Снежная каралева / Снігова королева — на белорусском и украинском языках. Страница 3

Белорусско-украинская книга-билингва

Ганс Крысціян Андэрсен

Снежная каралева

Ганс Крістіан Андерсен

Снігова королева

А як узрадуецца ён цяпер, калі ўбачыць яе, пачуе, на які доўгі шлях рашылася яна дзеля яго, даведаецца, як бедавалі з-за яго ўсе сваякі!

Він точно зрадіє, коли побачить її і почує, який довгий шлях вона здолала, розшукуючи його, і коли дізнається, як сумували всі вдома, коли він не повернувся.

Ах, яна была проста сама не свая ад страху і радасці!

Дівчинка почувала і величезну радість, і страх.

Але вось яны на лесвічнай пляцоўцы. На шафе гарэла лямпа, а на парозе сядзела ручная варона і азіралася на бакі. Герда прысела і пакланілася, як вучыла яе бабуля.

Вони вже стояли на сходах, і зверху в таємній кімнаті горіла лампа. Там їх чекала приручена ворона, вона крутила головою з боку в бік і пильно придивлялась до Герди. Дівчинка зробила граційний реверанс, як її навчала бабуся.

— Мой жаніх расказваў мне пра вас столькі добрага, паненка! — сказала ручная варона. — І ваша жыццё таксама вельмі жаласлівае! Ці не возьміце вы лямпу, а я пайду наперадзе. Мы пакіруем напрасткі і тут нікога не сустрэнем.

— Мій наречений розповідав про тебе багато хорошого, дівчинко, — промовила приручена ворона. — Твоя історія дуже зворушлива. Бери лампу, а я піду поруч із тобою. Нам треба йти прямо, і, гадаю, ми нікого не зустрінемо.

— А мне здаецца, за намі хтосьці ідзе, — сказала Герда, і ў тую ж хвіліну міма яе з лёгкім шумам пранесліся нейкія цені: коні з трапяткімі грывамі і тонкімі нагамі, паляўнічыя, дамы і кавалеры конна.

— Мені здається, що нас хтось переслідує, — сказала Герда. Їй здалось, ніби щось ковзнуло біля неї, наче тінь, й після цього по стіні біля неї плавно почали рухатись коні з примарними вершниками.

— Гэта сны! — сказала ручная варона. — Яны з’яўляюцца сюды, каб думкі высокіх асоб паляцелі на паляванне. Тым лепш для нас, зручней будзе разгледзець спячых.

— Це просто сни, — заспокоїла дівчинку ворона. — Вони приходять, щоб полювати на думки великих людей. І все ж для нас це краще — буде безпечніше роздивитись їх сонних. Я сподіваюсь, що коли ти виростеш у славі й пошані, твоє серце лишиться благородним.


— Я в цьому переконаний, — відгукнувся крук.

Тут яны ўвайшлі ў першую залу, дзе сцены былі абабіты ружовым атласам, вытканым кветкамі. Міма дзяўчынкі зноў пранесліся сны, але так хутка, што яна не паспела разгледзець коннікаў.

Вони увійшли до першої зали. Стіни були оббиті рожевим атласом із вишитими на ньому квітами. Їх і далі переслідували примарні тіні, але рухалися вони так швидко, що Герда не могла розрізнити постаті шляхетних людей.

Адна зала была прыгажэйшая за другую, так што было ад чаго збянтэжыцца. Нарэшце яны дайшлі да спальні.

Кожні наступні покої були ошатніші, ніж попередні, — розкіш палацу просто приголомшувала. Зрештою вони дістались до спальні.

Столь напамінала верхавіну вялізнай пальмы з каштоўным крыштальным лісцем; з сярэдзіны столі спускалася тоўстае залатое сцябло, на якім віселі два ложкі ў выглядзе лілей.

Запона над ліжками була зроблена у вигляді великої пальми зі скляними листками, виготовленими з найдорожчого кришталю. У центрі кімнати стояли два ліжка, що нагадували лілії. Вони розходились від золотого стебла.

Адзін быў белы, у ім спала прынцэса, другі — чырвоны, і ў ім Герда спадзявалася знайсці Кая. Дзяўчынка злёгку адхінула адзін з чырвоных пялёсткаў і ўбачыла цёмна-русую патыліцу. Гэта Кай!

На одному, що скидалось на білу лілію, лежала принцеса. Інше нагадувало червону лілію, і на ньому Герда сподівалась побачити Кая. Дівчинка відхилила одну червону пелюстку й побачила силует сплячого. О, це напевно Кай!

Яна гучна назвала яго па імені і паднесла лямпу да самага яго твару. Сны з шумам адляцелі прэч; прынц прачнуўся і павярнуў галаву… Ах, гэта быў не Кай!

