with illustrations of Vilhelm Pedersen

З ілюстраціями Вільгельма Педерсена.

Story the First, Which Describes a Looking-Glass and the Broken Fragments

Розділ перший. Розбите дзеркало

You must attend to the commencement of this story, for when we get to the end we shall know more than we do now about a very wicked hobgoblin; he was one of the very worst, for he was a real demon.

Щоб сягнути кінця цієї історії, спершу нам слід опинитися на її початку. А починається вона зі злого троля — він був лихий і підступний, справжнє породження темних сил.

One day, when he was in a merry mood, he made a looking-glass which had the power of making everything good or beautiful that was reflected in it almost shrink to nothing, while everything that was worthless and bad looked increased in size and worse than ever.

Якось був у нього гарний настрій, от він узяв та й створив дзеркало, що применшувало відображення доброго й прекрасного, а натомість непомірно збільшувало злі та потворні речі й вчинки.

The most lovely landscapes appeared like boiled spinach, and the people became hideous, and looked as if they stood on their heads and had no bodies. Their countenances were so distorted that no one could recognize them, and even one freckle on the face appeared to spread over the whole of the nose and mouth.

Найчарівніші пейзажі у ньому були нудними, наче варений шпинат, а люди у дзеркалі виглядали огидними — здавалося, ніби вони стоять на голові або зовсім не мають тіла. Їхні обличчя були настільки викривлені, що ніхто не міг їх упізнати, і якщо на носі була одненька плямка, то здавалось, ніби все обличчя було покрите ластовинням.

The demon said this was very amusing. When a good or pious thought passed through the mind of any one it was misrepresented in the glass; and then how the demon laughed at his cunning invention.

Троль вважав, що його витвір був неперевершений. Кожну добру й праведну думку дзеркало викривлювало, і троль реготав, задоволений своїм творінням.

All who went to the demon’s school—for he kept a school—talked everywhere of the wonders they had seen, and declared that people could now, for the first time, see what the world and mankind were really like.

Усі, хто ходив у школу лиходія — а в нього була своя школа — розповідали про те диво й запевняли, що вперше можна побачити, якими насправді є світ і людство.

They carried the glass about everywhere, till at last there was not a land nor a people who had not been looked at through this distorted mirror.

Дзеркало возили по всьому світові, аж на землі вже не лишилося людей, котрі не знали про нього.

They wanted even to fly with it up to heaven to see the angels, but the higher they flew the more slippery the glass became, and they could scarcely hold it, till at last it slipped from their hands, fell to the earth, and was broken into millions of pieces.

Учні лиходія навіть хотіли злетіти на небо, щоб побачити у дзеркалі янголів, та що вище вони піднімалися, то тяжчим ставало дзеркало, аж врешті вислизнуло з їхніх рук, впало на землю й розбилось на мільйони крихітних друзок.

But now the looking-glass caused more unhappiness than ever, for some of the fragments were not so large as a grain of sand, and they flew about the world into every country.

When one of these tiny atoms flew into a person’s eye, it stuck there unknown to him, and from that moment he saw everything through a distorted medium, or could see only the worst side of what he looked at, for even the smallest fragment retained the same power which had belonged to the whole mirror.

Уламки ті були завбільшки з піщинку, й вітер розвіяв їх по цілому світу. Коли якась із цих крихітних скалок потрапляла в око, то людина починала бачити все спотвореним або ж помічала лише найгірші риси того, на що дивилася, адже навіть найменший уламок зберігав властивості, притаманні цілому дзеркалу.

Some few persons even got a fragment of the looking-glass in their hearts, and this was very terrible, for their hearts became cold like a lump of ice.

А декому скалки дзеркала уп’ялись у самісіньке серце, і це було жахливо, бо відтоді серце тієї людини замерзало, наче крижинка.

A few of the pieces were so large that they could be used as window-panes; it would have been a sad thing to look at our friends through them.

