по вулицях міста й зазирає у вікна, й від її погляду лід замерзає на склі й утворює чарівні візерунки, що нагадують квіти й палаци.

— Jest, jest, to sam već vidio — prihvaća dječak.
— I ja, i ja! — uzvikuje djevojčica.
Oboje znaju da je to živa istina.

— О так, ми їх бачили, — сказали Кай із Гердою.

— A može li snježna kraljica ovamo k nama? — pita djevojčica.

— А Снігова Королева може увійти сюди? — запитала дівчинка.

— Neka samo doñe — uzvikuje dječak — stavit ću je na toplu peć, pa će se rastopiti.

— Хай тільки спробує, — відказав хлопчик. — Я посаджу її на грубку, й вона розтане!

Baka ga pomilova po kosi i uze pričati druge priče.

Бабуся пригладила його волосся і заходилась далі розповідати казки.

Uvečer se mali Kay, kada bijaše kod kuće i kad se spremaše u postelju, pope na stolac kraj prozora i poče gledati kroz rupicu na oknu. Vani padale snježne pahuljice, a jedna izmeñu njih, najveća meñu svima, zastade na rubu sanduka za cvijeće. Pahuljica je sve više i više rasla, dok se najposlije ne pretvori u cijelu ženu, uvijenu u najtanji bijeli veo, satkan od milijuna snježnih zvjezdica.

Якось увечері Кай заліз на стілець, що стояв біля вікна, й визирнув крізь маленьку шпаринку в крижаному візерунку. На вулиці кружляло кілька сніжинок, а одна з них, значно більша за решту, впала на край ящика для квітів. Вона почала рости й зрештою перетворилась на жінку, вбрану в шати з білої тканини, що сяяла, мов безліченна безліч сніжинок.

Bješe krasna, bajna, ali sva od leda, sjajna blještava leda — a ipak bijaše živa. Oči joj blistahu poput dviju jasnih zvijezda, živahno pogledahu, nigdje da stanu.

Вона була чарівна і вродлива, але створена з холодної мерехтливої криги. Очі її зблиснули, як яскраві зорі, але в цьому блиску не було ні миру, ні спокою.

Kimnu glavom prema prozoru i mahnu rukom. Dječak se uplaši, skoči sa stolca, a uto kao da vani, upravo pokraj prozora, proletje velika ptica.

Вона кивнула до вікна й махнула рукою. Хлопчик перелякався і зіскочив зі стільця; тієї ж миті йому здалося, ніби за вікном пролетіла велика птаха.

Sutradan mraz zabijelio, ojužilo, i eto ti proljeća na vrata. Sunce zasjalo, pokazalo se zelenilo, lastavice gnijezda gradile, okna se širom otvorila, a dječak i djevojčica opet sjedili u svome vrtiću gore na žlijebu, povrh svih katova.

За кілька днів мороз ущух, і настала весна. Сонце сяяло, на деревах з’явились молоді листочки, ластівки будували гнізда. Вікна можна було відчиняти, й діти проводили більше часу в садочку на даху, ніж у своїх кімнатах.

Ljetos su ruže krasno cvale. Djevojčica je naučila neku pjesmicu u kojoj se i ruže spominju; pri spomenu o ružama sjetila bi se svojih, te bi dječaku zapjevala, a on s njome:

Того літа троянди квітнули як ніколи. Дівчинка вивчила церковний гімн, у якому згадувались білі троянди. Вона думала про власні троянди, коли співала його, тож навчила слів хлопчика, й відтепер вони співали разом:

Ruže cvatu, a kad proñu,
Božića nam dani doñu.

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати.

I dječica, držeći se za ruke, cjelivahu ruže, gledahu svjetlost Božjeg sunca i razgovarahu s njome…

Співаючи, діти бралися за руки, цілували троянди й милувалися сонячними променями.

Da krasnih li ljetnih dana, divnih li časova vani, meñu svježim ružicama, što su cvale kao da nikad neće prestati: mislio bi, dovijeka će tako cvasti.

Це були чудові літні дні. Як затишно й приємно було сидіти поміж трояндовими кущами! Здавалось, ніби вони ніколи не перестануть цвісти.

Kay i Gerda sjeñahu i gledahu slikovnicu, punu životinja i ptica, kadli Kay, baš kad je ura na velikom crkvenom tornju izbijala pet sati, odjednom povika:
— Jao, nešto me u srce ubode! Sad mi opet nešto u oko upade!

