Ormiańsko-ukraińska dwujęzyczna książka
— Փոքրի՛կս, ես ուզում եմ լսել քո ծիծաղը…
— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся…
Բայց նա ասաց.
Але він сказав:
— Այս գիշեր տարին կլրանա: Իմ աստղը կկանգնի իսկ և իսկ այն տեղի վրա, որտեղ որ ես ընկա մի տարի առաջ…
— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому…
— Լսի՛ր, փոքրի՛կս, չէ՞ որ այդ բոլորը՝ և՛ օձը, և՛ ժամադրությունը աստղի հետ, ծանր երազ է միայն, այնպես չէ՞…
— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?
Բայց նա չպատասխանեց:
Але він не відповів.
— Ամենագլխավորն այն է, որ մարդ աչքերով չի տեսնում, — ասաց նա:
Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима…
— Այո՛, իհարկե…
[Bilinguator: — Авжеж.]
— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.
— Այո՛, իհարկե…
— Авжеж.
— Ոնց որ ջուրը: Երբ դու ինձ տվեցիր խմելու, ջուրը կարծես երաժշտություն լիներ…, և դա չարխից ու պարանից էր… Հիշո՞ւմ ես, շատ լավն էր ջուրը:
— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика… а все та корба й вірьовка… пам’ятаєш?.. вода була чудова.
— Այո՛, իհարկե…
[Bilinguator: — Авжеж.]
— Գիշերները դու կնայես աստղերին: Իմ աստղը շատ փոքրիկ է, ես չեմ կարող քեզ ցույց տալ: Այդպես ավելի լավ է: Նա քեզ համար ուղղակի աստղերից մեկը կլինի: Եվ դու կսիրես աստղերին նայել… Նրանք բոլորը քո բարեկամները կդառնան: Եվ հետո ես քեզ մի բան կնվիրեմ…
— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую…
Եվ նա ծիծաղեց:
I він засміявся.
— Ախ, ճուտիկ, ճուտիկ, ինչքան եմ սիրում քո ծիծաղը…
— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!
— Ա՛յ, հենց դա էլ իմ նվերն է… Դա կլինի ոնց որ ջուրը…
— Оце й буде мій подарунок… це буде, як із тою водою…
— Ինչպե՞ս թե…
— Що ти хочеш сказати?
— Ամեն մարդ իր աստղն ունի: Պանդուխտներին նրանք ճանապարհ են ցույց տալիս: Մյուսների համար դրանք ուղղակի փոքրիկ կրակներ են: Գիտնականների համար դրանք խնդիրներ են, որ պետք է լուծվեն: Այն գործարար մարդու համար դրանք ոսկի էին: Իսկ մյուս բոլոր մարդկանց համար դրանք համր են: Բայց քեզ համար բոլորովին ուրիշ կլինեն աստղերը…
— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає…
— Ինչպե՞ս թե…
— Як це розуміти?
— Դու գիշերը կնայես երկնքին, իսկ չէ՞ որ այնտեղ կլինի մի աստղ, ուր ես եմ ապրում, ծիծաղում…, և դու կլսես, որ բոլոր աստղերը ծիծաղում են: Դու ծիծաղող աստղեր կունենաս…
— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!
Եվ նա ծիծաղեց:
I він сам засміявся.
— Եվ երբ դու մխիթարվես (վերջիվերջո բոլորն էլ մխիթարվում են), ուրախ կլինես, որ ինձ ճանաչել ես երբևէ: Դու միշտ իմ բարեկամը կլինես: Դու կուզենաս ինձ հետ ծիծաղել: Երբեմն, ա՛յ այսպես, պատուհանդ կբացես, ու քեզ համար հաճելի կլինի…
— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно…
Եվ քո բարեկամները կզարմանան, երբ տեսնեն, որ նայում ես երկնքին ու ծիծաղում… Իսկ դու նրանց կասես. «Այո, այո, ես միշտ ծիծաղում եմ, երբ նայում եմ երկնքին»: Եվ նրանք կկարծեն, թե դու խելքդ թռցրել ես: Ա՜յ թե ինչ խաղ կխաղամ ես քո գլխին…
I твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…
Եվ նա նորից ծիծաղեց:
I він знову засміявся.
— Կարծես աստղերի փոխարեն ես քեզ բազմաթիվ ծիծաղող զանգակներ եմ նվիրել…
— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися…
Եվ նա էլի ծիծաղեց: Հետո նորից լրջացավ:
I він знову засміявся. Потім знову споважнів:
— Գիտե՞ս… այս գիշեր… ավելի լավ է, չգաս:
— Знаєш… сьогодні вночі… краще не приходь.