Герда досить голосно промовила його ім’я і піднесла лампу ближче, щоб роздивитись. Кімнатою гарцювали примарні тіні верхи на конях. Хлопець прокинувся і повернув голову. Це був не Кай!

Прынц быў падобны на яго толькі з патыліцы, але быў такі ж малады і прыгожы. З белай лілеі выглянула прынцэса і запытала, што здарылася. Герда заплакала і расказала ўсю сваю гісторыю, упамянуўшы і пра тое, што зрабілі для яе крумкач і варона.

Принц нагадував його статурою, адже так само був юний і вродливий. Принцеса визирнула зі свого ліжка й поцікавилась, що сталося. Герда розплакалась і розповіла свою історію, а крук і ворона допомогли їй у цьому.

— Ах ты небарака! — сказалі прынц і прынцэса, пахвалілі крумкача і варону, аб’явілі, што ніколькі не злуюцца на іх — толькі няхай яны не робяць гэтага ў далейшым, — і захацелі нават узнагародзіць іх.

— Бідолашне дитя, — промовили принц і принцеса. Потім вони похвалили крука з вороною і сказали, що вони не сердяться за їхній учинок. Цього разу вони заслужили на винагороду — але щоб більше таке не повторювалось.

— Хочаце быць вольнымі птушкамі? — запытала прынцэса. — Ці жадаеце заняць пасаду прыдворных варон, на поўным забеспячэнні з кухонных рэшткаў?

— Що вам хочеться? — запитала принцеса. — Ви б воліли опинитись на свободі, чи, може, хочете обоє посісти посаду приручених птахів, а на додачу отримувати все, що заманеться, з палацової кухні?

Крумкач з варонай пакланіліся і папрасілі пасады пры двары. Яны падумалі пра старасць і сказалі:
— Добра ж мець надзейны кавалак хлеба на старасці год!

Крук і ворона поклонились і щиро попрохали дозволу отримувати стабільне утримання. Адже вони мусили подбати про старість, коли добувати собі харчі стане важко.

Прынц падняўся і ўступіў свой ложак Гердзе — больш ён пакуль нічога не мог для яе зрабіць.

Тоді принц зліз зі свого ліжка і запропонував Герді вмоститись у ньому й поспати. Дівчинка з радістю лягла.

А яна склала ручкі і падумала:«Якія добрыя ўсе людзі і жывёлы!» — заплюшчыла вочы і салодка заснула.

Вона склала свої руки й подумала: «До мене всі такі добрі — і люди, й птахи». Потім вона заплющила очі й поринула в солодкий сон.

Сны зноў прыляцелі ў спальню, але цяпер яны везлі на маленькіх саначках Кая, які ківаў Гердзе галавою. На жаль, усё гэта было толькі сном і знікла, калі дзяўчынка прачнулася.

Уві сні до неї прилетіли примарні тіні, й вони нагадували янголів, а один із них тягнув санчата, на яких сидів Кай і кивав їй. Але все це був тільки сон, що розвіявся, щойно дівчинка прокинулась.

На другі дзень яе апранулі з ног да галавы ў шоўк і аксаміт і дазволілі заставацца ў палацы колькі яна пажадае. Дзяўчынка магла жыць ды пажываць тут прыпяваючы, але прагасцявала ўсяго некалькі дзён і пачала прасіць, каб ёй далі павозку з канём і чаравікі — яна зноў хацела адправіцца па белым свеце на пошукі свайго пабраціма.

Наступного дня її вдягнули у вбрання з шовку й оксамиту. Принцеса запропонувала Герді погостювати у палаці кілька днів — відпочити й розважитись. Але дівчинка просила тільки про одне: щоб їй дали пару черевиків, а ще коляску, запряжену конем, щоб вона могла мандрувати світом, шукаючи Кая.

Ёй далі і чаравікі, і муфту, і прыгожую сукенку, а калі яна развіталася з усімі, да варот пад’ехала карэта з чыстага золата, з зіхоткімі, як зоркі, гербамі прынца і прынцэсы; у фурмана, лакееў, фарэйтараў — далі ёй і фарэйтараў — красаваліся на галовах маленькія залатыя кароны.

І вона отримала те, що хотіла. Не лише пару черевиків, а ще й муфту, теплий одяг. А коли вона вийшла на поріг, готова до подорожі, то побачила, що на неї чекає карета, зроблена із щирого золота, та ще й прикрашена гербом принца й принцеси. Біля карети стояли кучер, лакей і ескорт — усі в золотих головних уборах.

Прынц і прынцэса самі пасадзілі Герду ў карэту і пажадалі ёй шчаслівай дарогі.

Принц і принцеса особисто допомогли Герді сісти до карети й побажали їй успіху.

Лясны крумкач, які паспеў ужо ажаніцца, праводзіў дзяўчынку першыя тры мілі і сядзеў у карэце побач з ёю — ён не мог ехаць, седзячы спінаю да коней. Ручная варона сядзела на варотах і лопала крыламі. Яна не паехала праводзіць Герду, таму што ў яе балела галава, з таго часу як атрымала пасаду пры двары і занадта шмат ела.