Якось Кай і Герда сиділи й дивились книжку з картинками про тварин і птахів, і коли годинник на церковній вежі вибив дванадцяту, Кай скрикнув:
— Ой, щось кольнуло мене у серце! — а згодом: — Щось потрапило мені в око!

Djevojčica mu stavi ruku oko vrata, on treptaše očima, ali se nije ništa moglo vidjeti.

Дівчинка сіла близько-близько і пильно роздивилась око, але нічого не змогла побачити.

— Čini mi se da je izišlo — reče dječak. Ali nije izišlo.

— Мабуть, уже вийшло, — заспокоївся хлопчик. Але це було не так.

U oko mu zašao trunak staklovine od onoga razbijenog, ñavoljeg ogledala — još ga se sjećamo — ogledala u kojemu se sve što je plemenito i lijepo, oglédalo kao nisko i ružno, a svaka se greška i mana odmah isticala i vidjela.

Його поранили уламки магічного дзеркала, про яке ми розповідали на початку, — злого дзеркала, яке примушувало все величне й добре здаватися мізерним і потворним, тоді як все огидне й зле роздувалось до неймовірних розмірів, й найдрібніша вада впадала ув очі.

Ubogi Kay! Čestice mu te staklovine i u srce zašle; srce će mu doskora postati komad leda.

Бідолашного Кая один такий уламок поранив у серце, й воно мерщій перетворилося на крижану кульку.

Nije ga više boljelo, ali je trunak ondje ostao.

Він не відчував болю, але друзка дзеркала нікуди не зникла.

— Zašto plačeš? — upita Kay djevojčicu. — Tako postaješ ružna! Nije mi ništa!
— Gle! — povika opet dječak. — Onu ružu crv izjeda! A ova se sasvim nakrivila! Zaista su ružne!
Ružne kô i sanduci u kojima rastu! I nogom udari u sanduk i otkide dvije ruže.

— Чого ти ревеш? — раптом промовив хлопчик до Герди. — Ти така негарна, коли рюмсаєш. Зі мною все добре. О, глянь! — раптом вигукнув він, — троянди геть поїдені червами, та ще й одна з них зовсім крива. Потворні троянди, такі ж огидні, як ящик, у якому вони ростуть, — він штурхнув ящик ногою й висмикнув із нього дві троянди.

— Kay, što radiš! — uzviknu djevojčica. Kada dječak vidje koliko se djevojčica uplašila, on otkide još jednu ružu i kroz prozor uskoči u svoju sobu, ostavivši dobru, malu Gerdu samu.

— Каю, що ти робиш? — скрикнула дівчинка. А хлопчик, коли побачив, як вона налякалась, вирвав ще одну троянду й стрибнув до свого вікна.

Kad bi kasnije Gerda došla sa slikovnicom, dječak bi govorio kako je slikovnica za djecu u kolijevci, a kada bi baka pripovijedala priče, Kay bi neprestano zanovijetao. Kad bi mu se pružila prilika, Kay bi se šuljao za bakom, natakao bi na nos njezine naočari i oponašao je u govoru; umio je izvrsno oponašati, te se svatko smijao. Ubrzo je znao svakoga, iz cijele ulice, oponašati u govoru i hodu.

Згодом Герда принесла нову книжку з картинками, проте Кай сказав:
— Таке годиться тільки для малечі в довгих льолях!
Коли його бабуся розповідала казки, він весь час перебивав її, та ще й полюбляв ставати позаду крісла, вдягати окуляри старенької й дуже схоже перекривляти її так, що всі сміялися.

Sve što na kome bijaše neobično ili ružno,

Поступово він почав імітувати вимову й ходу перехожих на вулиці.

sve je Kay zapažao, sve oponašao, tako te ljudi govorahu: »Glavica je u njega, glavica!«
A svemu zapravo uzrokom bijaše čestica staklovine što mu se u oko natrunila i u srce zabola; zato je i malu Gerdu zadirkivao, djevojčicu koja ga je svim srcem voljela.

Він міг точно передати кожну незвичну й незугарну рису людини, і про нього казали:
— Хлопчина дуже розумний; у нього є справжній талант.
Так змушували його діяти уламок скла в оці й крижане серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка щиро любила його.

I njegove igre postadoše sasvim drugačije negoli prije, bijahu nekako razboritije. Jednoga zimskog dana, kad su padale snježne pahuljice, dječak doñe s velikim povećalom, ispruži rukav na snijeg, da se uhvati koja pahuljica.