— Ես քեզ մենակ չեմ թողնի:
— Я тебе не залишу.
— Я матиму такий вигляд, наче мені зле… Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив…
— Ես քեզ մենակ չեմ թողնի:
— Я не залишу тебе.
Բայց նա ինչ-որ բանով մտահոգված էր:
Однак він був заклопотаний.
— Գիտե՞ս ինչ… Ես օձի պատճառով եմ այդ ասում… Հանկարծ ու նա քեզ խայթի… Չէ՞ որ օձերը չար են: Որևէ մեկին խայթելը նրանց հաճույք է պատճառում:
— Я кажу тобі це… і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила… Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.
— Ես քեզ մենակ չեմ թողնի:
— Я тебе не залишу.
Նա հանկարծ խաղաղվեց:
Щось його заспокоїло.
— Ասենք՝ նրա թույնը երկուսիս չի բավականացնի…
— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.
Այդ գիշեր ես չնկատեցի, թե նա ինչպես գնաց: Նա գնացել էր անաղմուկ: Երբ ես վերջապես հասա նրա հետևից, նա գնում էր արագ ու վճռական քայլերով:
Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.
— Աա՜, այդ դո՞ւ ես… — ասաց նա:
— А, це ти…— тільки й сказав він мені.
Եվ ձեռքս բռնեց: Բայց ինչ-որ բան նրան անհանգստացնում էր:
I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.
— Դու իզուր ես ինձ հետ գալիս: Քեզ համար ծանր կլինի ինձ նայելը: Քեզ կթվա, թե ես մեռնում եմ, բայց դա ճիշտ չէ…
— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так…
Ես լուռ էի:
Я мовчав.
— Հասկանո՞ւմ ես… դա շատ հեռու է: Իմ մարմինը շատ ծանր է: Ես չեմ կարող նրան ինձ հետ տանել:
— Бачиш… Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.
Ես լուռ էի:
Я мовчав.
— Բայց դա նույնն է, թե նետում ես քո հին պատյանը… Այստեղ տխրելու բան չկա…
— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.
Ես լուռ էի:
Я мовчав.
Նա մի քիչ հուսահատվեց: Բայց փորձեց էլի մի ճիգ անել.
Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:
— Գիտե՞ս, հիանալի կլինի: Ես էլ կսկսեմ աստղերին նայել: Եվ բոլոր աստղերը ինձ համար կլինեն ոնց որ ճռճռացող չարխով հին ջրհորներ: Եվ նրանցից յուրաքանչյուրը ինձ ջուր կտա…
— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися…
Ես լուռ էի:
Я мовчав.
— Տես է՛, ինքան զվարճալի կլինի: Դու հինգ հարյուր միլիոն զանգակ կունենաս, իսկ ես հինգ հարյուր միլիոն աղբյուր…
— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, а я п’ятсот мільйонів струмків…
Եվ այստեղ նա էլ լռեց, որովհետև լաց եղավ…
I тут він теж замовк, бо заплакав…
— Ահա և մենք տեղ հասանք: Թող որ ես մենակ մի քայլ էլ անեմ:
— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.
Եվ նա նստեց ավազի վրա, որովհետև սարսափում էր:
I він сів на піску, бо йому стало страшно.
Հետո նա ասաց.
Потім він сказав:
— Գիտե՞ս… իմ վարդը… ես նրա համար պատասխանատու եմ… Իսկ նա այնքա՜ն թույլ է, և այնքա՜ն պարզամիտ: Նա ընդամենը չորս խղճուկ փուշ ունի… Նա աշխարհից պաշտպանվելու ուրիշ ոչինչ ունի:
— Знаєш… моя рожа… я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками…
Ես էլ նստեցի, որովհետև ոտքերս ծալվում էին: Նա ասաց.
Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:
— Ահա և վերջ…
— Ну от. Це все…
Մի փոքր հապաղեց նա ու ոտքի ելավ: Եվ միայն մի քայլ արեց: Իսկ ես չէի կարողանում շարժվել:
Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.
Կարծես մի դեղին կայծակ շողաց նրա ոտքերի մոտ: Մի ակնթարթ նա մնաց անշարժ: Չճչաց: Հետո ցած ընկավ՝ դանդաղ, ինչպես ծառերն են ընկնում… Դանդաղ ու անշշուկ… Չէ՞ որ ավազը խլացնում է ամեն ինչ:
Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.