Крук зібрався супроводжувати мандрівницю протягом трьох миль. Він сидів поруч із Гердою і дуже не хотів розлучатися з нею. Приручена ворона стояла біля дверей і махала крильми. Вона не могла приєднатись до чоловіка, бо в неї боліла голова — звісно ж, тепер вона забагато їла.

Карэта была бітком набіта цукровымі крэндзелямі, а скрыня пад сядзеннем садавінай і пернікамі.

У карету поклали чималий запас солодких пирогів, а під сидіннями були заховані фрукти й імбирні пряники.

— Бывай! Бывай! — закрычалі прынц і прынцэса. Герда заплакала, варона — таксама. Праз тры мілі развітаўся з дзяўчынкай і крумкач. Сумнае было развітанне!

— Щасливої дороги! — гукали принц і принцеса, а Герда плакала. Навіть крук пустив сльозу. За кілька миль мусив і він попрощатись — і це було найсумніше.

Крумкач узляцеў на дрэва, махаў чорнымі крыламі да таго часу, пакуль карэта, зіхатлівая, як сонца, не знікла з поля зроку.

Крук злетів на дерево й сидів там, поки міг бачити карету, що сяяла у яскравих сонячних променях.

Гісторыя пятая. Маленькая разбойніца

Розділ п’ятий. Маленька Розбійниця

Вось Герда ўехала ў цёмны лес, у якім жылі разбойнікі. Карэта гарэла як жар, яна сляпіла разбойнікам вочы, і яны проста не маглі яе прапусціць.

Карета їхала дрімучим лісом й сяяла, мов смолоскип. Побачили її розбійники

— Золата! Золата! — закрычалі яны, схапіўшы коней за аброці, забілі маленькіх фарэйтараў, фурмана, слуг і выцягнулі з карэты Герду.

і не могли встояти перед спокусою пограбувати заможних мандрівників.
— Це золото! Золото! — закричали вони й накинулись на карету, перепинивши коней. Розбійники повбивали ескорт, кучера і лакея, а тоді витягли Герду з карети.

— Бач якая слаўненькая, тлусценькая! Арэшкамі кармілі! — сказала старая разбойніца з доўгай шорсткай барадой і махнатымі, навіслымі брывамі.

— Яка ж вона гарненька й пишненька, нібито відгодовувалась на горіхах! — сказала стара розбійниця, яка мала страхітливу бороду й кущисті брови.

— Тлусценькая, як баранчык! Ану, якая на смак будзе?
І яна выцягнула востры зіхоткі нож. Які жах!

— Вона смачна, як молоде ягня; ох, як же вона нам смакуватиме!
Стара розбійниця витягнула гострого ножа, і він загрозливо зблиснув.

— Ай! — ускрыкнула яна раптам: разбойніцу ўкусіла за вуха яе ўласная дачка, якая сядзела ў старой за спінай і была такая нястрымная і свавольная, што проста дзіва! — Ах, ты паганая дзяўчынка! — закрычала маці, але забіць Герду не паспела.

— Ой! — тієї ж миті скрикнула розбійниця. Це її донька вискочила їй на шию і вкусила за вухо.
Донька була диким і неслухняним дівчиськом; мати так сварила її, що забула про намір убити Герду.

— Яна будзе гуляць са мной, — сказала маленькая разбойніца. — Яна аддасць мне сваю муфту, сваю прыгожую сукенку і будзе спаць са мной на маёй пасцелі. І дзяўчынка зноў так укусіла маці, што тая падскочыла і закруцілася на месцы. Разбойнікі зарагаталі.
— Бач як скача перад сваёй дзяўчынкай!

— Ця дівчинка буде моєю іграшкою, — сказала Маленька Розбійниця. — Вона віддасть мені муфту й сукенку і спатиме зі мною у ліжку.
Свавільне дівчисько знову вкусило матір, потім перекинулось у повітрі й підстрибнуло. Усі розбійники засміялись; вони казали:
— Гляньте-но, як наша отаманка танцює зі своїм дитинчам!

— Хачу ў карэту! — закрычала маленькая разбойніца і дамаглася свайго — яна была вельмі распешчаная і ўпартая.

— Я хочу покататись на цій кареті, — заявила тим часом Маленька Розбійниця. Вона завжди все робила по-своєму, бо дуже була свавільною і впертою.