Декотрі уламки були такі великі, що з них поробили шибки; і краще було б ніколи не дивитись крізь ці вікна на друзів.

Other pieces were made into spectacles; this was dreadful for those who wore them, for they could see nothing either rightly or justly. At all this the wicked demon laughed till his sides shook—it tickled him so to see the mischief he had done.

З інших фрагментів зробили окуляри, і люди, що їх надівали, не могли більше відрізнити, де правда й справедливість. А клятий троль сміявся аж до кольок у боці — він тішився, що його злий задум здійснився.

There were still a number of these little fragments of glass floating about in the air, and now you shall hear what happened with one of them.

Крім того, в повітрі знай літали крихітні друзки дзеркала, і зараз ви почуєте, якого лиха вони накоїли.

Second Story: A Little Boy and a Little Girl

Розділ другий. Хлопчик і дівчинка

In a large town, full of houses and people, there is not room for everybody to have even a little garden, therefore they are obliged to be satisfied with a few flowers in flower-pots. In one of these large towns lived two poor children who had a garden something larger and better than a few flower-pots.

У великих містах, де так багато людей і кінних повозів, немає місця для садків, тож люди змушені вдовольнятися лише квітами, посадженими у горщики на підвіконні. В одному з цих великих міст жило двійко дітей, яким неймовірно поталанило: вони мали власний садочок.

They were not brother and sister, but they loved each other almost as much as if they had been.

Не були вони братом і сестрою, але любили одне одного щиро і віддано, наче й справді були рідними.

Their parents lived opposite to each other in two garrets, where the roofs of neighboring houses projected out towards each other and the water-pipe ran between them.

Їхні сім’ї жили на горищі двох будинків, що стояли так близько один до одного, що дахи будинків майже сходились, а поміж ними була ринва.

In each house was a little window, so that any one could step across the gutter from one window to the other.

Вікна будинків були зовсім невеликі; як вилізти на ринву, то можна було опинитись біля сусіднього вікна.

The parents of these children had each a large wooden box in which they cultivated kitchen herbs for their own use, and a little rose-bush in each box, which grew splendidly.

Обидві родини вирощували овочі в дерев’яних ящиках і трояндові кущі, які тішили око.

Now after a while the parents decided to place these two boxes across the water-pipe, so that they reached from one window to the other and looked like two banks of flowers.

Невдовзі батьки вирішили розташувати ящики вздовж ринви, і тепер вони тягнулись від одного вікна до другого і скидались на дві квіткові луки.

Sweet-peas drooped over the boxes, and the rose-bushes shot forth long branches, which were trained round the windows and clustered together almost like a triumphal arch of leaves and flowers.

Духмяний горошок звисав із ящиків, а трояндові кущі випускали довгі пагони, які обплелись довкола вікна й з’єднались, немовби тріумфальна арка з листя й квітів.

The boxes were very high, and the children knew they must not climb upon them, without permission, but they were often, however, allowed to step out together and sit upon their little stools under the rose-bushes, or play quietly.

Ящики були дуже високі, й діти знали, що їм не можна залазити на них без дозволу, але їх частенько відпускали посидіти на маленьких стільчиках під розлогими трояндовими кущами або просто погратися.

In winter all this pleasure came to an end, for the windows were sometimes quite frozen over. But then they would warm copper pennies on the stove, and hold the warm pennies against the frozen pane; there would be very soon a little round hole through which they could peep, and the soft bright eyes of the little boy and girl would beam through the hole at each window as they looked at each other.

Узимку ця розвага була неможливою, адже вікно замерзало. Але діти могли нагріти мідну монетку на печі й прикласти її до замерзлого вікна — тоді незабаром у кризі з’являлась маленька прогалина. Крізь неї можна було визирнути назовні й помітити, що у вікні напроти теж кліпає око твого друга.

Their names were Kay and Gerda.

Хлопчика й дівчинку звали Кай і Герда.

In summer they could be together with one jump from the window, but in winter they had to go up and down the long staircase, and out through the snow before they could meet.