XXVII
РОЗДІЛ XXVII
Եվ ահա անցել է վեց տարի… Ես դեռ ոչ ոքի այդ մասին չեմ պատմել: Երբ ես վերադարձա, իմ ընկերները շատ ուրախացան, որ ինձ ողջ և առողջ են տեսնում: Ես շատ տխուր էի, բայց նրանց ասում էի.
— Այդ նրանից է, որ հոգնել եմ…
I от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома…
Եվ այնուամենայնիվ կամաց-կամաց սկսեցի մխիթարվել: Այսինքն… ոչ ամբողջովին: Բայց ես գիտեմ՝ նա վերադարձավ իր մոլորակը, որովհետև երբ լույսը բացվեց, ես ավազի վրա չգտա նրա մարմինը, որն այնքան էլ ծանր չէր: Իսկ գիշերները ես սիրում եմ լսել աստղերին: Կարծես թե հինգ հարյուր միլիոն զանգակներ լինեն…
I все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…
Բայց ահա թե ինչ պատահեց: Երբ ես գառնուկի համար դնչկալ էի նկարում, մոռացա կապի մասին: Փոքրիկ իշխանը չի կարողանա դնչկալը հագցնել իր գառնուկին: Ու ինքս ինձ հարց եմ տալիս՝ երևի մի բան պատահի նրա մոլորակի վրա. հանկարծ ու գառնուկը վարդը ուտի:
Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв рожу?
Երբեմն ես ինքս ասում եմ. «Ո՛չ, իհարկե՝ ո՛չ: Փոքրիկ իշխանը գիշերները միշտ էլ վարդը ծածկում է ապակիով և շատ է հետևում գառնուկին»: Երբ այդպես եմ մտածում, ինձ երջանիկ եմ զգում: Եվ բոլոր աստղերը կամացուկ ծիծաղում են:
Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі тихенько сміються.
Իսկ մեկ-մեկ ինքս ինձ ասում եմ. «Երբեմն մարդ ցրված է լինում… Այդ ժամանակ ամեն ինչ կարող է պատահել: Հանկարծ ու նա մի օր մոռանա ապակին դնել, և գառնուկն էլ գիշերը թաքուն դուրս գա…»:
А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався баранець на волю…» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть…
Այս բոլորը անհասկանալի է ու առեղծվածային: Ձեզ համար, որ նույնպես սիրեցիք Փոքրիկ իշխանին, ինչպես նաև ինձ համար, դա ամենևին էլ միևնույնը չէ. ամբողջ աշխարհը մեզ համար ուրիշ տեսակ է դառնում այն պատճառով, որ ինչ-որ մի տեղ՝ տիեզերքի անհայտ անկյուններից մեկում, մի գառնուկ, որին մենք երբեք չենք տեսել, կարող է հանկարծ ուտել մեզ համար անծանոթ վարդը:
Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з’їв рожу…
Նայեցեք երկնքին: Եվ ինքներդ ձեզ հարց տվեք. «Դեռ ապրո՞ւմ է վարդը, թե՞ արդեն չկա: Հանկարծ ու գառնուկը կերել է այն…»: Եվ դուք կտեսնեք, որ ամեն ինչ ուրիշ կերպ կդառնա…
Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?» I ви побачите, як усе змінюється…
Եվ երբե՛ք ոչ մի մեծահասակ չի հասկանա, թե որքան կարևոր է այդ:
I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!
Իմ կարծիքով, սա աշխարհի ամենագեղեցիկ և ամենաթախծոտ վայրն է: Անապատի այս անկյունը նկարված է նախորդ էջի վրա. ես մի անգամ էլ եմ նկարում, որ դուք ավելի լավ հիշեք: Առաջին անգամ Փոքրիկ իշխանը այստեղ հայտնվեց, այստեղ էլ անհետա ցավ:
Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.
Ուշադիր նայեք, որպեսզի անպայման ճանաչեք այս վայրը, եթե երբևէ Աֆրիկայի անապատներն ընկնեք: Եթե այնպես պատահի, որ դուք անցնեք այս վայրերով, պարտք եմ դնում ձեզ վրա՝ մի շտապեք, մի փոքր կանգ առեք այս աստղի տակ:
Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою!
Եվ եթե ձեզ մոտենա ոսկեգանգուր մի փոքրիկ տղա, եթե նա զրնգուն ծիծաղ ունենա և ձեր հարցերին չպատասխանի, դուք, իհարկե, գլխի կընկնեք, թե ով է նա: Այդ ժամանակ, շատ եմ խնդրում ձեզ, չմոռանաք փարատել իմ վիշտը. անմիջապես գրեք ինձ, որ նա վերադարձել է:
I якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.
1943
1943