Яны ўселіся з Гердай у карэту і памчалі па пнях і купінах у лясны гушчар. Маленькая разбойніца была ростам з Герду, але здаравейшая, шырэйшая ў плячах і больш смуглая. Вочы ў яе былі зусім чорныя, але нейкія сумныя. Яна абняла Герду і сказала:

Маленька Розбійниця сіла в карету разом із Гердою і поїхала в ліс. Дівчисько було на зріст приблизно таке ж, як і її полонянка, але значно дужче: воно мало ширші плечі й смаглявішу шкіру, очі були майже чорні, а погляд похмурий. Маленька Розбійниця обв’язала Герду мотузком навколо талії та й сказала:

— Яны цябе не заб’юць, пакуль я не раззлуюся на цябе. Ты, пэўна, прынцэса?

— Вони тебе не вб’ють, поки ти мені не набриднеш. Сподіваюсь, ти принцеса.

— Не, — адказала дзяўчынка і расказала, што давялося ёй перажыць і як яна любіць Кая.

— Ні, — зізналась Герда. Потім вона розказала Розбійниці всю історію про те, як вона шукала Кая.

Маленькая разбойніца сур’ёзна паглядзела на яе, злёгку кіўнула і сказала:
— Яны цябе не заб’юць, нават калі я і раззлуюся на цябе, — я лепш сама заб’ю цябе!
І яна выцерла слёзы Гердзе, а потым схавала абедзве рукі ў яе прыгожую, мяккую, цёплую муфтачку.

Маленька Розбійниця пильно подивилась на полонянку, трошки схилила голову й промовила:
— Вони тебе не вб’ють, навіть коли я на тебе розізлюсь. Я сама це зроблю.
Потім вона витерла сльози з очей Герди, забрала в неї муфту й засунула туди руки. Муфта виявилась м’якою і теплою.

Вось карэта спынілася: яны ўехалі на двор разбойніцкага замка. Ён быў увесь у вялікіх расколінах; з іх выляталі крумкачы і вароны. Аднекуль выскачылі вялізныя бульдогі, здавалася, кожнаму з іх хоць бы што праглынуць чалавека, але яны толькі высока падскоквалі і нават не брахалі — гэта было забаронена.

Зрештою вони приїхали. Карета спинилась у внутрішньому дворі розбійницького замку. Він був геть занедбаний — стіни порепалися від верху до низу.
З тріщин вилітали галки й ворони, збіглися звідусіль великі білі бульдоги, кожен з яких міг загризти людину, але гавкати їм заборонили.

Пасярод вялікай залы з напаўразбуранымі закуродымленымі сценамі і каменнай падлогай палала вогнішча. Дым падымаўся да столі і сам павінен быў шукаць сабе выхаду. Над вогнішчам кіпеў у вялізным катле суп, а на ражнах смажыліся зайцы і трусы.

У великому закуреному залі яскраве багаття палало просто на кам’яній підлозі. Комина не було, тож дим підіймався до стелі й знаходив собі вихід крізь тріщини. У великому казані варилась юшка, а на рожнах смажились зайці та кролики.

— Ты будзеш спаць разам са мной вось тут, каля майго маленькага звярынца, — сказала Гердзе маленькая разбойніца.
Дзяўчынак накармілі, напаілі, і яны пайшлі ў свой куток, дзе была паслана салома, накрытая дыванамі.

— Сьогодні ти спатимеш зі мною та моїми звірятами, — сказала Маленька Розбійниця після вечері. Вона забрала Герду собою до закутку, де була постелена солома й кілька килимів.

Вышэй сядзела на жэрдках больш за сотню галубоў. Усе яны, здавалася, спалі, але калі дзяўчынкі падышлі, злёгку заварушыліся.

Зверху на жердках сиділо більше сотні голубів. Вони спали, але коли дівчата увійшли, декотрі голуби попрокидалися.

— Усе мае! — сказала маленькая разбойніца, схапіла аднаго голуба за ногі і так страсянула яго, што той залопаў крыламі.

— Тут усе належить мені, — сказала Маленька Розбійниця. Вона схопила найближчого голуба за ноги і трусила його, аж він заходився махати крильми.

— На, пацалуй яго! — крыкнула яна і сунула голуба Гердзе проста ў твар.

— Поцілуй його! — наказала вона Герді, піднісши голуба до її обличчя.

— А вось тут сядзяць лясныя ашуканчыкі, — працягвала яна, паказваючы на двух галубоў, якія сядзелі ў невялікім заглыбленні ў сцяне, за драўлянымі кратамі.

— Тут сидять дикі голуби, — вела далі Маленька Розбійниця й вказала на двійко птахів у клітці, закріпленій на стіні.

— Гэтыя абодва — лясныя ашуканчыкі. Іх трэба трымаць пад замком, бо хутка знікнуць! А вось і мой мілы старыкан! — І дзяўчынка тузанула за рогі прывязанага да сцяны паўночнага аленя з бліскучым медным ашыйнікам.

— Ці крутії негайно втекли б, якби я їх не закривала. А ось мій улюбленець, — на цих словах Розбійниця заходилась крутити ріг великому оленю з блискучим мідним кільцем на шиї. Він виглядав дуже виснаженим.