Влітку їм достатньо було одного кроку крізь вікно, а взимку вони мусили спускатися довжелезними сходами й пробиратись крізь снігові замети.

“See there are the white bees swarming,” said Kay’s old grandmother one day when it was snowing.

Якось у завірюху старенька бабуся Кая сказала:
— Погляньте, як рояться білі бджоли.

“Have they a queen bee?” asked the little boy, for he knew that the real bees had a queen.

— А в них є королева? — запитав хлопчик, адже він знав, що справжні бджоли мають королеву.

“To be sure they have,” said the grandmother. “She is flying there where the swarm is thickest. She is the largest of them all, and never remains on the earth, but flies up to the dark clouds. Often at midnight she flies through the streets of the town, and looks in at the windows, then the ice freezes on the panes into wonderful shapes, that look like flowers and castles.”

— Звичайно, є, — відповіла бабуся. — Вона завжди там, де найзавзятіше крутить хурделиця. З-поміж усіх сніжинок вона найбільша. А ще вона ніколи не падає на землю, лише злітає до хмар. Часто опівночі вона пролітає по вулицях міста й зазирає у вікна, й від її погляду лід замерзає на склі й утворює чарівні візерунки, що нагадують квіти й палаци.

“Yes, I have seen them,” said both the children, and they knew it must be true.

— О так, ми їх бачили, — сказали Кай із Гердою.

“Can the Snow Queen come in here?” asked the little girl.

— А Снігова Королева може увійти сюди? — запитала дівчинка.

“Only let her come,” said the boy, “I’ll set her on the stove and then she’ll melt.”

— Хай тільки спробує, — відказав хлопчик. — Я посаджу її на грубку, й вона розтане!

Then the grandmother smoothed his hair and told him some more tales.

Бабуся пригладила його волосся і заходилась далі розповідати казки.

One evening, when little Kay was at home, half undressed, he climbed on a chair by the window and peeped out through the little hole. A few flakes of snow were falling, and one of them, rather larger than the rest, alighted on the edge of one of the flower boxes. This snow-flake grew larger and larger, till at last it became the figure of a woman, dressed in garments of white gauze, which looked like millions of starry snow-flakes linked together.

Якось увечері Кай заліз на стілець, що стояв біля вікна, й визирнув крізь маленьку шпаринку в крижаному візерунку. На вулиці кружляло кілька сніжинок, а одна з них, значно більша за решту, впала на край ящика для квітів. Вона почала рости й зрештою перетворилась на жінку, вбрану в шати з білої тканини, що сяяла, мов безліченна безліч сніжинок.

She was fair and beautiful, but made of ice—shining and glittering ice. Still she was alive and her eyes sparkled like bright stars, but there was neither peace nor rest in their glance.

Вона була чарівна і вродлива, але створена з холодної мерехтливої криги. Очі її зблиснули, як яскраві зорі, але в цьому блиску не було ні миру, ні спокою.

She nodded towards the window and waved her hand. The little boy was frightened and sprang from the chair; at the same moment it seemed as if a large bird flew by the window.

Вона кивнула до вікна й махнула рукою. Хлопчик перелякався і зіскочив зі стільця; тієї ж миті йому здалося, ніби за вікном пролетіла велика птаха.

On the following day there was a clear frost, and very soon came the spring. The sun shone; the young green leaves burst forth; the swallows built their nests; windows were opened, and the children sat once more in the garden on the roof, high above all the other rooms.

За кілька днів мороз ущух, і настала весна. Сонце сяяло, на деревах з’явились молоді листочки, ластівки будували гнізда. Вікна можна було відчиняти, й діти проводили більше часу в садочку на даху, ніж у своїх кімнатах.

