Маленький принц / Маленькi прынц — czytaj online

Ukraińsko-białoruska dwujęzyczna książka

Антуан де Сент-Екзюпері

Маленький принц

Антуан дэ Сэнт-Экзюпэры

Маленькi прынц

Переклад: Анатолій Жаловський

Пераклала Нiна Мацяш

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ

ЛЕОНУ ВЕРТУ

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий — мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. I нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив.

Шчыра перапрашаю дзяцей за тое, што я прысвяцiў гэтую кнiжку даросламу. Скажу ў апраўданне: гэты дарослы — мой сама лепшы сябар. I яшчэ: ён разумее ўсе на свеце, нават дзiцячыя кнiгi. I нарэшце: ён жыве ў Францыi, дзе цяпер i голадна, i холадна. I яму вельмi патрэбна суцяшэнне.

Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає. Отож я виправлю присвяту:

Калi ж ўсё гэта не апраўдвае мяне, я прысвячу сваю кнiжку, таму хлопчыку, якiм некалi быў мой дарослы сябар. Усе ж дарослыя былi спачатку дзецьмi. Праўда, мала хто з iх памятае пра гэта… То я выпраўляю сваё прысвячэнне:

ЛЕОНОВІ ВЕРТУ, КОЛИ ВІН БУВ МАЛЕНЬКИМ

ЛЕОНУ ВЕРТУ, калi ён быў маленькiм

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РАЗДЗЕЛ ПЕРШЫ

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

Мне было шэсць гадоў, калi ў кнiзе пра джунглi, якая называлася «Непрыдуманыя гiсторыi», я ўбачыў аднойчы дзiвосны малюнак. Змяя — страшэнны ўдаў — глытала драпежнага звера.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».

У кнiзе гаварылася: «Удавы глытаюць сваю ахвяру цалкам, не жуюць. Пасля гэтага яны ўжо не могуць варухнуцца i цэлых паўгода спяць, пакуль не перавараць ежу».

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

Я шмат разважаў пра поўнае прыгод жыццё ў джунглях i таксама намаляваў тое-сёе каляровым алоўкам. Гэта быў мой малюнак No 1.

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

Я паказаў свой шэдэўр дарослым i пацiкавiўся, цi не страшна iм, калi яны глядзяць на мой малюнак.

А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?

— А чаму капялюш павiнен наводзiць страх? — здзiвiлiся яны.

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.

На маiм малюнку быў зусiм не капялюш. На маiм малюнку быў удаў, якi праглынуў слана. Тады я намаляваў удава знутры, каб дарослым было больш зразумела. Але iм ўсё роўна спатрэбiлiся тлумачэннi.

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’єри.

Дарослыя параiлi мне не маляваць удаваў нi звонку, нi знутры, а лепей больш цiкавiцца геаграфiяй, гiсторыяй, арыфметыкай i правапiсам. Вось так, у шэсць гадоў, мяне пераканалi адмовiцца ад блiскучай кар’еры мастака.

Зазнавши провалу з малюнками №1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.

Я быў збiты з панталыку няўдачай з малюнкамi. Дарослыя нiколi i нiчога не могуць зразумець самi, а дзецям надта ж утомна вечна тлумачыць iм, што да чаго.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.

Такiм чынам, мне трэба было выбраць якую-нубудзь iншую прафесiю, i я пайшоў у лётчыкi. Дзе мне толькi не давялося быць! I геаграфiя сапраўды спатрэбiлася мне.

Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’єшся.

Я мог з першага погляду адрознiць Кiтай ад Арызоны. Гэта вельмi карысна, калi часам заблудзiшся ўночы.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки. Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. I від того моя думка про них не покращала.

За сваё жыццё мне давялося сутыкнуцца з многiмi сур’ёзнымi людзьмi. Я многа часу пражыў з дарослымi, быў вельмi блiзка знаёмы з iмi. Не скажу, каб пасля гэтага я стаў лепей думаць пра iх.

Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати.

Калi я сустракаў каго-небудзь з iх асяроддзя, хто здаваўся мне трошкi разумнейшым, я паказваў яму малюнак No 1, — я збярог яго i заўсёды насiў з сабою. Мне хацелася ведаць, цi сапраўды той чалавек кемлiвы.

Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це капелюх».

Але кожны дарослы заўсёды адказваў мне: «Гэта капялюш».

Тоді я вже не говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. I дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

I я ўжо не гаварыў з iм нi пра ўдаваў, нi пра джунглi, нi пра зоркi. Я прыстасоўваўся да яго паняццяў. Гутарыў пра брыдж i гольф, пра палiтыку i гальштукi. I дарослы быў дужа задаволены знаёмствам з такiм разумным чалавекам.