— Яго таксама патрэбна трымаць на прывязі, інакш уцячэ! Кожны вечар я казычу яго пад шыяй сваім вострым нажом — ён да смерці гэтага баіцца.

— Його ми також змушені тримати прив’язаним, щоб він не втік. Щовечора я лоскочу його шию своїм гострим ножем, і це страшенно його лякає.

Затым маленькая разбойніца выцягнула з расколіны ў сцяне доўгі нож і правяла ім па шыі аленя. Няшчасная жывёліна пачала брыкацца, а дзяўчынка зарагатала і пацягнула Герду да пасцелі.

Маленька Розбійниця витягнула ножа, застромленого у щілину в стіні, й легко ковзнула ним по шиї оленя. Бідолашна тварина почала бити копитом, а Розбійниця розсміялась і штовхнула Герду на ліжко.

— Няўжо ты і спіш з нажом? — запыталася ў яе Герда.

— Ти і спиш із цим ножем? — спитала Герда, злякано дивлячись на гостре лезо.

— Заўсёды! — адказала маленькая разбойніца. — Мала што можа здарыцца! Ну, раскажы мне яшчэ раз пра Кая і пра тое, як ты адправілася падарожнічаць па белым свеце.

— Я завжди тримаю біля себе ножа, коли сплю, — запевнила Маленька Розбійниця. — Ніхто не знає, що може статися. А тепер розкажи мені ще раз про Кая і про свою мандрівку.

Герда расказала. Лясныя галубы ў клетцы ціха буркавалі; іншыя галубы ўжо спалі.

Герда ще раз розказала свою історію.

Маленькая разбойніца абвіла адной рукой шыю Герды — у другой у яе быў нож — і захрапла, але Герда не магла заплюшчыць вачэй, не ведаючы, заб’юць яе ці пакінуць жывой.

Маленька Розбійниця поклала одну руку під шию Герди, а в іншій тримала ножа. Незабаром вона вже міцно спала. Але Герда не могла навіть заплющити очей. Вона не знала, житиме чи загине.


Грабіжники сиділи довкола багаття, пиячили і горлали пісень, а Стара Розбійниця вешталась поблизу.


Для маленької полонянки все це було жахливо.

Раптам лясныя галубы прабуркавалі:
— Курр! Курр! Мы бачылі Кая! Белая курыца несла на спіне яго санкі, а ён сядзеў на санях Снежнай каралевы. Яны ляцелі над лесам, калі мы, птушаняты, яшчэ ляжалі ў гняздзе. Яна дыхнула на нас, і ўсе памерлі, акрамя нас дваіх. Курр! Курр!

І раптом дикі голуби сказали:
— Гу, гу… Ми бачили Кая. Біла пташка несла його санчата, а він сам сидів у санях Снігової Королеви, що мчали лісом. Ми сиділи у гнізді, й Королева дихнула на нас, усі пташенята позамерзали на смерть. Лиш ми двоє вижили. Гу, гу…

— Што вы кажаце! — усклікнула Герда. — Куды ж паляцела Снежная каралева? Ведаеце?

— Що ви кажете? — скрикнула Герда. — Куди прямувала Снігова Королева? Вам щось про це відомо?

— Напэўна, у Лапландыю — там жа вечны снег і лёд. Запытайся ў паўночнага аленя, які прывязаны тут.

— Найпевніше, вона прямувала до Лапландії, де завжди сніг і лід. Спитай ліпше в оленя.

— Так, там вечны снег і лёд. Дзіва як добра! — сказаў паўночны алень. — Там скачаш сабе на волі па вялізных зіхатлівых раўнінах. Там стаіць летні шацёр Снежнай каралевы, а сталае яе прыстанішча — палац каля Паўночнага полюса, на выспе Шпіцберген.

— Так, там завжди сніг і лід, — промовив олень. — Це гарне місце. Там можна вільно скакати й бігти сяючими сніговими просторами. Там стоїть літнє шатро Снігової Королеви, але її головний замок розташований на Північному полюсі, на острові Шпіцберген.

— О Кай, мой мілы Кай! — уздыхнула Герда.

— Ох, мій Каю, маленький Каю! — зітхнула Герда.

— Ляжы ціха, — сказала маленькая разбойніца, — бо пырну цябе нажом!

— Лежи тихо, — буркнула Маленька Розбійниця. — Бо встромлю в тебе ножа.

Раніцай Герда расказала ёй, што чула ад лясных галубоў. Маленькая разбойніца сур’ёзна паглядзела на Герду, кіўнула галавой і сказала:
— Ну, няхай будзе так!.. А ты ведаеш, дзе Лапландыя? — запыталася яна пасля ў паўночнага аленя.

Зранку Герда переказала їй слова диких голубів. Маленька Розбійниця спохмурніла, схилила голову й сказала:
— Усе це балачки. Ти що, справді знаєш, де та Лапландія? — спитала вона в оленя.