How beautiful the roses blossomed this summer. The little girl had learnt a hymn in which roses were spoken of, and then she thought of their own roses, and she sang the hymn to the little boy, and he sang too:—

Того літа троянди квітнули як ніколи. Дівчинка вивчила церковний гімн, у якому згадувались білі троянди. Вона думала про власні троянди, коли співала його, тож навчила слів хлопчика, й відтепер вони співали разом:

“Roses bloom and cease to be,
But we shall the Christ-child see.”

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати.

Then the little ones held each other by the hand, and kissed the roses, and looked at the bright sunshine, and spoke to it as if the Christ-child were there.

Співаючи, діти бралися за руки, цілували троянди й милувалися сонячними променями.

Those were splendid summer days. How beautiful and fresh it was out among the rose-bushes, which seemed as if they would never leave off blooming.

Це були чудові літні дні. Як затишно й приємно було сидіти поміж трояндовими кущами! Здавалось, ніби вони ніколи не перестануть цвісти.

One day Kay and Gerda sat looking at a book full of pictures of animals and birds, and then just as the clock in the church tower struck twelve, Kay said, “Oh, something has struck my heart!” and soon after, “There is something in my eye.”

Якось Кай і Герда сиділи й дивились книжку з картинками про тварин і птахів, і коли годинник на церковній вежі вибив дванадцяту, Кай скрикнув:
— Ой, щось кольнуло мене у серце! — а згодом: — Щось потрапило мені в око!

The little girl put her arm round his neck, and looked into his eye, but she could see nothing.

Дівчинка сіла близько-близько і пильно роздивилась око, але нічого не змогла побачити.

“I think it is gone,” he said. But it was not gone;

— Мабуть, уже вийшло, — заспокоївся хлопчик. Але це було не так.

it was one of those bits of the looking-glass—that magic mirror, of which we have spoken—the ugly glass which made everything great and good appear small and ugly, while all that was wicked and bad became more visible, and every little fault could be plainly seen.

Його поранили уламки магічного дзеркала, про яке ми розповідали на початку, — злого дзеркала, яке примушувало все величне й добре здаватися мізерним і потворним, тоді як все огидне й зле роздувалось до неймовірних розмірів, й найдрібніша вада впадала ув очі.

Poor little Kay had also received a small grain in his heart, which very quickly turned to a lump of ice.

Бідолашного Кая один такий уламок поранив у серце, й воно мерщій перетворилося на крижану кульку.

He felt no more pain, but the glass was there still.

Він не відчував болю, але друзка дзеркала нікуди не зникла.

“Why do you cry?” said he at last; “it makes you look ugly. There is nothing the matter with me now. Oh, see!” he cried suddenly, “that rose is worm-eaten, and this one is quite crooked. After all they are ugly roses, just like the box in which they stand,” and then he kicked the boxes with his foot, and pulled off the two roses.

— Чого ти ревеш? — раптом промовив хлопчик до Герди. — Ти така негарна, коли рюмсаєш. Зі мною все добре. О, глянь! — раптом вигукнув він, — троянди геть поїдені червами, та ще й одна з них зовсім крива. Потворні троянди, такі ж огидні, як ящик, у якому вони ростуть, — він штурхнув ящик ногою й висмикнув із нього дві троянди.

“Kay, what are you doing?” cried the little girl; and then, when he saw how frightened she was, he tore off another rose, and jumped through his own window away from little Gerda.

— Каю, що ти робиш? — скрикнула дівчинка. А хлопчик, коли побачив, як вона налякалась, вирвав ще одну троянду й стрибнув до свого вікна.

When she afterwards brought out the picture book, he said, “It was only fit for babies in long clothes,” and when grandmother told any stories, he would interrupt her with “but;”. Or, when he could manage it, he would get behind her chair, put on a pair of spectacles, and imitate her very cleverly, to make people laugh.

Згодом Герда принесла нову книжку з картинками, проте Кай сказав:
— Таке годиться тільки для малечі в довгих льолях!
Коли його бабуся розповідала казки, він весь час перебивав її, та ще й полюбляв ставати позаду крісла, вдягати окуляри старенької й дуже схоже перекривляти її так, що всі сміялися.