РОЗДІЛ II

РАЗДЗЕЛ II

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі.

Так я жыў у адзiноце, i не было ў мяне анiкога, з кiм бы я мог па-сапраўднаму адвесцi душу. Але аднойчы, шэсць гадоў назад, мне давялося зрабiць вымушаную пасадку ў Сахары.

Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний.

Нешта зламалася ў маторы майго самалёта. Са мною не было нi механiка, нi пасажыраў, i трэба было самому ламаць галаву, як выратавацца.

Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

Я павiнен быў адрамантаваць матор альбо загiнуць. Маiх запасаў пiтной вады хапiла б ледзьве на тыдзень.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану.

I вось — мая першая ноч сярод бязмежных пяскоў пустынi, дзе на тысячы мiль наўкол — нiводнага селiшча. Чалавек, якi пасля караблекрушэння ўсё-такi ацалеў дзесьцi на плыце ў бязмежным акiяне, i той быў не такi адзiнокi.

Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок. Він сказав:

Дык уявiце сабе маё здзiўленне, калi на досвiтку мяне пабудзiў нечы тоненькi галасок:

— Прошу… намалюй мені баранця.

— Калi ласка… намалюй мне баранчыка!

— Га?

— Га!

— Намалюй мені баранця…

— Намалюй мне баранчыка…

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав.

Я ўскочыў на ногi, нiбы нада мной грымнуў гром. Працёр вочы. Агледзеўся. I ўбачыў незвычайнага малыша, якi сур’ёзна разглядваў мяне.

Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати.

Яго партрэт я намаляваў пазней.

Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.

Канечне, на маiм малюнку ён не такi прывабны, як на самой справе. Але гэта не мая вiна. Калi мне было шэсць гадоў, дарослыя пераканалi мяне, што мастака з мяне не атрымаецца, таму я так нiчога i не навучыўся маляваць, акрамя ўдаваў — звонку i знутры.

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху.

Я на ўсё вочы глядзеў на гэты прывiд. Не забывайце, што я быў за тысячы мiль ад людскiх селiшчаў. Гэты ж малыш не быў нi разгублены, нi смяротна стомлены, нi смятротна галодны, ён не памiраў нi ад смагi, нi ад страху.

На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

Ён нiчым не нагадваў дзiцяцi, якое заблудзiлася ў пустынi, за тысячы мiль ад чалавечага селiшча. Нарэшце мова вярнулася да мяне i я спытаў:

— А… що ти тут робиш?

— Але… што ты тут робiш?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

Ён не адказаў на маё пытанне, а толькi зноў цiха-цiха i надзвычай сур’ёзна папрасiў:

— Прошу… намалюй мені баранця…

— Калi ласка, намалюй баранчыка…

Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. I хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев’ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку.

Калi нешта цябе надта ўражвае, не паслухацца нельга. Якой бы недарэчнасцю нi здавалася мне гэта, але тут, за тысячы мiль ад людскога селiшча, перад смяротнай небяспекай, я дастаў з кiшэнi аркуш паперы i аўтаручку.

Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:

Толькi раптам я ўзгадаў, што вывучаў у асноўным геаграфiю, гiсторыю, арыфметыку ды правапiс, i трошкi незадаволена сказаў малышу, што я не ўмею маляваць.

— Байдуже. Намалюй мені баранця.

— Усё роўна, — адказаў ён. — Намалюй баранчыка.

Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I здивувався непомалу, коли хлоп’я одмовило:

Але я ж нiколi не маляваў баранчыкаў! Я падаў яму адзiн з двух малюнкаў, на якiя быў здольны. Той, на якiм удаў у агульным выглядзе. Як жа быў я ўражаны, калi пачуў адказ малыша:

— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.

— Не-не! Я не хачу слана ва ўдаве! Удаў вельмi небяспечны, а слон вельмi грузны. А ў мяне дома ўсё такое невялiчкае. Мне патрэбен баранчык. Намалюй баранчыка.

I я намалював.

I я намаляваў.

Він глянув пильно та й каже:

Ён паглядзеў на малюнак i сказаў:

— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.

— Не, гэты баранчык вельмi ўжо хворы. Намалюй другога.

Я намалював.

Я намаляваў.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:

Мой новы сябар хораша, паблажлiва ўсмiхнуўся:

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий…

— Ты ж сам бачыш… гэта не баранчык, а баран. З рагамi…

Тоді я зобразив ще одного.

Я зноў перарабiў малюнак.

Та він забракував і цей малюнок:

Але i гэты быў адхiлены, як папярэднiя.

— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

— Гэты надта стары. Я хачу такога баранчыка, якi жыў бы доўга-доўга.

I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.

Тады, трацячы цярпенне, — мне ж трэба было хутчэй разбiраць матор, — я накрэмзаў.8

I заявив:


— Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

— Гэта скрынка, — раздражнёна буркнуў я. — А ў ёй сядзiць твой баранчык.

Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:

Як жа я быў здзiўлены, калi нечакана мой юны суддзя ўвесь аж засвяцiўся ад радасцi:

— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?

— Вось гэткага мне i трэба! Як ты думаеш, яму спатрэбiцца шмат травы?

— А хіба що?

— А што?

— Таж у мене вдома все маленьке.

— У мяне яе мала…

— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

— Напэўна, хопiць. Я даю табе зусiм маленькага баранчыка.

Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно, він заснув…

Ён схiлiўся над малюнкам.
— Не такi ўжо ён i маленькi… Ты глянь! Заснуў…

Так я познайомився з маленьким принцом.

Вось так я пазнаёмiўся з Маленькiм прынцам.

РОЗДІЛ III

РАЗДЗЕЛ III

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув.

Не адразу зразумеў я, адкуль ён з’явiўся. Маленькi прынц, якi лiтаральна засыпаў мяне пытаннямi, нiбыта i не чуў маiх.

Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:

Толькi з паасобных, выпадкова сказаных слоў мне пакрысе адкрылася яго таямнiца. Так, калi ён упершыню ўбачыў мой самалёт (самалёт я маляваць не буду, гэта надта складаны для мяне малюнак), ён спытаў:

— Що то за штуковина?

— А гэта што за штука?

— То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

— Гэта не штука. Гэта самалёт. Мой самалёт. Ён лятае.

I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

I я з гордасцю раслумачыў яму, што я ўмею на iм лятаць.

— Як? Ти упав з неба?

— Як?! — усклiкнуў ён. — Ты ўпаў з неба?!

— Авжеж, — відказав я скромно.

— Так, — сцiпла пацвердзiў я.

— От дивина!

— Як забаўна!..

I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

I Маленькi прынц гэтак весела засмяяўся, што мне аж прыкра стала. Мне хацелася, каб ён паспачуваў мне.

— Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

— Значыць, ты таксама прыйшоў з неба! — дадаў ён. — А з якой планеты?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

«Дык вось дзе разгадка яго таемнага з’яўлення тут, у пустынi!» — падумаў я i без усякiх хiтрыкаў спытаў:

— То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.

— Значыць, ты прыйшоў сюды з iншай планеты?

Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:

Але ён не адказаў. Ён паглядзеў на мой самалёт i пакiваў галавой.

— Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку…

— Ну, на гэтым ты сапраўды не мог прыляцець здалёк…

I надовго поринув у роздуми. Потім дістав з кишені мого баранця і почав роздивлятися цей скарб.

I ён надоўга задумаўся. Потым дастаў з кiшэнi намаляванага баранчыка i стаў пiльна разглядваць гэты свой скарб.

Уявляєте, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота загадка про інші планети. Я спробував дізнатися більше.

Можаце сабе ўявiць, якая цiкаўнасць апанавала мяне ад прызнання наконт «iншых планет». I я паспрабаваў дазнацца паболей:

— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

— Адкуль ты прыляцеў, малыш? Дзе гэта — «у цябе»? Куды ты хочаш забраць майго баранчыка?

На хвилю він замислився, потім промовив:

Ён з хвiлiну маўчаў, потым прамовiў:

— Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.

— От добра, што ты даў мне скрынку: буду заганяць у яе баранчыка нанач.

— Атож. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. I пакіл.

— Ну вядома. А калi будзеш разумны, я дам табе i вяровачку, каб можна было прывязваць яго на дзень, i калочак…

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

Гэтая прапанова прывяла ў недаўменне Маленькага прынца:

— Припинати? Яке безглуздя!

— Прывязваць? Якая недарэчнасць!

— Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

— Але, калi ты не прывяжаш яго, ён пойдзе невядома куды i прападзе.

Мій приятель знову засміявся:

Мой сябар зноў весела засмяяўся.

— А куди ж, по-твоєму, йому тікати?

— Ды куды ж ён пойдзе?!

— Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

— Абы-куды. Куды вочы глядзяць…

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

Тады Маленькi прынц сур’ёзна сказаў:

— Пусте, у мене там усе дуже маленьке.

— Гэта не страшна. Там, у мяне, так мала месца.

I дещо журливо додав:

I з нейкай задуменнасцю дадаў:

— Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то далеко не зайдеш.

— Калi iсцi толькi куды вочы глядзяць, далёка не зойдзеш…