Снежная каралева / Снігова королева — czytaj online. Strona 4

Białorusko-ukraińska dwujęzyczna książka

Ханс Крысціян Андэрсен

Снежная каралева

Ганс Крістіан Андерсен

Снігова королева

— Ай, я без цёплых ботаў! Ай, я без рукавіц! — закрычала Герда, апынуўшыся на марозе. Ды алень не мог спыніцца, пакуль не дабег да куста з чырвонымі ягадамі. Тут ён апусціў дзяўчынку, пацалаваў яе ў вусны, і па ягоных шчоках пакаціліся буйныя бліскучыя слёзы. Затым ён стралой паляцеў назад.

— Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! — скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.

Няшчасная дзяўчынка засталася адна на траскучым марозе, без чаравікаў, без рукавіц.

Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька — без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії.

Яна пабегла наперад на ўсю моц. Насустрач ёй ляцеў цэлы полк снежных камякоў, але яны не падалі з неба — неба было зусім яснае, і ў ім палымнела паўночнае ззянне, —

Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба — воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва.

не, яны беглі па зямлі проста на Герду і станавіліся ўсё буйнейшымі і буйнейшымі.

Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали.

Герда прыгадала вялікія прыгожыя камякі пад павелічальным шклом, але гэтыя былі значна большыя, страшнейшыя, і ўсе жывыя. Гэта былі перадавыя дазорныя войскі Снежнай каралевы.

Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм.

Адны нагадвалі сабой вялікіх пачварных вожыкаў, другія — стогаловых змеяў, трэція — тоўстых медзведзянят з узлахмачанай поўсцю. Але ўсе яны аднолькава зіхацелі белізной, усе былі жывымі снежнымі камякамі.

Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками.


Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих — він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова.


Герда молилася, і пари більшало — подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках — списи й щити.


Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон.


Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях.

Аднак Герда смела ішла ўсё наперад і наперад і нарэшце дабралася да палаца Снежнай каралевы.

Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.

Паглядзім жа, што адбывалася ў гэты час з Каем. Ён і не думаў пра Герду, а ўжо менш за ўсё пра тое, што яна вельмі блізка ад яго.

А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

Гісторыя сёмая. Што здарылася ў палацы Снежнай каралевы і што адбылося потым

Розділ сьомий. У палаці Снігової Королеви, і що трапилось потім

Сценамі палаца былі завірухі, вокнамі і дзвярыма — вятры.

Стіни палацу звела завірюха, а вікна й двері пробили вітри.

Больш за сто залаў цягнулася тут адна за адной так, як намятала іх завіруха. Усе яны асвятляліся паўночным ззяннем, і самая вялікая распасціралася на мноства міль. Як холадна, як пустэльна было ў гэтых белых, ярка ззяючых пакоях!

У палаці було понад сто покоїв, і всі — зі снігу. Найбільша зала простягалася на кілька миль. Кімнати й зали освітлювалися північним сяйвом — вони були великі й порожні, холодні, як крига, й блискучі.

Весялосць ніколі не заглядвала сюды. Ніколі не праводзіліся тут мядзведжыя балі з танцамі пад музыку буры, на якіх маглі б вызначыцца зграбнасцю і ўменнем хадзіць на задніх лапах белыя мядзведзі; ніколі не гулялі ў карты са спрэчкамі і бойкай, не збіраліся паразмаўляць за кубкам кавы беленькія кумкі-лісічкі. Холадна, пустэльна, грандыёзна!

Тут ніколи не було розваг, навіть балу для білих ведмедів, де штормовий вітер міг би правити за музику, а ведмеді танцювали б на задніх лапах. Тут не було приємних ігор і забав, чи навіть дружньої балачки за столиком для чаю, яку могли б звести панянки-лисиці. Порожні, велетенські, холодні — ось які були покої Снігової Королеви.

Паўночнае ззянне ўспыхвала і гарэла так размерана, што можна было дакладна разлічыць, у якую хвіліну святло ўзмацніцца, у якую пацямнее.

У кожній частині палацу виразно виднілись мерехтливі спалахи північного сяйва, що розквітали в небі.

Пасярод самай вялікай пустэльнай снежнай залы знаходзілася замёрзлае возера. Лёд патрэскаўся на ім на тысячы кавалкаў, такіх аднолькавых і правільных, што гэта здавалася, якімсьці фокусам. Пасярод возера сядзела Снежная каралева, калі бывала дома, сцвярджаючы, што сядзіць на люстэрку розуму, на яе думку, гэта было адзінае і лепшае люстэрка ў свеце.

Усередині цих безкінечних порожніх коридорів зі снігу сяяло крижане озеро. Його поверхня була розбита на тисячі фрагментів різної форми. Кожен уламок був сам по собі досконалим витвором мистецтва. Саме у центрі цього озера сиділа Снігова Королева, коли вона була вдома. Вона назвала озеро «Дзеркало Розважливості» й казала, що воно єдине у цілому світі.