By-and-by he began to mimic the speech and gait of persons in the street.

Поступово він почав імітувати вимову й ходу перехожих на вулиці.

All that was peculiar or disagreeable in a person he would imitate directly, and people said, “That boy will be very clever; he has a remarkable genius.” But it was the piece of glass in his eye, and the coldness in his heart, that made him act like this. He would even tease little Gerda, who loved him with all her heart.

Він міг точно передати кожну незвичну й незугарну рису людини, і про нього казали:
— Хлопчина дуже розумний; у нього є справжній талант.
Так змушували його діяти уламок скла в оці й крижане серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка щиро любила його.

His games, too, were quite different; they were not so childish. One winter’s day, when it snowed, he brought out a burning-glass, then he held out the tail of his blue coat, and let the snow-flakes fall upon it.

Тепер він навіть грався по-іншому — його розваги втратили дитячість. Одного зимового дня сніжило, й він приніс збільшувальне скло. Тоді він підставив обшлаг свого синього пальта, щоб туди впало кілька сніжинок.

“Look in this glass, Gerda,” said he; and she saw how every flake of snow was magnified, and looked like a beautiful flower or a glittering star.

— Поглянь сюди, Гердо, — промовив він. І дівчинка побачила, що збільшені крізь скло сніжинки виглядали, наче прекрасні квіти або сяючі зірки.

“Is it not clever?” said Kay, “and much more interesting than looking at real flowers. There is not a single fault in it, and the snow-flakes are quite perfect till they begin to melt.”

— Хіба ж це не розумно? — спитав Кай. — Значно цікавіше видовище, ніж якісь там живі квітки. Тут немає жодного недоліку — сніжинки досконалі, доки не почнуть танути.

Soon after Kay made his appearance in large thick gloves, and with his sledge at his back. He called up stairs to Gerda, “I’ve got to leave to go into the great square, where the other boys play and ride.” And away he went.

Незабаром Кай одягнув грубі рукавиці, взяв санчата й гукнув до Герди:
— Я збираюсь на центральний майдан, де катаються всі хлопці.

In the great square, the boldest among the boys would often tie their sledges to the country people’s carts, and go with them a good way. This was capital.

На центральній площі найсміливіші хлопчаки зазвичай прив’язували свої санки до візків городян і мчали слідом, неабияк бавлячись.

But while they were all amusing themselves, and Kay with them, a great sledge came by; it was painted white, and in it sat some one wrapped in a rough white fur, and wearing a white cap. The sledge drove twice round the square, and Kay fastened his own little sledge to it, so that when it went away, he followed with it.

Доки всі так розважались, під’їхали великі білі сани. На них сиділа постать, загорнута в пухнасте біле хутро, а на її голові красувалась біла шапка. Сани двічі проїхали довкола площі, й Кай устиг причепити до них свої санчата, тож коли вони помчали далі, хлопчик поїхав слідом.

It went faster and faster right through the next street, and then the person who drove turned round and nodded pleasantly to Kay, just as if they were acquainted with each other, but whenever Kay wished to loosen his little sledge the driver nodded again, so Kay sat still, and they drove out through the town gate.

Сани мчали швидше й швидше, аж людина, що правила ними, повернулась і приязно кивнула Каю, наче вони були добре знайомі. Щоразу, коли хлопчик хотів відв’язати санчата, візник скоса кидав на нього погляд, і Кай полишав свій намір. Аж ось вони виїхали за міську браму.

Then the snow began to fall so heavily that the little boy could not see a hand’s breadth before him, but still they drove on; then he suddenly loosened the cord so that the large sled might go on without him, but it was of no use, his little carriage held fast, and away they went like the wind.

Закрутила хурделиця, і тепер хлопчик не бачив нічого довкола себе. А сани мчали і мчали вперед. Навіть коли Каю пощастило послабити мотузка, що з’єднувала його санчата з дивним повозом, це не допомогло — здавалося, їх несуть уперед пориви вітру.