Тепер він навіть грався по-іншому — його розваги втратили дитячість. Одного зимового дня сніжило, й він приніс збільшувальне скло. Тоді він підставив обшлаг свого синього пальта, щоб туди впало кілька сніжинок.

— Ded pogledaj u staklo, Gerda! — kaza dječak. A pod staklom svaka snježna pahuljica bila jako uvećana i pretvarala se u krasan cvijet ili u šestokraku zvijezdu. Bijaše ih zaista lijepo vidjeti.

— Поглянь сюди, Гердо, — промовив він. І дівчинка побачила, що збільшені крізь скло сніжинки виглядали, наче прекрасні квіти або сяючі зірки.

— Vidiš li kako su lijepe! — reče Kay. — Zar nisu zanimljivije negoli prave ruže? I kakve li pravilnosti! Nigdje greške. Šteta samo što se tope.

— Хіба ж це не розумно? — спитав Кай. — Значно цікавіше видовище, ніж якісь там живі квітки. Тут немає жодного недоліку — сніжинки досконалі, доки не почнуть танути.

Nedugo zatim doñe Kay s velikim rukavicama i saonicama na leñima te viknu Gerdi na uho:
— Dopustili mi da se sanjkam na velikom trgu, gdje se i drugi igraju.
I nestade ga.

Незабаром Кай одягнув грубі рукавиці, взяв санчата й гукнув до Герди:
— Я збираюсь на центральний майдан, де катаються всі хлопці.

Ondje bi na trgu smioniji dječaci privezivali svoje saonice za seljačke saone, te bi se tako podosta vozili. Bijaše zaista veselo.

На центральній площі найсміливіші хлопчаки зазвичай прив’язували свої санки до візків городян і мчали слідом, неабияк бавлячись.

U najvećem jeku igre naiñoše velike saone, bijelo obojene; u njima sjedila prilika, sva umotana u bijelu bundu, s bijelom šubarom na glavi. Saone dvaput zavezoše oko trga, a naš Kay brže-bolje priveza svoje saonice za njih, pa hajde za njima.

Доки всі так розважались, під’їхали великі білі сани. На них сиділа постать, загорнута в пухнасте біле хутро, а на її голові красувалась біла шапка. Сани двічі проїхали довкола площі, й Кай устиг причепити до них свої санчата, тож коли вони помчали далі, хлопчик поїхав слідом.

Saone jurile sve brže i brže, a onda zaokrenuše u obližnju ulicu. Prilika što je sjedila u saonama okrenu glavu te prijazno kimnu Kayu, kao da su stari znanci. Kad god bi dječak htio da odveže svoje saonice, ona bi mu prilika svaki put kimnula glavom, te bi se Kay dalje vozio. I tako proñoše kroz gradska vrata te iziñoše iz grada.

Сани мчали швидше й швидше, аж людина, що правила ними, повернулась і приязно кивнула Каю, наче вони були добре знайомі. Щоразу, коли хлопчик хотів відв’язати санчата, візник скоса кидав на нього погляд, і Кай полишав свій намір. Аж ось вони виїхали за міську браму.

Osuo gust snijeg, zavila mećava, tako da dječak ni prsta pred nosom nije vidio. A saone dalje jure. Kay brzo prihvati za konopac da odveže svoje saonice, ali zaludu: saonice se čvrsto držale saona, kao da su za njih prirasle, i jurile kao vihor.

Закрутила хурделиця, і тепер хлопчик не бачив нічого довкола себе. А сани мчали і мчали вперед. Навіть коли Каю пощастило послабити мотузка, що з’єднувала його санчата з дивним повозом, це не допомогло — здавалося, їх несуть уперед пориви вітру.

Dječak poče iz svega glasa vikati, ali ga nitko ne ču; mećava i dalje vila, a saonice za saonama letjele kao da ih vjetar nosi. Kadikad bi odskočile, kao da prelaze preko graba i živica.

Хлопець голосно кричав, але ніхто не чув його, тільки снігові вихори кушпелили зусібіч.

Htio je izmoliti molitvu, no sveñer mu na um padao veliki jedanput jedan.

Хлопчик був наляканий і намагався згадати якусь молитву, але нічого не пам’ятав, хіба що табличку множення.