— Каму ж і ведаць, калі не мне! — адказаў алень, і вочы яго заззялі. — Там я нарадзіўся і вырас, там скакаў па снежных раўнінах.

— Ніхто не знає цього краще за мене, — впевнено відповів той, зблиснувши очима. — Я народився і виріс там, я гасав тими засніженими просторами.

— Дык слухай, — сказала Гердзе маленькая разбойніца. — Бачыш, усе нашы пайшлі, дома засталася адна маці; трохі счакаўшы яна глыне са сваёй вялікай бутэлькі і задрэмле, тады я штосьці зраблю для цябе.

— Тоді слухай сюди, — сказала Маленька Розбійниця. — Зараз уся зграя розбіглася, тільки моя мамка тут. Але опівдні вона завжди дудлить пійло з великої пляшки і лягає поспати. Тоді я дещо для вас зроблю.


На цих словах Маленька Розбійниця злізла з ліжка, кинулась своїй матері на шию і смикнула її за бороду з криком:
— Доброго ранку, моя люба кізко!


Мати у відповідь луснула доньку по носі, аж той почервонів, — так вона висловлювала свою любов.

І вось старая глынула са сваёй бутэлькі і захрапла, а маленькая разбойніца падышла да паўночнага аленя і сказала:
— Яшчэ доўга можна было б здзеквацца з цябе! Занадта ж ты пацешны, калі цябе казычыш вострым нажом. Ну, ды няхай будзе так! Я адвяжу цябе і адпушчу на волю. Можаш бегчы ў сваю Лапландыю, але за гэта ты павінен адвезці да палаца Снежнай каралевы гэту дзяўчынку — там яе пабрацім.

Коли мати напилась і лягла спати, Маленька Розбійниця підійшла до оленя й сказала:
— Я б із превеликою радістю полоскотала твою шию ножем ще кілька разів, бо це було дуже кумедно, але дарма. Зараз я відв’яжу твою мотузку. Ти звільнишся і зможеш помчати до своєї Лапландії. Але є одна умова: ти мусиш відвезти цю дівчинку до замку Снігової Королеви, куди забрали її друга.

Ты ж, канешне, чуў, што яна расказвала? Яна гаварыла гучна, а ў цябе заўжды слых на семярых.

Ти ж чув історію, яку вона розповіла мені, — вона говорила голосно, й ти мусив слухати.

Паўночны алень так і падскочыў ад радасці. А маленькая разбойніца пасадзіла на яго Герду, моцна прывязала для пэўнасці і нават падсунула пад яе мяккую падушку, каб ёй зручней было сядзець.

Олень на радощах аж підстрибнув. Маленька Розбійниця підсадила Герду на його спину, завбачливо прив’язала її і навіть віддала свою подушку, щоб дівчинці було зручніше сидіти.

— Няхай будзе так, — сказала яна затым, — вазьмі назад свае футровыя боцікі — холадна ж будзе! А муфту ўжо я пакіну сабе, вельмі ж яна прыгожая. Але мерзнуць я табе не дам: вось вялікія рукавіцы маёй маці, яны дойдуць табе да самых локцяў. Засунь у іх рукі! Ну вось, цяпер рукі ў цябе, як у маёй пачварнай маці.

— Забирай свої черевики, — сказала вона. — Ти без них замерзнеш. Але муфту віддати не можу — вона мені дуже вже подобається. А щоб твої руки не мерзли, тримай теплі рукавиці моєї матері. Вони тобі будуть аж до ліктів. Зараз я їх на тебе надягну. Ну ось, твої руки виглядають точнісінько, як руки моєї матері.

Герда плакала ад радасці.

Герда аж заплакала від розчулення.

— Цярпець не магу, калі хныкаюць! — сказала маленькая разбойніца. — Ты павінна радавацца. Вось табе яшчэ два боханы і кумпяк, каб не давялося галадаць.

— Ану не смій рюмсати! — гаркнула Маленька Розбійниця. — Ти маєш зараз виглядати щасливою. Ось тримай ще два буханці й шмат шинки, щоб мала що поїсти, коли зголоднієш.

І тое і другое было прывязана да аленя. Потым маленькая разбойніца адчыніла дзверы, заманіла сабак у дом, перарэзала сваім вострым нажом вяроўку, якою быў прывязаны алень, і сказала яму:
— Ну, хутчэй! Ды беражы мне дзяўчынку.

Коли клунок із їжею був надійно закріплений, Маленька Розбійниця відчинила двері, вгамувала собак, а потім своїм гострим ножем перерізала припону і сказала оленеві:
— А тепер біжи щосили і пам’ятай, що мусиш дбати про дівчинку.

Герда працягнула маленькай разбойніцы абедзве рукі ў вялікіх рукавіцах і развіталася з ёю. Паўночны алень пабег што меў сілы праз пні і купіны па лесе, па балотах і стэпах.