Then he called out loudly, but nobody heard him, while the snow beat upon him, and the sledge flew onwards. Every now and then it gave a jump as if it were going over hedges and ditches.

Хлопець голосно кричав, але ніхто не чув його, тільки снігові вихори кушпелили зусібіч.

The boy was frightened, and tried to say a prayer, but he could remember nothing but the multiplication table.

Хлопчик був наляканий і намагався згадати якусь молитву, але нічого не пам’ятав, хіба що табличку множення.

The snow-flakes became larger and larger, till they appeared like great white chickens. All at once they sprang on one side, the great sledge stopped, and the person who had driven it rose up. The fur and the cap, which were made entirely of snow, fell off, and he saw a lady, tall and white, it was the Snow Queen.

Сніжинки ставали більші та більші, й незабаром здавалось, що вони завбільшки з птахів. Раптом вони звернули на узбіччя, сани зупинились, і візник підвівся. Хутро і шапка обтрусились від снігу, й Кай побачив високу білосніжну пані. Це була Снігова Королева.

“We have driven well,” said she, “but why do you tremble? here, creep into my warm fur.” Then she seated him beside her in the sledge, and as she wrapped the fur round him he felt as if he were sinking into a snow drift.

— Ми гарно покаталися, — сказала вона. — Але чому це ти тремтиш? Іди сюди, я тебе зігрію.
Королева посадила хлопчика поруч із собою й загорнула його у хутро. Він почувався так, ніби провалився у сніговий замет.

“Are you still cold,” she asked, as she kissed him on the forehead.

— Тобі й досі холодно? — поцікавилась Снігова Королева і поцілувала хлопчика у чоло.

The kiss was colder than ice; it went quite through to his heart, which was already almost a lump of ice; he felt as if he were going to die, but only for a moment; he soon seemed quite well again, and did not notice the cold around him.

Поцілунок був холоднішим, ніж крига. Він сягнув просто до хлопчикового серця, що й так скидалося на крижану кульку. Першої миті Каю здалось, ніби він умирає, але це тривало недовго. Незабаром йому стало значно краще, й він більше не відчував холоду.

“My sledge! don’t forget my sledge,” was his first thought, and then he looked and saw that it was bound fast to one of the white chickens, which flew behind him with the sledge at its back.

«Мої санчата! Треба не забути санчата!» — була його перша думка. Він озирнувся і побачив, що санчата були прив’язані до однієї з велетенських сніжинок, яка летіла позаду них.

The Snow Queen kissed little Kay again, and by this time he had forgotten little Gerda, his grandmother, and all at home.

Снігова Королева знову поцілувала маленького Кая, і він забув Герду, бабусю і всіх рідних.

“Now you must have no more kisses,” she said, “or I should kiss you to death.”

— З поцілунками покінчили, — мовила Королева. — Наступний міг би стати для тебе смертельним.

Kay looked at her, and saw that she was so beautiful, he could not imagine a more lovely and intelligent face; she did not now seem to be made of ice, as when he had seen her through his window, and she had nodded to him.

Кай подивився на неї і замилувався її неземною вродою. Він не міг уявити більш досконалого й вродливого обличчя; Королева більше не здавалась йому крижаною, як тоді, коли він побачив за вікном.

In his eyes she was perfect, and he did not feel at all afraid. He told her he could do mental arithmetic, as far as fractions, and that he knew the number of square miles and the number of inhabitants in the country. And she always smiled so that he thought he did not know enough yet, and she looked round the vast expanse as she flew higher and higher with him upon a black cloud, while the storm blew and howled as if it were singing old songs.

Він вважав її ідеальною й навіть не думав боятися. Кай розповів Королеві, що вміє проводити математичні обрахунки, аж до дробів, і знає площу й кількість мешканців своєї країни. Вона посміхалась на ці його вихваляння, тож хлопчик подумав, що він поки що знає надто мало. Снігова Королева оглядала неозорі простори, які відкривалися під ними. Сани летіли все вище і вище попід хмарами, а вітер квилив і завивав, нібито хтось наспівував стародавніх пісень.