Snježne se pahuljice krunile u veće pahulje što su sveudilj rasle, dok naposljetku ne bijahu kao velike bijele kokoši. Odjednom se maknuše ustranu, saone stadoše, a prilika što je u njima sjedila ustade i uspravi se: bunda joj i šubara bijahu od samoga snijega. Pokaza se žena, tanka i visoka, sjajnom bjelinom prelivena: bješe to Snježna kraljica.

Сніжинки ставали більші та більші, й незабаром здавалось, що вони завбільшки з птахів. Раптом вони звернули на узбіччя, сани зупинились, і візник підвівся. Хутро і шапка обтрусились від снігу, й Кай побачив високу білосніжну пані. Це була Снігова Королева.

— Dobro se provozasmo! — napomenu ona. — Na toj ćeš se zimi živ smrznuti! Uvuci se u moju medvjeñu bundu!
To govoreći stavi ga kraj sebe u saone i krznom ga umota: bijaše mu kao da u meki snijeg tone.

— Ми гарно покаталися, — сказала вона. — Але чому це ти тремтиш? Іди сюди, я тебе зігрію.
Королева посадила хлопчика поруч із собою й загорнула його у хутро. Він почувався так, ніби провалився у сніговий замет.

— Je li ti još hladno? — upita ga i poljubi u čelo.

— Тобі й досі холодно? — поцікавилась Снігова Королева і поцілувала хлопчика у чоло.

Uh! bijaše taj cjelov hladniji od leda, hladnoćom ga prože do srca, koje već napol bijaše komad leda. Učini mu se kao da će umrijeti — ali samo načas, jer mu odmah odlanu, te više i nije ćutio studeni što je stezala svuda naokolo.

Поцілунок був холоднішим, ніж крига. Він сягнув просто до хлопчикового серця, що й так скидалося на крижану кульку. Першої миті Каю здалось, ніби він умирає, але це тривало недовго. Незабаром йому стало значно краще, й він більше не відчував холоду.

— Saonice, moje saonice! Ne zaboravi ih! — prisjeti se Kay, komu saonice bijahu prva pomisao. No saonice mu bjehu privezane za jednu izmeñu bijelih koka, a ta je s njima jurila za velikim saonama.

«Мої санчата! Треба не забути санчата!» — була його перша думка. Він озирнувся і побачив, що санчата були прив’язані до однієї з велетенських сніжинок, яка летіла позаду них.

Snježna kraljica još jednom poljubi Kaya, a on zaboravi malu Gerdu, baku i sve kod kuće.

Снігова Королева знову поцілувала маленького Кая, і він забув Герду, бабусю і всіх рідних.

— Neću te više poljubiti — reče Snježna kraljica — jer bi poginuo od mojih cjelova.

— З поцілунками покінчили, — мовила Королева. — Наступний міг би стати для тебе смертельним.

Kay je pogleda — bijaše tako lijepa. Pametnijeg i ljepšeg lica nije mogao zamisliti. Sad mu se nije činila onako ledena kao one večeri kad ju je vidio pred prozorom i kad mu je mahnula rukom.

Кай подивився на неї і замилувався її неземною вродою. Він не міг уявити більш досконалого й вродливого обличчя; Королева більше не здавалась йому крижаною, як тоді, коли він побачив за вікном.

U njegovim očima bijaše uzvišena, te se više nije bojao; kaza joj kako umije napamet računati, čak i s razlomcima, i kako za svaku zemlju zna koliko joj četvornih milja iznosi površina i koliko ima pučanstva. A ona se na sve samo smiješila. Učini mu se da sve ono što zna nije ništa, pa se zagleda u beskrajno nebesko prostorje, u neizmjerni svemir. Snježna je kraljica s njime letjela visoko, visoko, gore u tamne oblake, dok je mećava vila i vjetar hučio kao da pjeva stare pjesme.

Він вважав її ідеальною й навіть не думав боятися. Кай розповів Королеві, що вміє проводити математичні обрахунки, аж до дробів, і знає площу й кількість мешканців своєї країни. Вона посміхалась на ці його вихваляння, тож хлопчик подумав, що він поки що знає надто мало. Снігова Королева оглядала неозорі простори, які відкривалися під ними. Сани летіли все вище і вище попід хмарами, а вітер квилив і завивав, нібито хтось наспівував стародавніх пісень.

Letjeli su iznad šuma i jezera, promicali povrh mora, prolazili iznad dola, hladan vjetar pod njima šibao, vuci zavijali, snijeg svjetlucao, a nad njima vrane prelijetale i graktale; nad svime sjao mjesec, velik i jasan, a Kay ga gledao svu noć, zimsku, dugu. Danju je spavao Snježnoj kraljici uza skute.