Тоді Герда простягнула свою руку, закутану великою рукавицею, щоб попрощатись із Маленькою Розбійницею, і олень стрімко помчав. Він летів крізь дрімучий ліс, через болота й поля — так швидко, як тільки міг.

Вылі ваўкі, каркалі вароны.
— Ух! Ух! — пачулася раптам з неба, і яно быццам пачало чхаць агнём.

Завивали вовки, каркали ворони, а олень усе біг і біг, аж мандрівники побачили, як небо сяє червоними вогнями, неначе там горить багаття.

— Вось маё роднае паўночнае ззянне! — сказаў алень. — Глядзі, як гарыць.
І ён пабег далей, не спыняючыся ні ўдзень, ні ўночы. Хлеб быў з’едзены, вяндліна таксама, і нарэшце яны апынуліся ў Лапландыі.

— Ось моя рідна земля, — промовив олень. — Поглянь: це північне сяйво!
І знову помчав. Але все ж запаси їжі скінчились раніше, ніж вони добрались до Лапландії.

Гісторыя шостая. Лапландка і фінка

Розділ шостий. Лапландка і фінка

Алень спыніўся каля ўбогай хаціны. Дах спускаўся да самай зямлі, а дзверы былі такія нізенькія, што людзям даводзілася прапаўзаць у іх на карачках.

Вони спинились біля маленької хатки. Вона виглядала дуже убого: дах перехнябився, а двері були такі низькі, що люди мусили заповзати туди на колінах.

Дома была адна старая лапландка, якая смажыла рыбу пры святле тлушчавай лямпы. Паўночны алень расказаў лапландцы ўсю гісторыю Герды, але спачатку паведаў сваю ўласную — яна здавалася яму больш важнай. Герда ж так скалела на холадзе, што і гаварыць не магла.

Удома була тільки стара лапландка, яка готувала рибу при світлі каганця. Олень розповів їй про свої поневіряння, а потім — історію Герди. Дівчинка настільки замерзла, що сама говорити не могла.

— Ах вы небаракі! — сказала лапландка. — Доўгі ж у вас яшчэ наперадзе шлях! Давядзецца пераадолець сто з лішнім міль, пакуль дабярэцеся да Фінляндыі, дзе Снежная каралева жывё на дачы і кожны вечар запальвае блакітныя бенгальскія агні.

— Бідолашка, — пожаліла її лапландка, — ти подолала такий довгий шлях! А тобі треба ще далі, за сотні мить звідси, до Фінляндії. Снігова Королева живе там.

Я напішу некалькі слоў на сушанай трасцэ — паперы ў мяне няма, — і вы аднясеце пасланне фінцы, якая жыве ў тых мясцінах і лепш за мяне здолее навучыць вас, што патрэбна рабіць.

Я напишу кілька слів на в’яленій рибині, бо паперу в мене немає, і ти занесеш моє послання фінці, яка живе там. Вона зможе тобі розказати більше, ніж я.

Калі Герда сагрэлася, паела і напілася, лапландка напісала некалькі слоў на сушанай трасцэ, наказала Гердзе вельмі берагчы яе, потым прывязала дзяўчынку да спіны аленя, і той зноў памчаўся.

Тож коли Герда зігрілася й попоїла, жінка написала кілька слів на в’яленій рибині й сказала Герді берегти послання як зіницю ока. Потім лапландка допомогла дівчинці знову залізти верхи на оленя, і той помчав далі швидко, як вітер.

— Ух! Ух! — пачулася зноўку з неба, і яно пачало выкідваць слупы дзівоснага блакітнага полымя. Так дабег алень з Гердай і да Фінляндыі і пастукаўся да фінкі ў комін — у яе хаціне і дзвярэй нават не было.

Спалах за спалахом з’являлось прекрасне блакитне північне сяйво у небі протягом цілої ночі. Зрештою мандрівники дістались до Фінляндії і постукали у комин хижки, де мешкала фінка, — адже в цій хатині не було дверей.

Ды затое, якая цеплыня ў жыллі! Сама фінка, нізенькая тоўстая жанчына, хадзіла напаўголая.

Вони пролізли всередину, й там виявилось страх як гаряче. Фінка виявилась маленькою на зріст і дуже брудною, до того ж на ній майже не було одягу.

Жвава сцягнула яна з Герды вопратку, рукавіцы і боты, інакш дзяўчынцы было б горача, паклала аленю на галаву кавалак лёду і затым пачала чытаць тое, што было напісана на сушанай трасцэ.

Вона допомогла Герді зняти верхній одяг, рукавиці й роззутися. Потім фінка поклала оленеві на голову шмат льоду і заходилась читати послання на в’яленій рибині.