They flew over woods and lakes, over sea and land; below them roared the wild wind; the wolves howled and the snow crackled; over them flew the black screaming crows, and above all shone the moon, clear and bright,—and so Kay passed through the long winter’s night, and by day he slept at the feet of the Snow Queen.

Вони летіли понад лісами й озерами, понад морем і землею; під ними лунало ревіння дикого вітриська, вили вовки і тріщав сніг; понад ними пропливали чорні страхітливі хмари. А над цим усім сяяв місяць, тож Кай мчав крізь довгу зимову ніч, сонно скрутившись калачиком біля Снігової Королеви.

Third Story: The Flower Garden of the Woman Who Could Conjure

Розділ третій. Квітник старої чарівниці

But how fared little Gerda during Kay’s absence?

Як жила Герда, коли зник Кай?

What had become of him, no one knew, nor could any one give the slightest information, excepting the boys, who said that he had tied his sledge to another very large one, which had driven through the street, and out at the town gate.

Ніхто не знав, що з ним сталося. Дітлахи бачили, як він причепив свої санчата до велетенських білих саней, що промчали вулицею і зникли за брамою.

Nobody knew where it went; many tears were shed for him, and little Gerda wept bitterly for a long time. She said she knew he must be dead; that he was drowned in the river which flowed close by the school. Oh, indeed those long winter days were very dreary.

Ніхто не знав, куди вони попрямували. Багато сліз пролилося за Каєм, і маленька Герда теж гірко плакала безліч днів. Вона казала, що знає напевно: він загинув. Мабуть, він потонув у ріці, що протікала неподалік од їхньої школи. Зимові дні минали у безпросвітній тузі за зниклим хлопчиком.

But at last spring came, with warm sunshine.

Але прийшла весна, пригріли теплі сонячні промені.

“Kay is dead and gone,” said little Gerda.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — сказала Герда.

“I don’t believe it,” said the sunshine.

— Ми не віримо в це, — відповіли сонячні про мені.

“He is dead and gone,” she said to the sparrows.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — промовила дівчинка до горобчиків.

“We don’t believe it,” they replied; and at last little Gerda began to doubt it herself.

— Ми не віримо в це, — процвірінькали вони. Герда задумалася — її охопили сумніви.

“I will put on my new red shoes,” she said one morning, “those that Kay has never seen, and then I will go down to the river, and ask for him.”

— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якогось ранку, — Кай ще ніколи їх не бачив. Потім піду до річки й запитаю в неї.

It was quite early when she kissed her old grandmother, who was still asleep; then she put on her red shoes, and went quite alone out of the town gates toward the river.

Рано-вранці Герда поцілувала свою сплячу бабусю, взула червоні черевички і вийшла сама-самісінька за браму міста до ріки.

“Is it true that you have taken my little playmate away from me?” said she to the river. “I will give you my red shoes if you will give him back to me.”

— Скажи, ти забрала в мене друга? — запитала вона в річки. — Я віддам тобі мої червоні черевички, якщо ти його повернеш.

And it seemed as if the waves nodded to her in a strange manner. Then she took off her red shoes, which she liked better than anything else, and threw them both into the river, but they fell near the bank, and the little waves carried them back to the land, just as if the river would not take from her what she loved best, because they could not give her back little Kay.

Дівчинка подумала, ніби хвилі кивають їй. Тож вона зняла свої червоні черевички, які любила понад усе, й кинула їх у річку, але вони впали неподалік від берега й хвиля винесла їх на землю. Здавалось, що річка не хоче приймати цінний подарунок, бо не може повернути назад Кая.

But she thought the shoes had not been thrown out far enough. Then she crept into a boat that lay among the reeds, and threw the shoes again from the farther end of the boat into the water, but it was not fastened. And her movement sent it gliding away from the land.