Вони летіли понад лісами й озерами, понад морем і землею; під ними лунало ревіння дикого вітриська, вили вовки і тріщав сніг; понад ними пропливали чорні страхітливі хмари. А над цим усім сяяв місяць, тож Кай мчав крізь довгу зимову ніч, сонно скрутившись калачиком біля Снігової Королеви.

Treća priča — U cvjetnjaku žene koja zna čarati

Розділ третій. Квітник старої чарівниці

Što se dogañalo s malom Gerdom otkad se Kay nije vratio?

Як жила Герда, коли зник Кай?

Kud li se dječak mogao odmetnuti? Nitko to ne mogaše reći, nitko to nije znao ni slutio. Dječaci pripovijedahu kako su ga vidjeli kad je svoje saonice privezao za velike, lijepe saone što su prošle kroz ulice i na gradska vrata izišle.

Ніхто не знав, що з ним сталося. Дітлахи бачили, як він причепив свої санчата до велетенських білих саней, що промчали вулицею і зникли за брамою.

Ali nitko nije znao gdje bi dječak mogao biti. Mnoge se suze za njim proliše, gorko i dugo plakaše mala Gerda. Mišljahu da je mrtav, da se utopio u rijeci štono teče pokraj grada. Bijahu to teški zimski dani, tužni i žalosni.

Ніхто не знав, куди вони попрямували. Багато сліз пролилося за Каєм, і маленька Герда теж гірко плакала безліч днів. Вона казала, що знає напевно: він загинув. Мабуть, він потонув у ріці, що протікала неподалік од їхньої школи. Зимові дні минали у безпросвітній тузі за зниклим хлопчиком.

Najposlije doñe i proljeće, granu toplo sunce.

Але прийшла весна, пригріли теплі сонячні промені.

— Kay je mrtav, nema ga više! — tugovala mala Gerda.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — сказала Герда.

— Nije tako — tješio je sunčev sjaj.

— Ми не віримо в це, — відповіли сонячні про мені.

— Mrtav je, nema ga više! — jadala se lastavicama.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — промовила дівчинка до горобчиків.

— Nije tako — uzvraćale laste, te i Gerda naposljetku povjerova da nije tako.

— Ми не віримо в це, — процвірінькали вони. Герда задумалася — її охопили сумніви.

— Obut ću nove, crvene cipelice što ih Kay još nije vidio, pa ću poći na rijeku; pitat ću je za njega — reče Gerda jednog jutra.

— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якогось ранку, — Кай ще ніколи їх не бачив. Потім піду до річки й запитаю в неї.

I zaista toga jutra rano ustane, u sam osvit zore, poljubi baku, koja je još spavala, obuje crvene cipelice i sama samcata proñe kroz gradska vrata, ravno na rijeku.

Рано-вранці Герда поцілувала свою сплячу бабусю, взула червоні черевички і вийшла сама-самісінька за браму міста до ріки.

— Je li istina — zapita ona rijeku — da si mi uzela maloga druga s kim se igram? Poklonit ću ti svoje crvene cipele ako mi ga vratiš.

— Скажи, ти забрала в мене друга? — запитала вона в річки. — Я віддам тобі мої червоні черевички, якщо ти його повернеш.

I pričini joj se kao da joj valovi čudnovato kimaju; stoga svuče crvene cipelice, najdraže što ih je imala, pa ih baci u rijeku. Ali cipelice padoše tik uz obalu, a mali joj ih valovi opet na žal iznesoše. Kao da je rijeka time pokazala kako neće Gerdinih cipelica — najmilije što djevojčica ima — jer u rijeci nema Kaya.

Дівчинка подумала, ніби хвилі кивають їй. Тож вона зняла свої червоні черевички, які любила понад усе, й кинула їх у річку, але вони впали неподалік від берега й хвиля винесла їх на землю. Здавалось, що річка не хоче приймати цінний подарунок, бо не може повернути назад Кая.

Mala Gerda pomisli da ih nije dovoljno daleko bacila, pa stoga uñe u čamac što bijaše u trščaku, poñe čamcu na drugi kraj, na kljun, te odande cipelice baci u vodu. No čun ne bijaše privezan: od Gerdinih se pokreta čunak zaljuljao i počeo kliziti od obale.