Кай зусім ссінеў, амаль счарнеў ад холаду, але не заўважаў гэтага — пацалункі Снежнай каралевы зрабілі яго неадчувальным да холаду, ды і само сэрца яго было ўсё роўна як кавалак лёду.

Кай був блідий від холоду, він майже посинів, але не відчував цього. Після поцілунку Снігової Королеви хлопчик не відчував холоду, і його серце перетворилося на льодяну грудку.

Кай поркаўся каля плоскіх востраканцовых ільдзін, укладваючы іх на разнастайныя лады. Ёсць такая гульня — складванне фігур з драўляных дошчачак, — якая называецца кітайскай галаваломкай.

Він грався кількома шматками криги — розташовував їх то так, то так, ніби намагався створити щось із них; це нагадувало гру, що називається «Китайський пазл», коли треба створювати різноманітні фігурки з дерев’яних деталей.

Вось Кай таксама складваў розныя забаўныя фігуры, толькі з ільдзін і гэта называлася ледзяной гульнёй розуму. У ягоных вачах гэтыя фігуры былі цудам мастацтва, а складванне іх — заняткам першараднай важнасці. Гэта здарылася таму, што ў ягоным воку сядзеў асколак чароўнага люстэрка. Складваў ён і такія фігуры, з якіх атрымліваліся цэлыя словы, але ніяк не мог скласці таго, што яму асабліва хацелася, — слова «вечнасць». Снежная каралева сказала яму:

Пальці Кая були дуже вправні. Гра здавалась йому надзвичайно важливою, а фігури, що виходили, — досконалими. Це все відбувалося через крихітний уламок дзеркала, який досі колов його око. Хлопчик складав завершені фігури, формував різні слова, але було слово, яке йому не піддавалося, хоча він брався за нього безліч разів, — «Вічність». Снігова Королева пообіцяла:

«Калі ты складзеш гэта слова, ты будзеш сам сабе пан, і я падару табе ўвесь свет і новыя канькі».

— Коли ти складеш це слово, ти станеш сам собі паном. А я подарую тобі цілий світ і нові ковзани.

Але ён ніяк не мог яго скласці.

Але в Кая ніяк не виходило виконати це завдання.

— Цяпер я палячу ў цёплыя краіны, — сказала Снежная каралева, — зазірну ў чорныя катлы.
Так яна называла кратэры агнядышных гор — Этны і Везувія. — Пабялю іх трошкі. Гэта карысна для лімонаў і вінаграду.

— Зараз я поспішаю до теплих країв, — промовила Снігова Королева. — Я збираюсь поглянути на чорні кратери вулканів, що звуться Етна й Везувій; хочу забілити їх снігом. Крім того, так буде краще для цитрин та винограду.

Яна паляцела, а Кай застаўся адзін у неабсяжнай пустэльнай залё, глядзеў на ільдзіны і ўсё думаў, думаў, аж у галаве ягонай трашчала. Ён сядзеў на месцы, такі бледны, нерухомы, быццам нежывы. Можна было падумаць, што ён зусім змерз.

І Снігова Королева відлетіла, залишивши Кая у велетенській залі, що тягнулась на багато миль. Хлопчик сидів і дивився на фрагменти криги. Він задумався й так довго був непорушний, що здавалось, ніби він замерз.

Якраз у гэты час у вялізныя вароты, якімі былі парывістыя вятры, уваходзіла Герда. І перад ёю вятры сціхлі, нібы паснулі. Яна ўвайшла ў велізарную пустэльную ледзяную залу і ўбачыла Кая. Адразу пазнаўшы яго, дзяўчынка кінулася яму на шыю, моцна абняла і ўсклікнула:

І тієї миті Герда увійшла до величезних дверей палацу. Колючі вітри вирували довкола неї, але вона помолилася й вітри вгамувались, ніби поснули. Дівчинка йшла далі, аж потрапила до великої порожньої зали, де побачила Кая. Вона одразу ж упізнала його, підбігла й обійняла, примовляючи:

— Кай, мілы мой Кай! Нарэшце ж я знайшла цябе!

— Каю, мій милий Каю, нарешті я знайшла тебе!

Але ён сядзеў усё такі ж нерухомы і халодны.

Але він і далі сидів нерухомо — напружений і холодний.

І тады Герда заплакала; гарачыя слёзы яе пацяклі яму на грудзі, праніклі ў сэрца, растапілі ледзяную кару, расплавілі асколак.

Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:


Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

Кай зірнуў на Герду і раптам заліўся слязамі і плакаў так моцна, што асколак выцек з вока разам са слязамі. Тады ён пазнаў Герду і ўзрадаваўся:

Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:

— Герда! Мілая Герда!.. Дзе ж гэта ты была так доўга? Дзе ж быў я сам? —

— Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? —

І ён агледзеўся вакол. — Як тут холадна і пустэльна!
І ён моцна абняў Герду. А яна смяялася і плакала ад радасці.

хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: — Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!
Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя.

І гэта было так цудоўна, што нават ільдзіны пусціліся ў скокі, а калі стаміліся, то ўлегліся і склалі тое самае слова, якое задала скласці Каю Снежная каралева. Склаўшы яго, ён мог стаць сам сабе панам ды яшчэ атрымаць ад яе ў падарунак увесь свет і новыя канькі.

На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів.

Герда пацалавала Кая ў абедзве шчокі, і яны зноў запунсавелі, як ружы; пацалавала яго ў вочы, і яны заблішчалі; пацалавала яго рукі і ногі, і ён зноў стаў бадзёрым і здаровым.

Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.

Снежная каралева магла вярнуцца невядома калі — яго адпускная ляжала тут, напісаная бліскучымі ледзянымі літарамі.

Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, — написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».

Кай з Гердай поплеч выйшлі з ледзянога палаца. Яны ішлі і размаўлялі пра бабулю, пра ружы, якія квітнелі ў іх садку, і перад імі сціхалі парывістыя вятры, праглядвала сонца.

А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце.

А калі дайшлі да куста з чырвонымі ягадамі, там ужо чакаў іх паўночны алень.

Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком.

Кай і Герда накіраваліся спачатку да фінкі, адагрэліся ў яе і даведаліся пра дарогу дамоў, а потым — да лапландкі. Тая пашыла ім новае адзенне, адрамантавала свае сані і паехала іх праводзіць.

А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними.

Алень таксама праводзіў юных падарожнікаў аж да самай граніцы Лапландыі, дзе ўжо прабівалася першая трава. Тут Кай і Герда развіталіся з ім і лапландкай.

Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:
— Щасливої дороги!

Вось перад імі і лес. Заспявалі першыя птушкі, дрэвы пакрыліся зялёнымі пупышкамі. З лесу насустрач падарожнікам выехала вярхом на прыгожым кані маладая дзяўчына ў ярка-чырвонай шапачцы, з пісталетамі за поясам. Герда адразу пазнала і каня — ён быў калісьці запрэжаны ў залатую карэту — і дзяўчыну.

Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його — він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці — револьвери.

Гэта была маленькая разбойніца.

Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї.

Яна таксама пазнала Герду. Колькі было радасці!

Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.

— Бач ты, валацуга! — сказала яна Каю. — Хацела б я ведаць, ці варты ты таго, каб па цябе бегалі на край свету.

— Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! — сказала вона Каю. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.

Але Герда пагладзіла яго па шчацэ і запытала пра прынца і прынцэсу.

Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.

— Яны паехалі ў чужую краіну, — адказала маладая разбойніца.

— Вони зараз мандрують чужими краями, — відповіла Маленька Розбійниця.

— А крумкач? — пацікавілася Герда.

— А крук? — розпитувала далі Герда.

— Лясны крумкач памёр; ручная варона засталася ўдавой, ходзіць з чорнай шарсцінкай на ножцы і скардзіцца на лёс. Ды ўсё гэта дробязі, а вось ты лепш раскажы, што з табой было і як ты адшукала яго.

— Ох, крук помер, — відповіла дівчина. — Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

Герда і Кай расказалі ёй пра ўсё.

Герда і Кай розповіли свою історію.

— Ну, вось і казцы канец! — сказала маладая разбойніца, паціснула ім рукі і паабяцала наведаць іх, калі заедзе ў горад.

— Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! — сказала Маленька Розбійниця. Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає.

Затым яна накіравалася сваёй дарогай, а Кай і Герда — сваёй. Яны ішлі, і на іх шляху расцвіталі вясновыя кветкі, зелянела трава. Нарэшце пачуўся перазвон, і яны пазналі званіцы свайго роднага горада.

І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому. Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню.

Яны падняліся па знаёмай лесвіцы і ўвайшлі ў пакой, дзе ўсё было па-старому: гадзіннік вызвоньваў «цік-так», стрэлкі рухаліся па цыферблаце. Але, праходзячы ў нізенькія дзверы, яны заўважылі, што сталі зусім дарослымі.

Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» — та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими.

Квітнеючыя ружавыя кусты пазіралі з даху ў адчыненае акенца; тут жа стаялі іх дзіцячыя крэсліцы. Кай з Гердай селі кожны на сваё, узяліся за рукі, і халоднае, пустэльнае хараство пакояў Снежнай каралевы забылася, як цяжкі сон.

Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон.


Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!»


Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:


Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.
Янголи линуть дітей привітати…

Так сядзелі яны побач, абое ўжо дарослыя, але дзеці сэрцам і душою, а на дварэ было лета, цёплае цудоўнае лета.

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.