Але Герда подумала, що вона закинула черевики недостатньо далеко. Тож вона залізла на човен, схований поміж очеретом, і знову кинула черевички у воду, втім, знову недалеко. Але її зусилля змусило човен хитнутись, і він поплив, віддаляючись від берега.

When she saw this she hastened to reach the end of the boat, but before she could so it was more than a yard from the bank, and drifting away faster than ever.

Дівчинка помітила це і поспішила до краю човника, проте надто пізно: берег віддалявся, а течія зносила човна.

Then little Gerda was very much frightened, and began to cry, but no one heard her except the sparrows, and they could not carry her to land, but they flew along by the shore, and sang, as if to comfort her, “Here we are! Here we are!”

Герда дуже злякалась, почала кричати, проте ніхто її не чув, крім горобців. Маленькі пташки, звісно, не могли допомогти їй дістатись до берега, але вони летіли і цвірінькали, щоб заспокоїти дівчинку:
— Ми з тобою! Ми з тобою!

The boat floated with the stream; little Gerda sat quite still with only her stockings on her feet; the red shoes floated after her, but she could not reach them because the boat kept so much in advance.

Човен несло течією, Герда сиділа в ньому боса, на її ногах були лише панчохи. Червоні черевички пливли за човном, але дівчинка не могла дістати їх, бо суденце стрімко рухалось уперед.

The banks on each side of the river were very pretty. There were beautiful flowers, old trees, sloping fields, in which cows and sheep were grazing, but not a man to be seen.

Береги річки були дуже мальовничі. Їх прикрашали чудові квіти, старі дерева, луки, де паслися корови й вівці, — але довкола не було жодної людини.

Perhaps the river will carry me to little Kay, thought Gerda, and then she became more cheerful, and raised her head, and looked at the beautiful green banks; and so the boat sailed on for hours.

«Може, річка принесе мене до Кая», — подумала Герда. Це підняло їй настрій, і вона почала милуватися зеленими берегами.

At length she came to a large cherry orchard, in which stood a small red house with strange red and blue windows. It had also a thatched roof, and outside were two wooden soldiers, that presented arms to her as she sailed past.

Так вона пливла годинами, аж припливла до великого вишневого саду, посеред якого примостився маленький будиночок із червоної цегли, з дивними червоними і синіми вікнами. Будиночок мав очеретяний дах, а поруч із ним стояло двоє дерев’яних солдатів, які відсалютували Герді, коли вона пропливала повз них.

Gerda called out to them, for she thought they were alive, but of course they did not answer. And as the boat drifted nearer to the shore, she saw what they really were.

Дівчинка гукнула їх, бо подумала, що вони живі, але вони, звісно ж, не відповіли.

Then Gerda called still louder, and there came a very old woman out of the house, leaning on a crutch. She wore a large hat to shade her from the sun, and on it were painted all sorts of pretty flowers.

Але Герда не припинила гукати про допомогу, і з будиночка вийшла, спираючись на палицю, старенька бабуся. На її голові був крислатий капелюх із намальованими різноманітними квітами.

“You poor little child,” said the old woman, “how did you manage to come all this distance into the wide world on such a rapid rolling stream?” And then the old woman walked in the water, seized the boat with her crutch, drew it to land, and lifted Gerda out.

— Бідолашне дитя, — мовила вона, — як же ти пропливла саменька таку довгу відстань цією бурхливою рікою?
Потім увійшла у воду, зачепила човен ціпком і витягнула на берег.

And Gerda was glad to feel herself on dry ground, although she was rather afraid of the strange old woman.

Дівчинка була дуже втішена тим, що може знову опинитися на суходолі, але вона трошки боялась дивну незнайомку.

“Come and tell me who you are,” said she, “and how came you here.”

— Ходи сюди, — промовила бабуся, — розкажеш мені, хто ти і як тут опинилась.