Але Герда подумала, що вона закинула черевики недостатньо далеко. Тож вона залізла на човен, схований поміж очеретом, і знову кинула черевички у воду, втім, знову недалеко. Але її зусилля змусило човен хитнутись, і він поплив, віддаляючись від берега.

Djevojčica to opazi te se požuri da iskoči na obalu, ali dok je ona došla na drugi kraj, čun se već dobar lakat otisnuo i počeo brže kliziti niz vodu.

Дівчинка помітила це і поспішила до краю човника, проте надто пізно: берег віддалявся, а течія зносила човна.

Uplašila se mala Gerda i briznula u plač, ali je nitko ne ču osim vrabaca, a oni je ne mogahu na obalu prenijeti; samo su letjeli duž obale i cvrkutali kao da je žele utješiti: »Živ-živ! To smo mi!«

Герда дуже злякалась, почала кричати, проте ніхто її не чув, крім горобців. Маленькі пташки, звісно, не могли допомогти їй дістатись до берега, але вони летіли і цвірінькали, щоб заспокоїти дівчинку:
— Ми з тобою! Ми з тобою!

A čamac meñuto klizio niz rijeku. Mala Gerda uvukla dušu, prestrašena sjedila u čamcu, sa samim bječvicama na nogama. Za njom plovile njezine crvene cipelice, ali ne mogahu čuna stići, jer je sve brže odmicao.

Човен несло течією, Герда сиділа в ньому боса, на її ногах були лише панчохи. Червоні черевички пливли за човном, але дівчинка не могла дістати їх, бо суденце стрімко рухалось уперед.

Na obalama ljepota i milina: krasno cvijeće, staro drveće, zeleni obronci po kojima pasu ovce i krave, ali nigdje žive duše.

Береги річки були дуже мальовничі. Їх прикрашали чудові квіти, старі дерева, луки, де паслися корови й вівці, — але довкола не було жодної людини.

»Možda me rijeka nosi malom Kayu«, pomisli Gerda i na tu se pomisao razvedri. Uspravila se u čamcu te je sate i sate promatrala krasne zelene obale.

«Може, річка принесе мене до Кая», — подумала Герда. Це підняло їй настрій, і вона почала милуватися зеленими берегами.

Ploveći tako stiže napokon do velika voćnjaka, gdje se drveće nakitilo trešnjama i gdje bijaše koliba s prekrasnim crvenim i modrim oknima, slamom pokrivena, a pred njom dva vojnika od drveta što držahu pušku na pozdrav svakome tko bi mimo njih projedrio.

Так вона пливла годинами, аж припливла до великого вишневого саду, посеред якого примостився маленький будиночок із червоної цегли, з дивними червоними і синіми вікнами. Будиночок мав очеретяний дах, а поруч із ним стояло двоє дерев’яних солдатів, які відсалютували Герді, коли вона пропливала повз них.

Gerda im povika, misleći da su živi, ali se oni, naravno, ne odazvaše. Djevojčica im još bliže doplovi, jer je sada rijeka čun potjerala kraju.

Дівчинка гукнула їх, бо подумала, що вони живі, але вони, звісно ж, не відповіли.

Gerda im još jače povika, a nato iz kolibe iziñe starica; bijaše veoma stara, u hodu se o štap opiraše; imaše velik slamni šešir, kojim se štiti od sunčane žege, a po njem islikano najubavije cvijeće.

Але Герда не припинила гукати про допомогу, і з будиночка вийшла, спираючись на палицю, старенька бабуся. На її голові був крислатий капелюх із намальованими різноманітними квітами.

— Ubogo moje dijete! — prozbori starica. — Kako si samo dospjela na tu silnu rijeku i u tuñ se svijet otisnula?
I starica siñe do vode, zakvači čun štapom, privuče ga žalu te izvede malu Gerdu.

— Бідолашне дитя, — мовила вона, — як же ти пропливла саменька таку довгу відстань цією бурхливою рікою?
Потім увійшла у воду, зачепила човен ціпком і витягнула на берег.

Obveseli se djevojčica što je opet nogom stala na suho, ali se ipak ponešto uplaši nepoznate starice.

Дівчинка була дуже втішена тим, що може знову опинитися на суходолі, але вона трошки боялась дивну незнайомку.

— Hodi i kazuj mi tko si i kako si ovamo stigla — reče joj starica.

— Ходи сюди, — промовила бабуся, — розкажеш мені, хто ти і як тут опинилась.