Яна прачытала ўсё ад слова да слова тры разы, пакуль не вывучыла напамяць, а потым сунула траску ў кацёл — рыба ж была прыдатная для ежы, а ў фінкі нічога дарэмна не прападала.

Після того як вона прочитала його тричі й вивчила напам’ять, вона вкинула рибину до каструлі, де варився суп, бо не звикла марнувати харчі.

Тут алень расказаў спачатку сваю гісторыю, а потым гісторыю Герды. Фінка міргала сваімі разумнымі вачыма, але не гаварыла ні слова.

Олень розповів свою історію першим, за ним настала черга Герди, і фінка слухала їх, але нічого не казала.

— Ты такая мудрая жанчына… — сказаў алень. —

— Ти така мудра, — звернувся до неї олень. — Я знаю, ти можеш зв’язати всі вітри світу шматком мотузки. Якщо моряк розпустить один вузол, повіє легкий вітерець; коли він розпустить другий, вітер повіє дужче; але якщо він розв’яже всі вузли, зірветься шторм, здатний з корінням повиривати цілі ліси.

Ці не прыгатуеш для дзяўчынкі такое пітво, якое б дало ёй моц дванаццаці асілкаў? Тады б яна адолела Снежную каралеву!

Хіба ти не можеш дати цій дівчинці таку силу, щоб вона змогла перемогти Снігову Королеву?

— Моц дванаццаці асілкаў! — сказала фінка. — Ды ці многа ў тым карысці!

— Від сили, — сказала фінка, — зиску небагато.

З гэтымі словамі яна ўзяла з паліцы вялікі скураны скрутак і разгарнула яго: ён быў увесь спісаны нейкімі дзіўнымі пісьмёнамі. Фінка пачала чытаць яго і чытала датуль, пакуль пот градам не пакаціўся з яе ілба.

Вона підійшла до полиці, взяла й розгорнула велику шкуру, на якій були накреслені загадкові літери. Фінка читала їх, аж піт покотився градом з її чола.

Алень зноў пачаў прасіць дапамагчы Гердзе, а сама Герда глядзела на фінку такімі ўмольнымі вачыма, што тая зноў замігала, адвяла аленя ўбок і, мяняючы яму на галаве лёд, шапнула:

Потім завела оленя у куток і, міняючи кригу в нього на голові, прошепотіла:

— Кай сапраўды ў Снежнай каралевы, але ён цалкам задаволены і думае, што лепей яму нідзе і быць не можа. Прычынай жа ўсяму асколкі люстэрка, якія сядзяць у ягоным сэрцы і ў воку. Іх трэба дастаць, іначай Снежная каралева захавае над ім сваю ўладу.

— Кай і справді в Снігової Королеви. Але він там почувається якнайкраще, він переконаний, що це — найпрекрасніше місце у світі. Думає він так тому, що має крихітні уламки дзеркала у серці і в оці. Їх треба дістати, а то він ніколи не стане людиною, і Снігова Королева назавжди збереже свою владу над ним.

— А ці не можаш ты даць Гердзе што-небудзь такое, што зробіць яе дужэйшай за ўсіх?

— А ти можеш дати Герді якусь річ, що допоможе їй перебороти цю владу?

— Дужэйшай, чым яна ёсць, я не магу яе зрабіць. Не бачыш хіба, якая вялікая ў яе сіла? Не бачыш, што ёй служаць і людзі і звяры? Яна ж босая абышла паўсвету!

— Я не можу дати їй більшої сили, ніж та, якою вона вже володіє, — сказала фінка. — Хіба ти не бачиш, яка вона сильна? Як люди й звірі допомагають їй, і як добре вона долає свій нелегкий шлях, зовсім боса.

Не ў нас займаць ёй сілу, яе сіла ў яе сэрцы, у тым, што яна бязвіннае мілае дзіця.

Вона не може отримати від мене жодної сили, могутнішої, ніж та, яка вже в неї є. Герда має чисте й невинне серце.

Калі яна сама не зможа прабрацца ў палац Снежнай каралевы і дастаць з сэрца Кая асколак, то мы і тым больш ёй не дапаможам!

Якщо вона сама не зможе здолати Снігову Королеву й дістати скалки дзеркала із серця й ока Кая, ми нічим їй не допоможемо.

Праз дзве мілі адсюль пачынаецца сад Снежнай каралевы. Аднясі туды дзяўчынку, пакінь каля вялікага куста, абсыпанага чырвонымі ягадамі, і, не марудзячы, вяртайся назад.

За дві милі звідси починаються володіння Снігової Королеви. Ти зможеш довезти туди дівчинку й зсадити її біля великого куща, всіяного червоними ягодами. Не барися й швидше повертайся сюди.

З гэтымі словамі фінка пасадзіла Герду на спіну аленя, і той кінуўся бегчы з усіх ног.

Фінка посадила Герду на оленя, й він помчав уперед.

Реклама